Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2008-11-20

Народовбивство, вчинене УПА на польських землях, є виняткове, тому що вперше поляків убивали лише тому, що вони – поляки.
Тільки Греко-католицька церква є тою, яка з проповідальниць цькувала своїх вірних до убивств поляків.
Якби не дозвіл митрополита Шептицького греко- католицьким священикам вступати в лави СС і псевдокапелянам у лави УПА, не сталося б народовбивство поляків.
Президент України Ющенко вручає медалі бандерівцям, тим, хто убивав поляків.
Польський парламент і уряд досі не хочуть засудити народовбивства на Кресах.

о. Тадеуш Ісакович -Залеський, висловлювання під час авторської зустрічі з нагоди публікації книжки “Przemilczane ludobójstwo na Kresach”, Варшава, 27.10.2008

Дискусія навколо оцінки польських та українських моральних цінностей, національних орієнтирів та політичних стратегій минулого у сьогоднішній ІІІ Речі Посполитій, вик ликана пам’яттю про трагедію польської людності Кресів, від жовтня 2008 р. несподівано набрала обертів, залучивши нові постаті, встановивши нові ракурси старих питань, а старі інтерпретації поставивши у контексті поточних подій.

Головний режисер напруги – римо-католицький священик Ісакович -Залеський, найвпливовіша сьогодні особа серед зацікавлених проблемою, навдивовижу активно поширює на всю країну свої погляди щодо подій на східних Кресах у 1939-1947 рр. Представники української сторони (полеміка ведеться, на щастя, не від імені народів, а осіб та установ чи угруповань…), полегшено перевівши подих після липня, коли у Варшаві відзначали 65-річчя волинських подій, здивовані. Це не означає, що безпорадні…
* * *
Дебют римо-католицького священика Т. Ісаковича-Залеського (1956 р. нар.) у цій ділянці відбувся на сторінках “Газети польської” у січні 2008 р. – він тоді почав публікувати фейлетони, якими відразу здобув таку позицію, що зміг виступити на конференції з нагоди 65-річчя трагедії на Кресах (липень 2008 р., Варшава). Його виступ не міг пройти безслідно, не стільки з огляду на свій зміст, скільки на дотеперішній доробок Ісаковича-Залеського: він автор книжок про співпрацю римо-католицьких священиків Краківської єпархії з комуністичною Службою безпеки. Книжка “Księża wobec bezpieki” (“Священики і Служба безпеки”) ще рік- два тому була об’єктом пристрасті всієї Польщі з ієрархами адміністрації Римо -католицької церкви на чолі. Журналіст Роман Ґрачик недавно констатував: “Тадуеш Ісакович -Залеський – це просто класичний приклад польського патріота” (“Жечпосполита”, 1 травня 2008).

Кого і за що засуджує?
Полем публіцистичної діяльності краківського патріота у священицьких ризах, спрямованої на досягнення політичних результатів, є польсько-українські відносини під час ІІ Світової війни. З його текстів та висловлювань можна скласти таку мапу провин:
Провини українського націоналізму (репрезентованого ОУН і УПА) – 1939-1947 рр.:
1) спроба загарбання польських східних земель;
2) народовбивство поляків – цитата: “Такого жорстокого та варварського народовбивства не вчинили навіть німці та совіти”;
3) співучасть у народовбивстві жидів;
4) масові вбивства українців, вірмен, росіян, чехів, німців;
5) співпраця з гітлерівцями;
Провини УГКЦ: 1) співучасть частини священства УГКЦ у народовбивстві поляків; 2) пряма причетність митрополита А. Шептицького до цього народовбивства; 3) участь священиків УГКЦ в антипольських збройних формуваннях – СС та УПА;
Провини української держави:
1) відродження націоналізму в сучасній Україні, зокрема завдяки діяльності президента В. Ющенка – цитата: “Україна – це єдина у світі держава, яка в майбутньому може будуватися на релятивізації народовбивства”;
2) блокування Україною, суспільством та українською історіографією проникнення правди про народовбивство у всі сфери життя України – цитата: “У Німеччині сьогодні ніхто не заперечує того, що існували крематорії та газові камери”;
3) українська влада і суспільство перешкоджають споруджувати пам’ятники та опікуватися могилами убитих поляків на території сучасної України.
Провини сучасної польської політики щодо України:
1) народовбивство не засуджене парламентом та урядом;
2) відсутність реакції польського МЗС на різні прояви пам’яті про УПА, ОУН чи С. Бандеру в сучасній Україні – цитата: “Пам’ятник Бандері у Львові – це так само, якби поставити пам’ятник Гіммлеру у Берліні, проте польське МЗС не протестує”.

