Кася Комар-Мацинська ■ РОЗМОВА ■ №52, 2019-12-29

Спогади випускників перемиської Шашкевичівки

В травні 2019-го минуло 20 років від їхньої матури (іспитів на атестат зрілості). Саме у 1999-му з Шашкевичівки вийшли перші випускники чотирирічного ліцею. Вчителі і працівники школи згадують про них як про великий і дуже оригінальний клас. На жаль, лише двоє з випускників 1999 року з’явилися на цьогорічному відзначенні Свята школи. Їхні життєві шляхи повернулися до Перемишля – тут вони зараз і живуть. Попри те, що минуло вже багато років, увесь час відчувається – вони зі щирою симпатією та ностальгією згадують про це місце. Доказ щирості – те, що діти цих випускників сьогодні також навчаються у класах Шашкевичівки.

Кася Комар-Мацинська: Коли ви згадуєте шкільні часи, певно, вам спадають на думку різні персонажі. Серед них чи не головні – вчителі. Не слід перераховувати тут усіх, але чи можете пригадати хоча б декілька осіб, які вам запам’яталися?

Анна Бачик: Важко згадати лише одну людину. Проте мені хочеться сказати про Богдана Поповича, який нещодавно відійшов від нас, та про його вклад у розвиток школи. Перш за все – це екскурсії, які відбувалися з його ініціативи. Особливо запам’яталася поїздка до міст Західної Європи. Ми уперше в житті вибралися з маленького Перемишля до великих європейських країн – Німеччини, Італії, Австрії. Не пригадую, якого це було року, але точно ще перед вступом Польщі до ЄС, тому треба було розбиратися з паспортами, кордонами, різними валютами… Сама подорож тривала досить довго – тому ми мали нагоду поспілкуватися, здружитися та досхочу надивитися на цей інакший світ.

Дарій Філь: Це вдалося завдяки ідеї, ініційованій паном Богданом, а реалізованій – спільними зусиллями учнів та батьків. Пам’ятаю, що транспорт ми брали у пана Сидора з «Хортиці» – це був найменший автобус на паркінгу. А друга річ, з якою асоціюється Богдан Попович – перші комп’ютери, які з’явилися у школі. Це була подія, яка справила на нас велике враження. Пан Богдан вчив нас тоді інформатики.

Анна Бачик: Лише зараз я усвідомлюю, що це була велика відвага з боку пана Богдана – загорітися ідеєю та відвезти молодь на Захід, показати світові метрополії, адже ніхто з нас тоді ще не бував навіть у більших містах Польщі. Багато хто з наших батьків не бачив нічого, окрім Східної Європи, а нам дали можливість відчути смак подорожей.

Дарій Філь: Ми не їхали з нагоди якогось концерту чи фестивалю. У нас була мета: побачити чотири європейські столиці – Відень, Прагу, Братиславу та Берлін, який тоді ще не був офіційною столицею Німеччини. Побували ми також у Сан-Маріно, Флоренції та Римі.

Анна Бачик: Як на той час – це була зовсім нова ідея. Ми навіть не могли ще цього вповні оцінити, хоча вже були ліцеїстами. Тоді не було загального доступу до інтернету; аби про щось дізнатися, треба було шукати в книжках, енциклопедіях. Зараз у нас під рукою є знання про весь світ. А тоді була зовсім інша епоха, хоча в принципі – не така й давня.

Дарій Філь: Моя приємна заувага щодо сьогоднішнього свята: з одного боку школа, звісно, змінюється. Але з іншого – я бачу дуже багато вчителів, які навчали ще мене. Мені надзвичайно приємно зустрічати Анну Леськів, яка була нашою класною керівничкою в початковій школі. Так само радий бачити Марійку Фіцак, яка вчила нас математики…

Анна Бачик: Так, це одні з тих людей, які були і є основою цієї школи. Вони присутні тут завжди. Наші вчителі вміли гуртувати дітей і помічати їхні сильні сторони. Вони готували нас до тематичних олімпіад та конкурсів. Нас клас був насправді творчий і здібний. Відтак Анна Леськів виловлювала гуманітаріїв, а Марія Фіцак – учнів зі світу точних наук. Гарна співпраця спеціалістів-вчителів з учнями в нашій школі дозволяла розправляти крила й розвиватися.

Згодом, у ліцеї, коли класним керівником став Богдан Гук, ми говорили з ним про нашу ідентичність – як на мене, це було дуже важливо. Ми могли осмислити, ким є як українці в Польщі та українці в Перемишлі. Я зрозуміла, як на основі цього можна формувати власні духовні цінності, і що людина може бути щасливою, коли вона залишається самою собою – автентичність та гордість за свою національну приналежність є дуже важливими.

Дарій Філь: Богдан Гук показав нам також інший спосіб взаємодії між учнем та вчителем. Між нами не було тієї дистанції, яка переважно виникає між молодшими і старшими. Для одних це добре, для інших, може, ні, але для нас це точно було щось нове: побачити, як вчитель «сходить з п’єдесталу» на рівень учня і вільно з ним спілкується. Ми могли звертатися до Богдана на ім’я, для нас це було дуже круто.

Анна Бачик: Учні взагалі потребують таких моментів на різних етапах навчання. Їм необхідно, аби їх помічали, потрібен індивідуальний підхід. Можна бути відносно гарним учителем, але не мати з учнем контакту. Тоді щось втрачається. На щастя, не в останню чергу тому, що наша школа невелика, цей контакт вдається встановити. Взагалі елітні школи зазвичай малі – це також козир Шашкевичівки.

Кася Комар-М.: Яку Шашкевичівку ви хочете для своїх дітей, що вже тут навчаються?

Дарій Філь: Таку, щоби їм хотілося сюди приходити і повертатися – навіть коли вони вже закінчать школу. У мене двоє дітей, у першому та п’ятому класі початкової школи, і я би хотів, щоб вони згадували про Шашкевичівку так, як я. Аби ніколи не казали, що їх хтось змушував тут вчитися. На щастя, вони з радістю ходять сюди, доня дуже любить танці, син грає на акордеоні, ці додаткові заняття для них дуже важливі.

Анна Бачик: Отож. У нашій школі учні можуть реалізувати себе також у мистецькій сфері. Ці додаткові заняття сприяють зустрічам уже в позашкільній атмосфері.

Дарій Філь: Попри це, що танці проходять в суботу, моя доня любить приїжджати до школи і у вихідні! Такого в інших школах не буває. Вона встає і будить нас всіх – вже час! На танці, поїхали!

Анна Бачик: Так, це – найкращий зразок того, як воно виглядає на практиці. Ці танці і ця школа – не лише обов’язок, а також захоплення та приємність.

Фото авторки статті

Поділитися: