Степан Мігус ■ РЕПОРТАЖ ■ №34, 2014-08-24
Cело Губинок поволі прокидається. І нічого дивного, адже вже минула четверта ранку, господиням пора доїти корів, а господарям час вирушати в поле, до сіна, поки нема спеки. То в одному, то в другому обійсті погавкують собаки, а в іншій стороні відповідають тамтешні чотирилапі охоронці господарства. Піють півні… Картина – як і сімдесят років тому. Насправді зараз 2014 рік. Минуло 67 років від того часу, коли одвічних господарів зі своєї рідної землі вигнали на Ольштинщину, на «повернуті» землі. Про українське село з-перед страшної і злочинної акції нагадують дві-три будівлі: старенька перекошена хата, критий соломою сарай на полі край дороги і похилена, як від горя, дерев’яна церковця на цвинтарі. Та й сам цвинтар. Здебільшого занедбаний, зарослий бур’яном, з порозвалюваними надгробними хрестами і нерозбірливими вже написами. Поряд, або на місцях старих поховань, задбані могили пізніших мешканців. Такі картини, або ще трагічніші, зустрінемо також у багатьох місцевостях Томашів-Люблинського повіту – в Ульгівку, Річиці, Динисках… Але буде й один відрадний приклад – Вербиця у ґміні Любича-Королівська. Нащадки колишніх мешканців села не лише плекають пам’ять про предків, але постійно дбають про місце їх поховань, хоч і вважають себе мешканцями вже іншого реґіону, бо проживають на Вармії та Мазурах. Дехто з них усе ж повернувся сюди і живе на батьківській землі.
Сльози на очах
Усім нам, учасникам цьогорічної поїздки на Люблинщину, Степанові Сидору, Богданові Табаці, Андрієві Сидору, Михайлові Зубальському і мені стає важко на серці вже від побаченого в Губинку. С. Сидорові, який родом з Ульгівка, єдиному уродженцю цих земель, очі заходять вологою. Решта мандрівників, за винятком арламівця М. Зубальського, є лише нащадками місцевих українців. Вони народилися на Вармії та Мазурах. Степан – найстарший, але найактивніший учасник, коли йдеться про щорічні поїздки в рідні краї. «Перед тим, як відійду вслід за своїми предками, я хотів би ще раз ушанувати пам’ять тих ульгівчан, які віддали своє життя за Україну. Вони поховані невідомо де, – повторює безупинно, заохочуючи молодь до активності. – Ніхто з нас не є вічний».
Він виплекав ідею, щоб тим ульгівчанам, які загинули і не відомо, де вони спочили, поставити на старому ульгівоцькому цвинтарі пам’ятник з написом, який нагадуватиме про них, нині забутих і неоспіваних. Разом з покійним уже вихідцем з Ульгівка Михайлом Табакою та іншими односельчанами він установив понад двадцять прізвищ. Ще приблизно стільки ж затерлося в пам’яті. А цей невеликий обеліск мав би стати символом пам’яті про них.
Старенький ульгівоцький цвинтар – це повна руїна. Його б спершу привести до ладу. Тільки кому це зробити? Колишні мешканці вже або повмирали, або в такому віці, який не дозволяє віддалятися від дому, а нащадки, на жаль, байдужі. Справою могли б зайнятися ульгівчани, яких виселено 1946 р. на Тернопільщину і Львівщину, або ж їхні діти чи онуки. Та, певно, марно на це сподіватися, бо в організованих до Ульгівка поїздках бере участь значно менше ульгівчан з України, ніж тих з півночі Польщі, хоч на радянську Україну вивезено більшість мешканців села (а їм же звідти рукою подати). Але нині не до того. На сході з рук путінських окупантів гинуть їхні онуки і правнуки.
«Постараємося зацікавити цією важливою справою нащадків ульгівчан за океаном, – каже Б. Табака, який чи не одним з перших повернувся до батьківського Ульгівка, в якому працював листоношею. Потім, після військової служби, знову повернувся на Мазури.
Дивлячись на страшний стан останнього земного буття одвічних мешканців цих земель, неможливо повірити, що лише зусиллями самих колишніх ульгівчан та їхніх нащадків можна буде впорядкувати цвинтар. Частина надмогильних хрестів може мати архітектурну вартість, тому тут потрібні вже фахівці. Допомогу декларує молодий активний війт Ульгівка Лукаш Клембек. «Допоможемо, чим тільки зможемо, – запевняє він. – Дуже добре знаю, що історія так перепліталася, що нині Ульгівоцька ґміна і Барцянська ґміна близькі собі за справою людей, які колись жили в Ульгівку й Ульгівоцькій ґміні, а тепер живуть у Барцянській ґміні. Вони не лише звідти походять, але трапляється, що мають тут родини. Отже, це може бути основою співпраці між нашими ґмінами. Завдяки такій співпраці зможемо спільно вирішити цілий ряд питань, пов’язаних, зокрема, пам’ятними місцями колишніх мешканців Ульгівка і ґміни».
