Святі лемки на іконах Никифора

Петро СкрійкаЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№34, 2016-08-21

Рисунки зі збірки автора статті
Рисунки зі збірки автора статті

Маю на думці численні маленькі рисунки Никифора, зроблені олівцем. Вони, без сумніву, є іконами, на яких зображено безліч святих, які дуже схожі на звичайних лемків. Чи Никифор уявляв собі, що це святі лемки чи святі, подібні до лемків, яких він запам’ятав?
Імовірніше, друге. Якби хтось мав велику кількість фотографій, то напевне впізнав би багатьох лемків, яких Никифор зберіг у своїй пам’яті та змалював на своїх іконах. Найсправжнісіньких іконах.
Чому він зобразив їх святими? Можливо, йому здавалося, що колись, перед Акцією «Вісла», був з ними на небі; а може, видавалися йому святими, тому що були для нього дуже близькими – як святі в церкві, а водночас таємничими, бо трималися від нього здалека, немовби жили на іконостасі, а не разом з ним на землі. Святі завжди дуже близькі нам і заразом дуже далекі, недосяжні для нас. До них можна наблизитися тільки за допомогою ікон. Тому не виключено, що Никифор за посередництвом своїх рисунків, своїх ікон, намагався наблизитись до людей, котрих пам’ятав, і з якими, байдуже як, близько чи на відстані, хотів далі бути разом. Не маючи змоги бачити їх щодня, не зустрічаючи їх на вулиці, пробував їх відтворити.
Лемки не сприймали Никифора, гордували ним, не купували його рисунків, не збирали їх. А він завжди, до останку, почувався одним з них, тягнувся до них, любив їх і вважав святими. Просто погодився з тим, що стадо відкинуло його, немовби віддавши на поталу вовкам, навчився жити зі своєю трагедією. І сам творив собі це стадо й себе посеред нього як пастуха, владику з пастушою палицею, якої боялися вовки. Нікому навіть на думку не спадало, якщо ще жили, що перебувають у його лемківській кошарі, а він є їхнім пастухом, владикою і ґаздою. І разом з ними є церкви, поля, ліси, пасовища й уся Лемківщина – і усе в одній скрині. Все це на іконах, бо іконами слід було б назвати більшість його рисунків олівцем, особливо тих малих, як я вже сказав, бо більші зазвичай присвячував архітектурі, тому що йому важко було помістити великий будинок зі всіма деталями на маленькому клаптику паперу, а святий не потребував багато місця.
Хоч про Никифора вже написано багато, усе ще бракує аналітичних досліджень, присвячених вивченню спектрографії його малярського бачення людей і світу. Найчастіше автори обмежуються різними стандартними загальними фразами або навіть звичайними банальностями про його винятковий малярський погляд, просто-таки геніальну колористику, надзвичайну перспективу чи неповторний штрих, немовби забуваючи про те, що у своїй скрині з малярським приладдям, яке на щодень носив із собою, мав ще й власні думки, особисті почуття і вмів їх точно виразити у своїх рисунках, чого, дивна річ, ніхто досі не помітив. Ну-бо, як хтось може мати якісь власні думки й почуття, якщо фізично й духовно недолугий. А ще Никифор мав виняткову пам’ять. Це зауважили, та ніколи цієї пам’яті не пов’язували з його мисленням, його почуттями. Чому ніхто не помітив, що цей чоловік думав, що відчував так, як усі інші?
Ми всі вже так звикли, або навіть прив’язалися до його вродженої безпорадності чи каліцтва, що самі стали неповноцінними в його малярському сприйнятті. І він, Никифор, саме так часто й бачив людей – убогими, розгубленими, безпорадними, скаліченими, бридкими, і так їх малював, коли вони замовляли в нього свої портрети, а відбувалося це мало не щодня на його підмурівку в Криниці. Нікому ці портрети не подобалися, тож одразу повертали їх йому та хотіли інших, а він малював ще більш гидкі, хоча, володіючи неабиякими малярськими здібностями, міг рисувати гарні людські фіґури і вродливі обличчя; однак ці два аспекти беріг тільки для себе й використовував лише щодо власної постаті, і саме тому можемо часом натрапити на такі постаті, назвімо їх на сучасний лад екологічними, – найчастіше в церквах або поблизу церков, – і легко впізнати, що це завжди він і тільки він, Никифор, як владика (єпископ) або вчитель, а не хто-небудь інший.
Бридкими, непорядними, убогими малював деколи і святих: а нібито якими мав їх рисувати, якщо вони йому не допомогли, а він потребував їхньої допомоги; були недбалі у своїй святості, тому й недбало малював їх.
У малярстві Никифора чимало загадок. Чи хтось їх усі розгадає? Можливо, з часом, бо це вимагає великої, просто таки бенедиктинської праці. Кілька років тому я видав книжку польською та українською мовами «Никифор (Єпіфаній Дровняк). Рисунки олівцем», Краків, 2010, однак повністю оминув у них його іконографію. Оминув її, бо розумів масштабність проблеми, яка вимагає скрупульозного дослідження й, без сумніву, окремої книжки. Якщо сьогодні несміливо повертаюся до цієї теми, то це аж ніяк не тому, що хочу заповнити прогалину, яка існує, – бо за допомогою цієї статті зробити це неможливо, – а радше для того, щоб підкинути роботу іншим «майстрам», і собі, може, теж. Однак ідеться не лише про це.

