Олько Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-12-09
{mosimage}
У кoтриси ден г осени, коли іщи мешкали в Лігниці, а по ней їздили трамваї, Богдан рюк до жены:
– Вертаме ся до гір, до Криниці.
– Добрі, – одрекла жена Богданка.
В Криниці была родина, то і было ся на кым сперти, а што найважніше, замешкати і зачати ходити за мелдунком. А з тым в Криниці не было легенько для лемків. Штобы його дістати, денекотры ходили по урядах пару років. А і не єдну пару мештів сходили і гроши купочку втратили.
Богданові і Богданці урядник повів: “Nie po to my was wyganialiśmy, żebyście tu znowu wracali!” (Чытачам треба нагадати, што в воєвідстві Краківским діял адміністрацийний заказ мелдуваня нашых люди до 90- х років ХХ ст.)
Повернути ся до свого села не было де, Мохначку заняли осадникы. А за горами ся цло. Постанова была міцна та і вдало ся повернути. Кінцьом сімдесятых років были юж в Криниці.
Богдан пам’ятат тот ден добрі, было то під осінь, горы ржавіли буковыма лісами, а ялиці чорніли іщи на вершках гір. Пам’ятают, же были щасливы.
Сусіде- полякы трафили ся добры, а нашы люде помагали собі товды міцно і міцно купы ся тримали. Помалы ся дорабяли, почали будувати дім.
Але то были тяжкы часы, так повідат Богдан:
– До нашой церквы нас не впущали. Ту на беріжку до польской каплиці зме ходили молити ся. Іздили зме до римо- католицкой курї до Тарнова, нич не помогло. Епископ Аблевич думал, же придбат пару душ. Хвачали зме ся ріжных фортелів, зобрали зме підписы, же будеме будувати православну церкву. Вказали зме в курї підписы, та нам повідают, же не вірят, жебы лемкы так скоро перекстили ся. Підписы выкористали православны і побудували церкву.
Потім “воєнний стан”, потім хпала комуна. Пришли отец Мирон. Вдало ся в кінци гвойти до нашой церквы. Оддали клебаню і частину ліса. Потім пришли отец Іван. Нашли пару кутів до ремонту, вшытко было міцно занедбане, але помалы выремонтували зме церкву. Поставили зме новий іконостас, бо полякы не знали, хто вкрав старий! Як робітникы пообивали тинк, то вказали ся притинкуваны іконы назовні. З хреста при церкві обризали рамена, то зме поставили оновлени – такі, як быв, трираменни. Нагорі в клебані выремонтували зме салю, та і было де ся зобрати, забаву зробити.
Діти нам росли, пришли новы часы, треба было іти за нима. Купили зме кусьцьок землі. Побудували зме фабричку макарону, потім склеп. Потім вдало мі ся вернути до Мохначкы, купили зме будинкы по “ґеесі” і зробили зме пекарню.
Нашы хлопці ся поженили зо своіма. Та тепер обоє з Богданком тішиме ся онуками.
Звідую ся Богданку і Богдана:
– Можна ту в горах жыти і доробити ся? Бо там на заході повідают, же ту бідненько…
– Я і моя Богданка розумієме тото кус інакше, там, на выгнаню, як на выгоні, бжешеш, а не брешеш, вшыткы тя добрі знают, а нашы і так удают, та там і комар тобі кров п’є, а ту го не є ! Ту я в себе, як ся тримаш, то тіж вшыткы знают, але юж ти не забрехают, бо знают, жес в себе!
Богдан і Богданка радіют онучками. Ним звізды погаснут і сонце вызрит на Яворину, Богдан мішат кісто в пекарні і гріє пецы. Потім свіжі хліб везе по околиці. Вертат до онучок Ксені і Вікторї. А як вечером возме гармонію, заграє і засьпіват, та і сусіде знают, хто є в кого.
– Знаш, – повідат, – в мене і пес бреше надворі по свому, най бы сприбував інакше…
“Наше слово” №50, 12 грудня 2010 року {moscomment}