Старий ульгівоцький цвинтар є власністю місцевої римо-католицької парафії. Під час згаданої поїздки у планах була зустріч з пробощем. Та коли ми приїхали, з сумом дізналися, що вірні провели свого настоятеля в останню дорогу два дні раніше. Тепер С. Сидор готується до зустрічі з новим пробощем. Можливо, вона відбудеться ще в серпні.
Колишні мешканці Ульгівка та їхні нащадки виношують також ідею видання книжки про Ульгівок. А поки що постає дисертація на тему села. Її пише зв’язаний з Ульгівком недавній службовець прикордонної служби Маріуш Скорневський, який звертався за матеріалами і до давніх мешканців, і до їхніх нащадків. І дещо одержав.
«Думка про видання книжки про Ульгівок і ґміну виникла тому, що є дуже мало публікованих матеріалів про цю ґміну і довоєнну Терношинську ґміну, – говорить М. Скорневський. – Це пов’язане, зокрема, з тим, що чимало історичних матеріалів про ці терени зберігається на іншому боці кордону, а саме у львівському архіві. Ще недавно доступ до них був обмежений. Через те не було досі публікацій, які б в енциклопедичний спосіб інформували про найдавнішу і нову історію цих земель, про їх не лише польських мешканців, які живуть тут від 1947 р., або жили й раніше в меншості. Саме доступ до матеріалів про українців, які тут жили, або їхніх спогадів, а також до фотографій був найбільш ускладнений. Але поступово, спільно з війтом Лукашем Клембеком і другим редактором Юзефом Недзведзьом віднаходимо щораз більше матеріалів, які засвідчують про багату історію цієї землі».
Історія цих земель, на яких від часів сивої давнини жили українці, справді пребагата. Вирвані з корінням їх одвічні мешканці, з малими винятками, починають забувати про найсвятіше, – про місця поховань своїх предків. На річицькому цвинтарі, очищеному місцевим пробощем, українські могили виглядають найжалюгідніше. У Динисках занедбані українські могили просто зникають. Хтось їх вирівнює, засіває травою, а через якийсь час з’являються нові поховання вже пізніших «осадників», які й на цвинтарі зайняли святі українські місця. Та чи можна їм дорікати, коли нащадки не дбають про могили своїх предків? На думку приходить почута істина: «Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий і майбутнього».
З журбою радість обнялася
Дають надію добрі приклади. Завдяки історикові М. Скорневському потрапляємо на цвинтар у Вербиці, а там робота горить у руках мешканців Пєнєнжна та його околиць. Вони виривають бур’яни і косять траву, ремонтують, упорядковують могили. Відразу видно, що це не одноразова акція, що нащадки вигнаних з отчини дідів і батьків постійно піклуються про священні місця своїх предків.
«Ми почали приїжджати сюди наприкінці 80-х років минулого століття, – згадує Марко Палюшок з Пєнєнжна. – Організувалися в групи, домовилися коло церкви і приїхали. Спочатку поїхали з нами люди, які на цих землях народилися, звідти походили з діда-прадіда».
Ці неформальні поїздки, труднощі з полагодженням будь-чого спонукали пєнєнжнян до того, щоб організуватися. Вони заснували в другій половині 90-х рр. Товариство «Вербицька земля», до якого почали приєднуватися колишні вербичани, а потім їхні нащадки, розсіяні по Вармії і Мазурах та інших реґіонах Польщі. І від того часу почалися організовані дії. Нащадки вербичан стали леґальними в маєстаті права партнерами для місцевого самоврядування, для пробощів…
«Головна мета нашого товариства – то дбання про цей цвинтар, як символ нашого тут буття, – каже М. Палюшок. – Тут колись було село, жили наші предки, а нині на цьому цвинтарі похоронена моя бабуся. Тут і вуйко, воїн УПА, похоронений у центральному пункті цвинтаря. Зберігаємо пам’ять про церкву. На залишках фундаментів у 60-ту річницю операції „Вісла” ми поставили капличку в пам’ять про неї. Організовуємо щороку, а це дуже-дуже важливо, виїзди до Вербиці. Вони зміцнюють, відновлюють наш патріотичний дух».
М. Палюшок задоволений особливо тим, що з кожним роком щораз більше та більше дітей хоче їхати і приїжджає до Вербиці. Діти їдуть безплатно. Останніми роками до Вербиці почали навідуватися також канадські українці та жителі інших країн. М. Палюшкові особливо запам’ятався уродженець Франції, який нещодавно побував у Вербиці і котрий недавно дізнався, що його предки на прізвище Бусько походили з цього села. Тепер він шукає своє коріння, хоче знати історію свого роду. Предки виїхали до Франції ще перед Другою світовою війною. Все своє життя він не мав нічого спільного ні з Україною, ні з Польщею. Однак у старшому віці в нього пробудився український дух. Француз пообіцяв і цього року приїхати.