На свою розгадку чекає ще одна таємниця Никифорова – дуже цікава таємниця, яку Никифор ретельно приховував. Найлегше окреслити її, поставивши кілька запитань: «Чому по-особливому трактував свої рисунки олівцем, зокрема ті малі, які я назвав іконами, але не лише їх? Чому ховав їх у своїй скрині й рідко коли показував разом з іншими малюнками, і ніколи або майже ніколи не використовував порожнього зворотного боку, хоча, як відомо, дуже ощадливо ставився до паперу? Які таємниці зберігав у цих рисунках?» Найчастіше про них говорять як про його начерки. Можливо, вони й були начерками або рукописними записками, але начерки й записки роблять лише для того, щоб потім використати їх як основу для остаточного твору або реалізувати якісь задуми, а Никифор дуже рідко заповнював кольорами свої рисунки олівцем. Якщо найчастіше залишав їх у первісному вигляді та зберігав, то це означає, що, згідно з його відчуттями, це були закінчені й повноцінні твори. З якою метою малював їх? Яким був його задум? Чому були для нього такими близькими? Чому не виставляв їх на продаж? Саме цього ми і не знаємо. Усе це й далі залишається таємницею. Точно відомо тільки одне: це найбільш автентичні й, можливо, навіть найцінніші його рисунки. Але як переконати в цьому людей, якщо ці рисунки не здаються їм гарними й не дуже підходять для того, щоб прикрашати ними стіни. Проте вони є. Чекають чогось від нас. А ми не готові, а часом і не здатні налагодити з ними контакт. Хіба це не є своєрідною трагедією цих рисунків? І чи не є це трагедією для Никифора на небі? Можливо, аж так – то ні. Може, це занадто сильно сказано, але щось таки є в цьому. Я сам неодноразово переконувався, як байдуже, без жодного зацікавлення сприймають його рисунки олівцем, а серед них і його ікони, найсправжнісінькі і найбільш автентичні лемківські ікони. Тож зовсім не дивуюся, що так важко, майже без жодного зацікавлення продавалися серед лемків обидві мої книжки про ці рисунки, хоч ці рисунки були, головно, про них – про лемків.
Сьогодні люди вже призвичаєні до повсюдних кольорових і крикливих рекламних зображень, які стали сучасним масовим мистецтвом. Дивлячись на них, не потрібно думати, не потрібні також нічиї очі, бо своїм аґресивним світлом і своєю аґресивною колористикою самі потрапляють просто до нашого мозку та засмічують його, викликають спонтанні, бездумні реакції і насміхаються з наших естетичних почуттів. А з протилежного боку, десь у тихому приміщенні на стінах або на сторінках книжки стоять перед нашими очима скромні, сірі рисунки Никифора, які не мають у собі нічого від теперішнього публічного поп-арту, а до того, що найгірше, потребують більше повітря й кисню, сильнішого припливу крові до нашого мозку та більше світла в наших очах, щоб їх помітити, зрозуміти, оживити. Мало того, це повітря, кисень, кров, світло насамперед мусять оживити ті сфери нашого мозку, які сплять, котрі поросли дикими бур’янами й лежать безплідним облогом. Треба їх оживити – оживити в них корисний і життєдайний біоценоз, щоб вони розродилися думками, філософськими думками, думками найвищої вартості. Ми навіть не замислюємося над тим, що, коли дивимось на картину й думаємо про неї або читаємо книжку, в нас, особливо в наших мозках, відбуваються цілком подібні біохімічні процеси, що й тоді, коли відпочиваємо серед природи. Як простому селянинові, рільникові, у цьому місці мені відразу згадується корова — надзвичайно корисна, просто-таки Божа тварина, яка для того, щоб дати один літр молока, мусить перегнати своїми жилами 300 літрів крові, а про літри кисню я вже й не згадую. Але мусить мати для цього пасовисько й кольоровий образ лугової паші. Споживає її дуже вміло: спочатку насолоджується її тлом, її зеленню, а потім вибирає кольорові види трав, у яких є вітаміни й мінеральні солі, щоб молоко було повноцінним. Ми продукуємо думки, а в думках — естетичні почуття. Однак так само, як згадана корова, мусимо не лише насититися самою формою образу, самим його існуванням, а й повинні помічати в ньому та засвоїти кольорові, більш розвинені види, щоб також засвоїти трохи вітамінів і мінеральних солей, навіть коли їх не видно, бо в рисунках Никифора, тих розвиненіших кольорів, сповнених вітамінами й мінеральними солями, відразу не видно, але вони в них є. І саме так слід споживати і сприймати намальовані олівцем ікони Никифора. ■

Поділитися:

Категорії : Лемки

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*