Кого боронить?
За типом особистості та характером діяльності священик Ісакович- Залеський не належить до тих, хто захищає, а до тих, хто наступає. Тим більше, що має непохитну віру у правдивість усього написаного і сказаного ним. Усе-таки, оскільки схема цінностей та поглядів, за якою він орієнтується, дуалістична й опозиційна, неможливо не виділити проблематику, щодо якої він дотримується захисної позиції. У контексті польсько-українських відносин у ХХ ст. – це насамперед непогрішимість польської нації та непорочність адміністрації Римо католицької церкви в Польщі щодо української сфери її діяльності.
Як здається, він захищає також власну позицію, оскільки виставив себе на критику своїх зверхників книжкою “Священики і Служба безпеки”. Самовиправданням була вже його наступна книжка “Моє нелегальне життя”, де показав свої заслуги перед польською нацією, Римо- католицькою церквою, “Солідарністю” у 80-90-их рр., а також свої тодішні страждання, включно з дворазовим тяжким пошкодженням його тіла невідомими особами.
Чи Ісаковичева нищівна критика України, УГКЦ, президента Ющенка – це сплата боргу за величезні труднощі, спричинені ним недавно ієрархії Римо- католицької церкви в Польщі книжками про священиків – співпрацівників CБ? Чи Ісакович -Залеський вибрав найкращий з дарів, які міг піднести ієрархії та священству польської Римо католицької церкви – проголошення ненависті до того, кого вони
з давніх -давен недолюблювали за темноту, критикували як схизматиків та дивувалися його існуванню?.. Якби було саме так, то значить, що його вибір глибоко мотивований історією управління Кресами, здійснюваного апаратом польської Римо- католицької церкви. Впевненості щодо цього здогаду на сьогодні не може бути, хоч має він свої підстави.

