Кася Комар-Мацинська ■ РОЗМОВА ■ №51, 2019-12-22

Професор Степан Заброварний – спогади з «Архіву повернення»

Чому я сюди повернувся? Думаю, що це нормально. Людей тягне додому. І я повернувся додому. Не шукав тут якогось іншого місця, прийшов до хати, в якій жили батько з мачухою (мій батько був тричі одружений).

Проф. Степан Заброварний на святкуванні 25-річчя школи в Перемишлі, 2016 рік. Фото Павла Лози

Я народився 20 вересня 1929 року в селі Станіславчик, що над річкою Вігор, яка впадає у Сян. Від малого – я ще не пішов тоді до школи – ходив купатися у цьому Вігорі. Влітку, коли була гарна погода, ми, діти, весь день сиділи на річці, навіть на обід не поверталися додому. Як ставали голодні – йшли на черешні, що росли навколо цвинтаря по дорозі на річку. Вилізали на дерева і сиділи там годинами, наїдалися черешень, а тоді – назад на Вігор купатися. Так плюскалися весь день.

Зі мною трапилося так, що я декілька разів топився. Був малий, ще до школи не ходив, а вода швидка – це гірські річки, Вігор і Сян. Добре пам‘ятаю, як мене збила течія, я впав у вир і перевертався, аж поки не доплив до греблі і якось там зачепився, виліз нагору, де мене чекали товариші. Мав повний живіт води; доки вона з мене вийшла, пройшло багато часу. Але я вижив, мав таке щастя, бо міг втопитися.

У нас діти йшли на той Вігор, як тільки починали ходити. У батьків не було часу дивитися за ними – мали жнива, та ще й інші роботи, а діти – або на ріці бавилися і купались, або сиділи на черешнях. Отаке було наше дитинство.

Ще пам‘ятаю, що ми ходили по всіх весіллях і похоронах, це була велика розвага. У мене не залишилося з тих часів жодної фотографії, бо тоді їх не робили. Пригадую собі, що була у нас читальня, так що село було дуже свідоме. Був театральний гурток, хор, навіть церковний, хоча поселення було дуже мале – приблизно 65 (адміністративних – ред.) номерів (пізніше декілька будинків добудували, і в 1939 році їх могло бути трохи більше 70). Бувало й так, що по дві родини жили в одному домі, бо були бідні. Станіславчик будувався як містечко: у центрі знаходився ринок, а від нього розходилися вулички.

Мій батько належав до людей, що мали більше поля, вони зараховувалися до багатіїв. Окрім цього, він був будівельником, зводив муровані доми – всюди в околицях, а найбільше в Негрибці. Усе робив, від фундаментів до дахів. Будував не сам – брав на допомогу двох-трьох Заброварних. Бо в нашому селі було багато Заброварних, це прізвище домінувало. Степанів Заброварних ми також мали кілька. Тато взимку займався столяркою: робив вікна, двері, які встановлював пізніше навесні. Дідо був столяр, також все умів. А мені казав: ти вчися, бо до фізичної роботи не надаєшся. І я вчився.

Хоча в Станіславчику була залізнична станція, коли ми ходили в школу, потяг їхав о 9.00, а уроки були на 8.00, тож треба було йти пішки. Майже всі діти з села вчилися, нас було приблизно 13. Перші два класи були в Станіславчику, а потім ми ходили до Перемишля. Ішли пішки і босоніж. Мешти (взуття – ред.) взували лише перед Перемишлем, було нам їх шкода. Там був рів, у якому тік потічок – ми мили в ньому ноги, взувалися і виходили далі на дорогу до міста.

Шкільне спорядження я мав із Негрибки, де знаходилися совєтські кошари (казарми – ред.). Коли совєти втекли, у тих кошарах вони лишили багато майна, і звідти я взяв собі до школи дві торби. Взагалі-то старші люди знали, що брати, а я… напхав собі якихось гранат. Вони не були небезпечні – то були гранати для розчищення дороги, усередині був порох, оправа – з картону. Я закопав їх за стодолою, щоб дорослі не забрали, але хтось їх украв, так що не мав я з тих гранат користі. У торбі до школи я носив  пляшку молока і хліб, що їх мені давала мачуха. Потім мав клопіт, бо з того хліба сипалося повно крихт…

Марія Туцька вручає проф. С. Заброварному медаль від митрополита УгкЦ Євгена Поповича. Фото Касі Комар-Мацинської

У нас у селі на Різдво колядували переважно діти. Моя перша коляда була ще перед війною, я пішов разом зі своїм другом, Степаном Ціховським. Ми колядували під вікнами і заробили сорок один грош. Їх треба було поділити на двох, у нас не виходило. Батько Степана додав нам одну монету – так я на першій коляді заробив двадцять один грош. Потім, на другий рік, мій батько зробив вертеп разом із нами – тоді нам уже більше платили, бо ми не тільки колядували, але й зіграли невелику сценку. Вона, щоправда, була бідна: троє пастухів, жид, я був стрільцем. Заходив до хати перший і виголошував промову – чи дозволять господарі нам заколядувати. Звичайно, всі погоджувались, я запрошував до хати свою групу і ті пастирі щось говорили, а потім виходив жид – Ромко Заброварний. Він мав смішний текст і виступав добре, ще й торбу мав – все йому там пхали щось. Так вертепи розвивалися, з’являлися чергові герої.

