Роксана Вікалюк ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №15, 2019-04-14 

Тема, що виринула під час листування з сестрою.

Роксана Вікалюк. Співачка, композитор, аранжувальник, піаністка, акторка, есеїстка

– Сестричко!, – пишу у відповідь своїй сестрі у Чикаго,– так, ми з мамою побували разом у Вроцлаві. Мама завітала до Театру, на виставу, у якій граю головну роль. Це саме та вистава, про яку я Тобі розповідала, базована на творах Бруно Шульца, письменника родом з Дрогобича. Знаєш, коли мама переступила поріг Театру, я відразу ж повела її меандрами коридорів, прямісінько на святая-святих, туди, де рай і пекло сплітаються воєдино – на сцену, у ліс декорацій та костюмів… де було усе вже готове до вистави, що її грали ми наступними днями. Декорації таємничо виблискували у темряві. І звідки лишень береться це невловиме сяйво у повній темряві неробочої, себто неосвітленої, сцени?? Де його джерело?.. Ніколи не можу знайти відповідь. Мама була у повному захопленні: вона наче повернулася до давно залишеного нею дому… Нічого дивного, вона ж бо виросла у театрі.

А потім, залишивши сцену, ми піднялися на останній поверх цієї величезної будівлі, попід сам його дах. Йдучи довжелезним коридором, минаючи пошивочні цехи, ми віднайшли двері нашого з мамою тимчасового помешкання, люб‘язно наданого нам на час моїх виступів театром. У кімнаті – бутафорні стіл та секретер, що якось вже спромоглися ужитися з сучасними ліжками та стільцямі. За стіною кухоньки цілодобово туркотіли голуби… а над нами – все! вище вже й нікуди – панорама зірок, щоправда, засупонених хмарами.

Ти пишеш, що на Твою думку, „жити у театрі дуже добре, що стільки там всього бродить по ночам напевно”… Дякую тобі, сестричко, за вразливість твою, котра надихає безмежно… Так. В театрі всяке бродить… а після вистави ще довго вчуваються голоси створених персонажів… котрі відбилися від акторів і зависли десь під колосниками1… а потім таки опускаються вони на спорожнілу сцену, після чого прослизають за куліси, в коридори, де сплять «їхні» костюми… і це «всяке» намагається проникнути всередину цих костюмів, але все одно виходить пласко… Тоді Всяке завмирає клубочками в кутиках коридорів, повисає вниз головою на рукавах суконь і маринарок, і ховається в черевиках, викидаючи з них шкарпетки.. І так перечікує до наступної вистави. Щоб потім знову вскочити в тіла акторів, заволодіти ними бодай на дві години, доки триває спектакль… а то й на довше, якщо пощастить… і заволодіти публікою, щасливо і невгамовно! Аж страшно.. От де шабаш чисті і нéчисті!!!

Графіка: Тереза Проць

Та це все – буцім-то. Але… сестро, а що у театрі правдиве? У театрі правдивим є сам театр: таємничий зіркозбір, галактика, доступна не-акторам лише з боку фойє та глядацького залу. Тобто, лише невеличенька частинка його. Решта ж простору є закритою для глядача. І там, власне, вирує життя абсолютно виняткового характеру: ходять золоті янголи в окулярах та кімнатних капцях, Шекспір у домашньому халаті фірми Ікеа сперечається сам із собою чи Зевс з кавою у горнятку в Міккі-Мауси, гнівно вимахує блискавицею у напрямку бухгалтерії… Ба, навіть інфраструктура тут зовсім не така на смак та вигляд, як, скажімо, у банку чи в університеті. От пірнаєш в цю галактику з боку адмінвходу і – наче вже й в образі… тобто, загримований і в костюмі… неначе. А це вже і є дія Всякого – енергетичної кулі, створеної усіма кольоровими мешканцями театру, кулі, котра живе собі у цьому Мельпоменнику2 й ніколи не показує носа назовні. А що ж самі актори? А самі актори – це і є планети та зірки галактики „Театр”. Їхні емоції – барельєфні, відчуваються-бо на дотик не менш, ніж, наприклад, куліси чи реквізит. Допоки вони – на сцені, допоки обличчя їхні й тіла відчувають або передчувають грим і костюм, сам актор відчуває, що працюючи над роллю, будуючи образ, він оце ж власне будує й саму реальність. Так, свою костюмовано-загримовану, найправдивішу і найщирішу реальність, сповнену гострих, нап‘ятих, аж небезпечно, емоцій… і все це – змішане-замішане на контрастах. Так! АКТори складаються зі змішаних образів та живуть змішанимі відчуттями й емоціями. Вони чітко собі знають закони театру писані, а особливо – неписані. Але варто їм вийти за його межі, як безпорадність охоплює їх. Це як чай у чайничку: доки він там – хлюпає собі хвилями, гігантськими, якими схоче, не втрачаючи однак форми. А коли раптом виллється на землю – ось тобі й кінець усьому. Безпорадність… всі ці зірки-планети-жриці та жерці Мельпомени, шоковані навколишнім середовищем, абсолютно чужим, нестерпнопозатеатральним, збираються однак в собі докупи і пірнають у квадратову цивілізацію банків-трамваїв-метро-супермаркетів… з гордо піднятою головою, й прекрасно поставленим голосом виголошують прохання чи реагують на них, розмовляючи фразами своїх героїв… з котрими зрослися вони навіки, сестричко. Так оце ж їх і рятує. А потім – швиденько до театру, гарненько вмощуються чаєм в чайничку, займають своє зіркасте місце у родимій галактиці – себто, продовжують репетицію. І все на своїх місцях.

Закручено? Пробач. Пишу, як відчуваю… Знаєш, я просто страшенно їх, акторів, люблю… і… я щаслива бути однією з них.

Лютий 2019, Ґозен-Нойє Ціттау к/Берліна.

Фрагмент спектаклю „Книги Шульца” („Xięgi Schulza”), реж. Ян Шурмєй.

1 Частина театральної будівлі, розташована над сценою; служить для розміщення невидимих глядачеві навісних декорацій, різних сценічних механізмів, приладів верхнього освітлення. Там полюбляють жити театральні духи, хохлики, одним словом, Всяке.

2 Мельпомена – муза трагедії, доня Зевса та Мнемосини; богиня театру, берегиня усіх без винятку акторів, субстанція невловима, повна безмежного розуміння, любові, з колосальним почуттям гумору.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*