Спроба аналізу
Т. Ісакович -Залеський дав за останні кілька місяців низку інтерв’ю провідним польським ЗМІ. Про його погляди на кресові події писали чи не всі щоденні газети і тижневики в Польщі. Він користується мовою історичної публіцистики – емоційною, напруженою, екстремальною; любується в детальних анатомічних конструкціях типу: “вирвали серце”, “розпороли живіт”, “дерли шкіру”, “вирізали язики”; послідовно вживає слова “народовбивство”, замість “польсько-українське протистояння”, “війна”, “різня” чи “масакра”. Термін “народовбивство” – це слово ключ, а якісні характеристики “особливо жорстоке”, “варварське” – етичний засіб тероризування свідомості пересічного поляка.
Основним для краківського полеміста є не бажання отримати наукове висвітлення подій, чи (уже здійснені) вибачення найвищих репрезентантів українського народу, а бажання мати жертву. Що може бути жертвою, відповідною до міри скоєного злочину? Чого бракує тим, хто вважає: каяття недостатнє, правди не виявлено, убиті поляки й надалі не вшановані. Чому всі дотеперішні акти примирення, від 1987 р. у Ватикані починаючи, через Івана Павла ІІ, на словах президентів у Павлівці та Павлокомі в 2003 та 2006 р. закінчуючи, недостатні для національного та водночас римо-католицького почуття справедливості священика Ісаковича-Залеського?
Основною метою усієї кресової критики та вимог є не захищання пам’яті про убивання поляків на Західній Україні в роки війни – удар іде в Україну як державу, ту Україну, яка виникла на частині земель ІІ Речі Посполитої, начебто споконвіку їй приналежних, невід’ємних, святих і недоторканних. Заперечується право українців до західно-українських земель, до української державності на них. Для кресовиків на чолі з Ісаковичем -Залеським повністю неприйнятна ідея та фактична приналежність Львова, Тернополя чи Луцька до української держави. Адже там не може бути України, бо за Бугом є… польська земля. Кресовий крик розпачу – це не крик болю за невинно убієнних людей, це крик страстей по ідеї, яка не вистояла в зударі з історією. Це також намагання не дати цій ідеї занепасти, їй чомусь треба бути постійно активною у свідомості польського народу.
У сучасній Польщі “східний депозит” знаходиться в одного власника – адміністрації Римо- католицької церкви. Усяка зміна в її апараті відбувається дуже поволі й завжди вимушено, а зміна там, де є можливість посилатися на невинні жертви – майже немислима. Цим і скористався Ісакович -Залеський, якому щодо розуміння сенсу польської жертви на Кресах не спротивився ні один римо-католицький владика, від кардинала Дзівіша до архієпископа Міхаліка.
Ісакович -Залеський індивідуально – це найбільш жорстокий, до краю безоглядний, фанатичний прояв тієї течії польського римо-католицтва, яке, виходячи з культурної ксенофобії та віросповідної гордині, у кожну хвилину готове ненавидіти всіх і вся, незважаючи на засоби. За ним у ХХ ст. довга низка попередників і сучасних партнерів: отець убивця Ф. Журавський, владика І. Токарчук, о. Т. Патер, о. Ю. Волчанський, о. проф. Ю. Марецький, о. Г. Янковський, о. Т. Ридзик… Ці люди вже виховали спадкоємців.

Святі східні Креси священної Польщі
Відправним та кінцевим пунктом в ієрархії цінностей Ісаковича-Залеського є сакралізація польськості. Засобом сакралізації є римо-католицька церковна адміністрація. Механізмом – дискурс жертви. Історична та етична винятковість Польщі як апарату Римо католицької церкви, нації та держави помітна в повній релятивізації страждань усіх інших людей під час ІІ Світової війни. У його поглядах Голокост – це тільки тло для порівняння та виявлення польської супер трагедії на Кресах. Проти сакралізації важко боротися, оскільки вона перегукується зі сферою ірраціональною, вона цілком ворожа тверезому та критичному ставленню до нації як суб’єкта історії.

Ісакович-Залеський чи Шептицький?..
Священик Ісакович- Залеський у своїх міркуваннях про українську справу може розраховувати на повне зрозуміння, співчуття та мовчазну прихильність ієрархії та рядового римо-католицького священства в Польщі. Це той ґрунт, який він знає та який знає його як свого. Критика прагнення України бути вільною країною вільних людей – це велике, прекрасне і майже чудове повернення Ісаковича-Залеського на лоно Римо -католицької церковної адміністрації. Завдяки цьому він і може діяти. З огляду на свій віросповідно -національний шовінізм Ісакович -Залеський, наприклад, не розуміє універсалізму пастирського листа митрополита Андрея Шептицького “Не убий!” (1943 р.), в якому автор не розрізняє людей за націями і закликає шанувати кожне життя та в кожному його прояві. Для Ісаковича-Залеського життя поляка цінніше від життя українця. На сьогодні відсутня найменша критична реакція римо-католицької ієрархії в Польщі на неправду, яку він поширює щодо УГКЦ та митрополита А. Шептицького. Отож, карта котрого з двох священиків візьме верх у єпископаті Польщі: Ісаковича-Залеського чи Шептицького?.. Це і є подарунок, а водночас, як ще можна сподіватися, виклик, який він кинув верховній владі римо-католиків у країні над Віслою.
Поки що із середовища єпископату було чути тільки два критичні голоси: архієпископа митрополита Івана Мартиняка (29 вересня) та єпископа Володимира Ющака. Обидва – греко- католицькі владики. Обвинувач їхнього великого попередника чекав на цю критику і був по-своєму підготований. “Це безпрецедентна ситуація: представник того обряду, у якого совість нечиста, у вільній польській державі намагається встановлювати, хто може і що може писати. Така політика веде до цензурування та катастрофи у нашому суспільстві”, – відповів він владиці І. Мартиняку під час однієї з авторських зустрічей, і додав: “На його погляд, винний не є есесівець, не є винний упівець, не той, хто святив прапори СС, але той, хто про це говорить…”. Його критика листа владики В. Ющака така: релятивізм, наведення співвідповідних розмірів польських та українських жертв конфлікту, перекидання вини на радянських партизан… Він здивований реакцією греко -католицьких ієрархів, яка, на його погляд, не повинна мати місця, тому що народовбивство вчинене ОУН – це історичний факт.

