Дорота Навпаки ■ ПОГЛЯДИ ■ №30, 2019-07-28

Мешкаючи у Польщі вже майже 6 років, я все менше зауважую якісь відмінності поміж українськими та польськими звичками, манерою спілкування, культурою. А проте, незмінними залишається декілька речей, на які завжди загострено реагую – або в контексті українському, або польському. В основному вони стосуються щоденної поведінки людей.

Фото з сайту flickr.com

Ставлення до грошей

В Україні, коли друзі йдуть на пиво, то якось органічно виглядає момент оплати. За перше пиво може заплатити хтось один, за друге – інший. Або однієї зустрічі розраховуєшся ти, іншої – друг. Ніхто особливо не веде ліку, хто кому скільки винен, якщо всі разом кудись їдуть. Кожен щось бере з собою, докидається до гурту. Нема вираховування до грошика, хто, скільки, кому має скинутись. Люди дбають за свої фінанси, але не є надто прискіпливими щодо дрібниць. У Польщі усі дуже стежать, щоб не бути винними іншим жодної копієчки, а ще більше пильнують, щоб не заборгували тобі. Я не раз роздумувала про причини такої відмінності. Можна було б написати, що українці звикли не мати грошей, тому не дуже і вміють їх рахувати і не бояться відпускати. Але зараз це вже мабуть не так актуально. Мій кузен з Варшави розповідав, що ще років 15-10 тому у Польщі всі були більш відкритими до інших людей і не такі зациклені на грошах. Можливо, чим країна стає більш капіталістичною, багатшою, тим більше йде зациклення на грошовій стороні питання.

Цікаве поєднання лицемірства і прямолінійності

Чого не забереш у поляків, це ввічливості у спілкуванні. Проте, ця ввічливість нерідко буває дуже специфічною, навіть я б сказала абсурдною. Така ввічливість, наприклад, може виглядати так: пані в управлінні до справ іноземців буде відповідати на твої питання крізь зуби і усім своїм виглядом показувати тобі, що ти представник нижчої касти, але при цьому вона все говоритиме, вживаючи шанобливих звертань, формулювань та епітетів: „шановна пані”, „проше”, „пшепрашам” і так далі. Лікарка не слухатиме твоїх скарг і дивитиметься на тебе як на людину, що видумує якісь болячки, але звертатиметься до тебе: „коханє”, „слонечко”, і випровадить тебе з кабінету ні з чим, але зате ввічливо і турботливо. Врешті, колеги по роботі чи просто знайомі завжди спитають тебе: „як сє маш”? Але ось, як відповідь, їх цікавить почути часто лише: „добже, а ти як”? Це стає схожим на американське: „how are you? – thank’s fine” і все. Ніхто в більшості не хоче слухати про те, що у тебе діється насправді. Ось власне ця манера часто позірної відкритості мене дивує. Тому що за нею починаються бар’єри. Таке враження, що з поляками часто важко вийти на істинний рівень щирості та відкритості. Вони милі у поверхневому спілкуванні, але це не веде кудись далі. Знову ж таки, мій польський родич розказував, що раніше було не так. А зараз все частіше зустрічається ситуація, коли для людей найважливіша лише близька родина, можливо один, в кращому випадку двоє найкращих друзів. А з іншими дотримується певна дистанція, щоб у разі потреби можна було легко і безболісно перервати спілкування. Щодо прямолінійності маю на увазі таке, що у нас заведено, одне одного до чогось припрошувати, наприклад: з’їсти ще шматок чогось, випити ще келих вина, залишитись ще в гостях і так далі. Українці часто з першого разу від чогось відмовляються, бо знають, що проситимуть ще, і тоді вже годиться погодитись. У поляків все простіше: не хочеш, не треба. Ні – означає ні. Якщо тебе запропонували підвезти вночі до дому, а ти відмовився з чемності спочатку, то тебе висадять посеред дороги і вперед. Це ж твоє бажання, ти так відповів. Отож, з одного боку, поляки навчились бути завжди чемними (на перший погляд), з іншого боку, вони не бояться казати правди, навіть якщо вона може бути комусь дивною, чи неприємною.