За совєтських часів до села приїжджало кіно. Фільми показували надворі – на стіні вішали плахту, а перед нею сідали люди. За перегляд не треба було платити – це було радянське кіно, пропаганда. Люди реагували дуже жваво, адже ніколи такого не бачили. Натомість щоби послухати радіо, ми ставали під сусідським парканом. Син нашого сусіда працював в Перемишлі слюсарем і привіз якийсь радіоприймач. Його ставили на підвіконня, а люди вечорами приходили слухати. Але найліпше було, коли за радянських часів солдати приїжджали на машинах на Вігор брати шутер (щебінь – ред.). Вони казали мені «Стьопа, хаді, хаді!», саджали мене на машину і возили на річку – туди й назад.

До війни я не виїжджав із рідного села. Але за німців – уже так. Пам’ятаю, як ми пішли до Народного дому в Перемишлі на виставу «Тріумф прокурора Дальського». Вчителька української мови Ольга Патроник повела мій клас. Хлопці стали при самій сцені, а потім, коли актори стріляли, дехто лякався. У виставі були також фрагменти з в’язницею і тортурами арештантів. Ми дуже переживали через це. Я був у п’ятому класі і перший раз відвідав перемиський Народний дім.

Під час війни частина німців відпочивала у Станіславчику. У нашій хаті також. Пам’ятаю такого підофіцера (нижче звання унтер-офіцерського складу в Німеччині – ред.) Вагнера, це була порядна людина. Я вчив німецьку мову у школі, тому міг з ним говорити. Вагнер питав, що мені привезти, і я сказав – вічне перо. І він привіз. Потім у нас жили ще троє німців: двоє порядних і один – не дуже. Той німець побив батька, бо йому не приготували ліжко так, як він хотів. У селі було так – приносили солому, на неї клали простирадло, подушку, перину. Тому німцеві це не підходило.

Після війни третина мешканців нашого села виїхала в Україну, ще третину виселили на Захід, а третина залишилася на місці, серед них – і ми.  Сьогодні в Станіславчику немає жодного українця. У селі залишилися «залізничники» – багато місцевих були робітниками на залізниці, тож їх нікуди не виселяли. Треба було ремонтувати дороги, люди переважно працювали на рейках. Тих, що працювали в місті, також не виселили. Усі мої шкільні друзі, які були з найбільш свідомих родин, виїхали в Україну. Я залишився сам, хоча були ще деякі діти, з якими я не товаришував.

Тому про виселення не можу багато розповісти, адже я його не бачив. Ми з сестрою ходили до Перемишля у школу – це була польська школа, бо, коли людей виселили в Україну, у нас також ліквідували українські навчальні заклади. Батько винайняв нам кімнату в місті, і там ми жили весь тиждень, поверталися додому лише на неділю.  Приїхавши, я побачив, що Станіславчик спорожнів. Нас самих тоді переселили з нашої хати до іншої (її мешканці виїхали в Україну), бо в село прийшли солдати WOP (Wojsko Ochrony Pogranicza – Військо з охорони кордону). Спершу вони хотіли поселитись у фільварку, але Українська повстанська армія була там раніше і спалила його, аби не дістався полякам. Тому прикордонники вигнали нас із нашого дому і поселилися самі там, а також у двох сусідніх будинках.

Тата з мачухою повезли до Пшеворська (пол. Przeworsk). Батько заздалегідь підготував віз, був готовий до виселення. До села увійшло військо, оточило його, щоб ніхто не зміг втекти. Пам’ятаю, як я приїхав до Станіславчика, сів на лавку під хатою і не знав, що робити. Довкола – порожньо. Але тато домовився із солтисом-поляком (очільником села – ред.), який був нашим сусідом, щоб він подбав про мене. Я ходив до нього їсти. Солтис мав пильнувати, щоб я закінчив школу, бо до кінця навчального року залишився місяць.

Батько, на щастя, за кілька днів несподівано повернувся. Брат моєї другої мачухи був поляком, він поїхав до Пшеворська, заявив поручникові – він служив у польській армії, здобував Берлін, а вони вивозять його сестру… Таким чином врятували також батька. Тож нас не виселили.