Ісаковичеві діагнози
Уся творчість Ісаковича-Залеського вписується в польську дійсність у таких сферах:
1) Римо -католицької церкви,
2) суспільства,
3) політикуму,
4) ЗМІ
5) історіографії .

1) Становище адміністрації Римо- католицької церкви в Польщі щодо розуміння подій на східних Кресах у 1943-1944 рр. не викликає сумнівів – вона плекає викривлену пам’ять про страждання поляків, вона зацікавлена в утриманні міфу про східну місію польського римо-католицтва. Події на Кресах є невід’ємною частиною сьогоднішнього епосу римо-католицької церковної адміністрації, свідченням про кровний зв’язок власної долі з долею польської нації та держави. У своїй науці польське священство не виробило мови універсальної, не національної, вільної від обмежень історією своєї політично державної батьківщини Польщі. Катастрофічний, тому що строго національний спосіб інтерпретації священством української спадщини в навчанні Івана Павла ІІ, глибоке забуття його львівського заклику “Засипайте рови ненависті!” доповнюють будовану століттями неґативну стратегію польського священства щодо українського народу, УГКЦ і Православ’я. Провід римо-католицької церковної адміністрації в Польщі не допускає можливості виникнення погляду, що її присутність у минулому на українських землях Речі Посполитої суперечила настановам Нагірної проповіді Ісуса Христа.
2) Польське суспільство не створило незалежних дослідницьких установ, спроможних вийти поза національне і державне замовлення на однозначно пропольську візію історії поляків, польських земель та держави Польщі. Якби хтось показав мені наукову установу для українських студій, фінансовану кількома польськими високоосвіченими бізнесменами, я б не повірив, доки б не… доторкнувся. Такі установи, завдяки багатим спонсорам, давно виникли на Заході, а їхня роль в об’єктивних дослідженнях історії українців у США, Великобританії чи Німеччини гідна наслідування і поширення в країні над Віслою. Їхня відсутність мотивована двома чинниками: фінансовою бідністю поляків як суспільства та незацікавленістю цього суспільства пізнавати таку історію, яка була б невигідна, багатозначна, інколи, здавалося б, антипольська;
3) Польський політикум залежний від виборців, яким найближчий примітивний варіант розуміння власної історії як історії нації чесної, працьовитої, культурної, яка зазнала знищення від несправедливих сусідів, а потім від колишніх мешканців одного дому – українців. Потурання низьким суспільним інстинктам помітне було напередодні липня в підготовці Польської народної партії до прийняття Сеймом заяви з приводу народовбивства на східних Кресах (уже раз прийнятої, 2003 р.);
4) ЗМІ у Польщі за останні 3-4 роки повернули круто вправо і навіть чільному історичному інтерпретаторові – колективові “Газети виборчої”, не під силу вистояти в зударі із суспільним очікуванням. Показово, що “Газета виборча” 2008 р. змогла видати тільки свій доробок з дискусії п’ятирічної давності про події на Кресах, а нових полемічних текстів чи інтерпретаційних надбань нема. Ісакович Залеський став натомість постійним гостем усіх видів польських ЗМІ, які далеко не завжди його підтримують, однак і не виступають проти;
5) Супроти Ісаковичевого способу постановки українських проблем польська інтелектуальна еліта виявилася незацікавленою або безпорадною. Від 1989 р. вона була неспроможна неупереджено висвітлити результати присутності Польщі на українських землях – і нині від цього програє. Підстави польської історіографії легко піддалися тискові інтерпретацій священика з Кракова – вона не має корпусу таких творів, які становили б непохитне заперечення чи спростування його поглядів. Правда, існують окремі автори і книжки, але ж вони гинуть у потоці історико національної агіографії.