Забави, імпрези, святкування

Коли перші рази була на польських імпрезах, дивувало, що люди приносили алкоголь суто для себе. Не ставили на спільний стіл, а просто постійно доливали лише собі трунок, з яким прибули. Зараз я до цього вже звикла, і в Україні теж таке практикують. Далі дивує інше: тебе можуть запросити в гості, наприклад, пограти в настільні ігри і запропонувати гостям лише чіпси чи горішки. В той час, сам господар дійства може спокійно сказати: „я ще сьогодні не вечеряв, то йду поїм, якщо ви не проти і піти собі щось там зготувати”. Я не стверджую, що так роблять усі. Але була свідком такого декілька разів. Запрошення до поляків в гості часто не означає, що тебе будуть чимось гостити. А запрошення на чай нерідко означає дійсно запрошення лише на чай, навіть без печива (ось вам ще раз прямолінійність і правдивість). Щодо більших забав (днів народжень чи весіль), важко було звикнути до того, що поляки не говорять тостів, зазвичай ніколи. На весіллях всі просто їдять, випивають і танцюють.

Культура звертання

А зараз врешті буде трохи критики української сторони, а саме культури звертання. У Польщі я дуже швидко звикла до звертання із незнайомими людьми, або з тими, у кого у вас ділові стосунки, через третю особу, тобто через: „пан”, „пані”. А ще більше я призвичаїлась до іншого: до правильного відходження від цього звертання. Тобто: ніхто просто так не почне до вас «тикати», бо йому так захотілось. Навіть якщо ви молодший, а хтось набагато старший, ви студент, а інший професор. Нормальним є те, що старша від вас людина або одного віку з вами скаже: „давайте від сьогодні на ти”, і ви за спільною згодою змінюєте форму звертання. В Україні, чи просто серед українців у Польщі теж, надалі агресивно практикується таке: спочатку ви з людиною на „ви”, а потім ні з того ні з сього, чи тому, що ця людина вирішила, що з якогось приводу краща (розумніша, досвідченіша, старша, багатша – список можна продовжувати), переходить до вас на „ти”, при цьому не пропонуючи вам зробити це у відповідь. І виходить так, ви з чемності, вихованості, може несміливості, далі «викаєте» тій особі, а вона успішно „тикає”. Останнім часом мала декілька таких ситуацій, що найдивніше з людьми інтелігентними і освіченими, що тим паче не вкладається у моєму розумінні в етикет поведінки і спілкування. Ще одна річ, яку б я також охоче перейняла у поляків, це те, що вони не пхаються в чергах, не лізуть поперед когось. А якщо випадково вас зачеплять, наприклад, у тисняві в транспорті, то одразу перепрошують. Часто ці «пшепрашам» можуть звучати агресивним тоном, якщо ви стоїте людині на дорозі, а вона спішить. Але все-таки вибачення лунають постійно в щоденному побуті.

Підсумовуючи, варто сказати, що попри те, що польські і українські традиції дуже схожі (у №17 „Нашого слова” ми, наприклад, порівнювали великодні святкування в Україні та Польщі), проте є багато ментальних розбіжностей. Але цікавим часто є саме те, що нас відрізняє, а не робить однаковими. Добре, коли є чого одне в одного навчитись.

Поділитися:

Схожі статті

«Вони лише зрідка стикаються з неприязню з боку поляків». Нові дослідження трудових мігрантів з України

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №39, 2019-09-29 У вересні з’явилися два дослідження українських мігрантів у Польщі – українське, авторства Українського католицького університету, та польське, авторства...

Диригент Роман Ревакович: «Українці вболівають за своїх спортсменів, закликаю вболівати за композиторів»

Татяна Данюченко ■ КУЛЬТУРА ■ №40, 2019-10-06 Редакція «Нашого слова» провела розмову з Романом Реваковичем, ініціатором та арт-директором фестивалю «Дні української музики у Варшаві»,...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*