До війни, тобто до 1939 року, я закінчив три класи. Тоді до польської школи в селі ходили два роки до третього класу і так само два роки – до четвертого. Тобто дитина вчилася шість років, а закінчувала чотири класи. В 1939 році прийшли «совєти» і сказали, щоб всі мають повернутися до попереднього класу. Тобто за два роки я повторив другий і третій клас. Пізніше прийшли німці, тато завіз мене до Перемишля і домовився, щоби мене прийняли в четверний клас, бо я вже п‘ять років ходив до школи і закінчив лише три класи. Пам’ятаю, що за німців зошитів зовсім не було, ми мусили робити їх самостійно. Я добре вчився, тож мене прийняли одразу до п’ятого класу (четвертий я пропустив), а потім – до шостого. Потім я пішов одразу до торгівельної школи, бо німці ліквідували гімназію.

Коли я закінчив перший клас цієї школи, прийшла «Народна влада», і я переживав, куди мені тепер іти – бо людей виселили в Україну, а всі українські школи закрили. Мій батько знову поїхав до Перемишля і домовився про «вечірню школу» для мене – там я закінчив два класи протягом одного року. Пізніше був ліцей, там уже було нормально. Я завершив навчання у ньому в 1955 році, здавши так звану «велику матуру» (випускні іспити – ред.). З дипломом середньої школи я вже міг здобувати вищу освіту.

Фото Касі Комар-Мацинської

У Перемишлі вищої школи не було. Я думав поїхати в Сопот, бо там можна було вивчати закордонну торгівлю – напрямок,  який мене дуже цікавив. Мій близький друг з перемиської школи переконував поїхати разом на навчання до Щецина (туди збиралася дівчина, у яку він був дуже закоханий, щоправда, не мав жодних шансів, але… міг собі хоча би поміряти). Дізнавшись, що у Щецині також можна вивчати закордонну торгівлю, я вирішив поїхати з ним. Подумав – усе ж ліпше, ніж бути самому в тому Сопоті. Це було 1950 року, через три роки після акції «Вісла». У Щецині ми часто заходили до родини «коханої» мого друга, яка гостинно нас приймала і завжди пригощала «бідних студентів». Там ми познайомилися з іншими цікавими людьми, це надихало нас (трьох студентів: Степана Заброварного, Йосипа Дороха, Мирослава Трухана – ред.) на суспільно-громадську діяльність серед українців Щецина, коли ще не було Українського суспільно-культурного товариства (воно з’явилося лише у 1956 році).

Відтак коли заснували УСКТ, ми вже були готові. Отримали приміщення – колишні німецькі кошари. Ми зайняли два будинки – один на церкву, другий на товариство. Так це функціонує донині. Поки тривав ремонт, богослужіння проводилися у польському костелі,  другий будинок частково займало УСКТ, а частина будівлі була призначена на інтернат, де мешкали учні. Потім ми організували навчання для вчителів-україністів, і там жили студенти цих курсів.

Тричі на рік (на Різдво, Великдень і канікули) я відвідував Станіславчик і Перемишль. Одружившись, уже після навчання, я бував тут рідше, але обов’язково приїжджав хоча б раз на рік. Вищу освіту (три роки І ступінь і два роки ІІ ступінь) я закінчив у 1955 році, захистивши магістерську роботу. Роком раніше я отримав пропозицію роботи асистента на кафедрі статистики. Коли навчальний заклад, де я працював, ліквідували, я потрапляв на різні підприємства, але зрештою таки повернувся до вищої школи. Тут я отримував наукові ступені аж до звання професора. Одружився у 1956 році, після чого так вже і залишився у Щецині. Дружина закінчила фельдшерську школу і працювала в різних медичних установах. Ми мали щастя, бо у стрийка моєї жінки вдалося викупити хату з невеличним городом – одним словом, мали своє господарство. Коли народилися діти, щораз важче було думати про повернення, але кожного року ми всі обов‘язково відвідували Станіславчик і Перемишль.

Так я працював і розвивався у Щецині, аж поки не прийшов 1999 рік – треба було йти на пенсію. Я почав думати про повернення на рідні землі – тим більше, що я мав, куди повертатися. У селі лишилася бабуся, яка потім померла, але переписала на мене дім і поле. Мені запропонували роботу в Перемишлі – у вищій школі, бо їм потрібні були професори. Спершу я відвідував місто раз на місяць, їздив туди й назад, проводив заняття. Урешті-решт я вирішив осісти на одному місці. Продав квартиру у Щецині й поселився у Перемишлі. Сюди я перевіз прах мого покійного батька (захворівши, він переїхав на лікування до Щецина і там помер) і дружини, які спочивають на перемиському цвинтарі.

Можна сказати – отакою була моя Одіссея.

З матеріалів «Архіву повернення» («Archiwum POWERнення»)

Розмову записали: Андрій та Богуслава Комар

Упорядкували Богуслава Комар і Катерина Комар-Мацинська

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*