Спроба адекватного реагування
“Поляків убивали тільки тому, що вони були поляками”, – цей наскрізь націоналістичний погляд Ісаковича-Залеського тягне за собою інші інтерпретаційні наслідки, яких його автор, імовірно, і не усвідомлює. Адже не вдасться уникнути нормального в такій ситуації питання: що означало бути поляком на східних Кресах у період ІІ Світової війни?
Історичні інтерпретації українських публіцистів та істориків адекватні до пропозицій Ісаковича-Залеського, проте вони набагато краще обґрунтовані. Вони стосуються наступного: чи бути поляком на Волині в 1939-1944 рр. не означало практичного здійснювання ідеї відбудови Польщі на цій території? Не означало здійснювання екстермінаційної політики лондонського уряду щодо українців? Не означало збройних акцій проти українських селян? Польська поліція на послугах у гітлерівців – це самооборона чи уклін Гітлеру? Співпраця АК та БХ з радянськими партизанами – це боротьба за Польщу чи колаборація зі Сталіном? Історично склалося так, що протиукраїнська 27-ма Волинська дивізія АК також мала у своїх лавах священиків. Мали їх і відділи АК Томашівської, Грубешівської чи Білгорайської округ, винні у вбивстві 1941-1944 рр. багатьох тисяч українських селян Холмщини.

Висновки
Перший висновок з дотеперішньої діяльності о. Ісаковича-Залеського такий: процес польсько-українського примирення не тільки не сягнув далеко, а й надалі залишається справою майбутнього. Він зустрів -бо в Польщі напрочуд міцний спротив зі сторони польського суспільства, якому в площині розуміння стосунків з українцями прищеплено стереотип, складовими якого є волинське вбивство, УПА, ОУН, Бандера тощо. Отож радіти можуть усі, хто не бажає долати антиукраїнські рефлекси пересічного поляка.
Ісакович -Залеський довів, що апарат Римо -католицької церкви в Польщі становить функцію нації, свою тотожність бере з історії польського народу та його держави, а не з Євангелії. Погана пам’ять про події на Кресах – це кількадесят літургій в костелах усієї країни під час “Кресових свят” протягом січня-листопада 2008 р., кількадесят ненависницьких проповідей до багатьох тисяч людей. Чи будь-який римо-католицький священик відмовився відправити святу літургію в умовах ненависті? Чи хоч один відмовився співслужити зі священиком Ісаковичем -Залеським?
Якщо Ісакович -Залеський не схаменеться, невдовзі доведе до ще більшої компрометації увесь польський римо-католицький апарат. Однак не згине ж та національно -релігійна формація, яка його виростила – римо-католицька церковна адміністрація в Польщі. Вона плекає “східний депозит” як свій найбільший скарб. Достатня найменша слабкість України, спричинена в Криму чи на Закарпатті Росією, та пасивність Європи супроти “батьківщини незасудженого народовбивства – України”, аби римо-католицьке священство Польщі з Ісаковичем -Залеським на чолі пішло походом на “польську” землю за Бугом.

“Наше слово” №47, 23 листопада 2008 року

Поділитися: