До 20-ї річниці смерті Івана Демковича

Літа пливуть, а природа людської пам’яті крізь своє решето, мов праведник, геть відсіває незначне, дріб’язкове, залишаючи нам і наступним поколінням лише те і тих, хто на земному поприщі залишив свій справжній, непідробний слід. Таким у літописі української громади в Польщі періоду 60-70 рр. минулого століття (зокрема, організованої спільноти), записався бл.п. Іван Демкович.

Він, людина колишньої української сцени, був одним із двох театральних професіоналістів, які після воєнної хуртовини й вигнання з рідних земель не відцуралися української громади, не зашилися в чужинній гущавині, а навпаки – віднайшлися в ній та ототожнювалися з нею.

Інший з цієї двійки знавців сценічного мистецтва – це актор, театральний діяч міжвоєнного періоду Теофіль Демчук, який на схилі років на сторінках уескатівських видань пером оповідав про український театр.
З Іваном Демковичем доля звела мене всередині 60-х рр. – я був початківцем у “Нашому слові”, а він, статечного віку людина, працівником Головного правління Українського суспільно-культурного товариства (ГП УСКТ). Був одним з інструкторів, якому доручено займатися театральним рухом – його організацією, репертуаром, врешті постановкою вистав. Тоді ця форма культурного життя була, як і шкільництво, дуже поширеним проявом нашого духовного волевиявлення, яке після років національної дискримінації та полонізації випускало паростки відродження. Після 1956 р. в місцях поселення депортованих на північно-західних землях самотужки визрівали різні за формою гуртки сценічної самодіяльності – хорові, танцювальні, театральні. Їхніми творцями були переважно люди, які колись активно діяли в різного виду формах художнього життя на рідних землях. Вони ставали не лише керівниками театральних гуртків, вони же часто-густо відтворювали з пам’яті цілі п’єси, тому що не було тоді сценічного репертуару. Саме такі були початки драматичних гуртків у Перемишлі (Володимир Пайташ і Наталія Ожибко), Ґданську (Олена Вальковська), Вроцлаві (Ольга Гошовська), Пенцишеві (Євген Вербовий), у Кліщелях (Андрій Німий), Білянці (Павло Стефанівський), Зиндрановій (Федір Ґоч), Кошаліні (Володимир Серкіз), Пшемкові, Новиці, Осташеві та в інших місцевостях. Ця форма культурного самовиявлення набула настільки великого поширення в українських середовищах, що необхідною стала як організаційна, так й інструкторсько-репертуарна допомога, у тому числі також режисерська.
Саме таку роль узяв на себе І. Демкович – людина невипадкова. У молодості актор і режисер, через багато років ізольованого від сцени життя він влився в нього всім своїм єством. Синьоокий, з лагідною усмішкою, хоч скромно, проте завсіди огрядно одягнутий, вийшов на уескатівську театральну сцену з наміром охопити її своєю порадою та підмогою. На щодень стриманий, наче мовчазний, та коли заводилася розмова про сцену, театр – він раптом оживав, паленів, виявлявся іншою особою. Тоді ставав актором – мовлена ним кожна словесна фраза мала своє інтонаційне забарвлення, відзначалася логічним наголосом і передусім надзвичайно чистою вимовою. Був майстром орфоепії. І саме цього хотів навчити любителів сцени, в цьому плані був до виконавців ролей прискіпливо вимогливим.
Театр справді був його життєвою стихією. Коли займався драматичним гуртком, то зовнішній світ для нього, по суті, не існував, він його не помічав. Над вивченням п’єси міг безупинно працювати з гуртківцями до пізньої ночі, місяцями просиджувати в одному гуртку, коли добачав у ньому снагу, прагнення якнайкраще вивчити п’єсу. Тоді забував про свою інструкторську роль – через це не раз дорікало йому керівництво УСКТ. Не любив сидіти за столичним столом інструктора, звітувати, займатися організаційним питанням. У центрі з’являвся зрідка, на день-два – і знову в терен. Зрештою, він у Варшаві не мав свого хатнього пристановища, а коли доводилось йому затриматися тут довше, тоді таким захистком часто ставала кімната УСКт, а місцем нічліжного перепочинку – кілька стільців і зшивка газет.
Пригадую зустріч з І. Демковичем на Горличчині уранці навесні 1966 р. Коли я виїжджав з редакції у відрядження на Лемківщину за шкільними справами, голова УСКТ Костянтин Лащук якимось сердитим тоном заговорив до мене: “Відшукай там і нашого театрала (І. Демковича – авт.), який безвісти десь у горах пропав”.
Ось і в Горлицях мені справді пощастило. Прописуючись вечірньою порою в готелі, я несподівано у вестибюлі побачив… І. Демковича. Натомлений, блідощокий, він увесь тремтів. Холоднеча відбирала в нього рештки сил. Виявилося, що він півдня бездоріжжям добирався зі засніженої Новиці до містечка. Поклавшись у ліжко, почув себе ще важче: йому відбирало дихання. Тоді я викликав швидку допомогу. Лікар заспокоїв слабого, виписав ліки і наказав відпочивати.
Десь через годину недужому стало краще – і я вже міг бути слухачем його незвичайної розповіді. Він справді ще восени вибрався в гори. Хотів ознайомитися з діяльністю новицького гуртка, який саме працював над виставою “Лемківське весілля”. Зрештою, запрошував І. Демковича відвідати Новицю голова місцевого гуртка Андрій Карляк. А побачене в Новиці так захопило інструктора, що він вирішив там затриматися на тиждень-два, щоб допомогти гуртківцям. Та зима прийшла тоді в гори значно раніше, настільки засипала околицю, що з-під пушистого снігу стирчали тільки чубки високих смерек. Новиця стала своєрідним острівцем, на довгі місяці відрізаним од Божого світу. Очікування на потепління взимку з 1965-го на 1966 рік виявилося надто нестерпним, але виходу не було. Відлига прийшла щойно навесні.
– Що ж мені було робити? – зізнався мій співрозмовець. – Вийти з Новиці, означало загибель, зрештою, люди в таку погоду не відпускали. Навіть конем ніхто не наважився б у таку засніженість виїхати поза село. Зв’язку зі світом не було. Довелося, отже, зимувати в гостинних лемків з Новиці.
Я, звичайно, передав йому “хвилювання” голови УСКТ, але він на це не звернув уваги. Коли розповідав про свою працю з гуртківцями, то не міг нахвалити їхньої відданості, працьовитості, ну й, звичайно, небувалої гостинності.
І. Демкович був настільки закоханий у театр, що не зважав на інші проблеми. Був тим режисером, який із захопленням намагався працювати над кожною роллю, випещував її до найдрібніших деталей. Коли брався за постановку якоїсь п’єси, то вже не було вороття від його задуму. Після нього неможливо було ввести якісь зміни в манеру гри виконавця чи в побудову сценічної дії. Він бачив театр як на сцені, так й уві сні. Його режисерський почерк позначився на грі багатьох гуртків. Інколи його прискіпливість до слова, жесту призводила до конфліктів між ним і місцевим керівником гуртка, та І. Демкович не поступався – завершував свій задум або залишав колектив. Серед виконавців бачив таланти, які, за його задумом, мали б стати акторською першоосновою професійної української сцени, бо УСКТ робило власне заходи, щоб таку сцену відкрити при Балтійському театрі в Кошаліні .
Відійшов з організації з неприхованим жалем. Не діждався професійної сцени, на якій мріяв поставити п’єсу Івана Тогобічного “Мати-наймичка”. Вийшовши на пенсію, ще приїжджав до Варшави, заглядав і до редакції. І, як завжди, був привітним, елеґантним, хоч уже з пригаслою усмішкою в сіро-голубих очах. Ще любив позгадувати, бодай на мить ненароком видобути з себе акторське амплуа й, усміхнувшись, з театральним уклоном подати на прощання руку.
Пішов з життя, як актор зі сцени.
Це маленький штрих до портрету Івана Демковича. Це лише кілька мазків до його багатої театральної палітри. Був особистістю. Таким я запам’ятав його і зберігатиму цей образ як значущу частку нашої культурної діяльності та спадщини.

“Наше слово” №28, 8 липня 2012 року {moscomment}