Колишні вербичани та їхні нащадки мають уже свою традицію. Кожного року 19 червня приїздять до рідного села. Так було й цього разу. Цей рік особливий для них ще й тому, що протягом двох перших липневих тижнів на вербицькому кладовищі працювали члени Товариства «Маґурич» та інші волонтери, впорядковуючи його.
Зворушливою виявилася на вербицькому цвинтарі зустріч з Катериною Путковською, вербичанкою, родина якої повернулася в рідне село ще в 50-ті роки минулого століття.
«Першими повернулися мій дід Сов’як разом з моєю прабабусею на прізвище Смик, – поринає у спогади жінка. – Жили в бараках. Прабабуся написала листа, що є де жити, і тоді приїхала моя бабуся. Перша з них повернулася 1957 р., а друга – два роки пізніше». К. Путковська запевняє, що жили вони у Вербиці спокійно, розмовляли між собою українською, а між людьми – польською мовою. і не мали якихось проблем. «Жодних!» – підкреслює К. Путковська. «До цього, що роблять нащадки вербичан на цвинтарі, місцеві мешканці не мають претензій, але з допомогою буває по-різному, – каже К. Путковська. – Восени я попросила, щоб мені допомогли в роботі на цвинтарі. П’ятеро поляків, які не мають тутешнього коріння, прийшли допомогти, але є й такі, що кажуть „ні, бо то не наше”» – говорить К. Путковська.
Пані Катерина не скриває, що має багато проблем з теперішнім вербицьким «ксьондзом-пробощем», який спочатку не хотів похоронити її бабусю, яка була греко-католичкою (хоч ходила до костела, проживаючи у Вербиці). Арґументував відмову тим, що на цьому цвинтарі вже не хоронять. Проте онука все-таки настоювала. Він «віддячив» відмовою у дозволі на надгробний пам’ятник. Казав, що не чує симпатії до цих сторін, до цих земель, до цього цвинтаря, до давніх мешканців.
«Попередній парох Станіслав Горчинський, який був у Вербиці, дбав про минуле. Він відновив, зокрема, чудотворне джерело на Черневі біля Вербиці, а коло нашої каплиці встановив репліку нашої церкви, – говорить
К. Путковська. – Видно було, що його це захоплювало. Він відправляв меси на нашому цвинтарі. це був справжній священик за покликанням. А теперішній священик не дуже доброзичливий у відношенні до мене, хоч ходжу до костела, бо я католичка».
Їдучи в напрямку України, на кордонний перехід «Гребенне – Рава Руська», неможливо не побачити у Гребенному, яке лежить у ґміні Любича-Королівська, прекрасну церкву, що височіє над селом. Цю церкву Св. МиколаяЧудотворця побудував невідомий майстер із села Вербиці, правдоподібно, 1697 р. на тодішньому цвинтарі. Сьогодні можна здогадуватися, що була вона двобанною – над пресвітерією (над вівтарем) та бабинцем. У 1882 – 1886 роках церкву розбудовано, додаючи головну наву з куполом та розсуваючи бабинець. До пресвітерії 1905 р. добудовано ризницю з окремим входом. Після насильного виселення українців 1947 р. церква була зруйнована. Гребінчани, які мали відвагу повернутися, 1956 р. накрили знищений храм ґонтом. Після 20-ти років церкву, дзвіницю та вхідну браму накрито бляхою. У квітні 2009 р. почався капітальний ремонт святині. При великій фінансовій підтримці Міністерства культури РП, Реставраторського управління з Люблина, маршалка Люблинського воєвідства та великій фінансовій підтримці парафіян греко-католицької парафії св. Миколая у Гребенному, виселенців з Гребенного, людей доброї волі і частково римо-католицької парафії з Гребенного храм відновлено майже повністю. Також накрито його ґонтом. Отже церква надалі дивує своїх вірян. «Чотири роки тому ми знайшли заховану в ній же стареньку ікону „Зняття Ісуса з хреста”, – розповідає опікун церкви Богдан Божик. – Не раз ще нас вона здивує».
Б. Божик знає історію Гребенного, як мало хто. До трагічного 1947 р. село нараховувало разом з Гораями, якого вже нема, 284 двори, понад дві тисячі мешканців. Більшість з них вивезено в Україну, решту вигнано на північні землі Польщі. Дехто з них повернувся, але були це лічені особи. Нині до церкви, яка знову стала власністю УГКЦ, приходить кілька десятків прочан. Це в літню пору, коли приїжджають на кілька днів нащадки. Протягом року о. Іван Тарапацький відправляє літургії для місцевих українців (з навколишніх сіл), які мали відвагу повернутися.
Історія – це невід’ємна і дуже важлива частина культури кожної нації, кожного народу. Ми, розсіяні по всьому світі українці, якщо хочемо зберегти свою націю, неодмінно мусимо про це пам’ятати. ■
Фото автора статті
