Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №43, 2019-10-27

Коли в Польщі обговорювали результати парламентських виборів, у кремлівських медіа з’явилася інформація, нібито «українці з усього світу приїхали до Криму і заявили про провал ізоляції» (цитату складено з кількох заголовків). Польський «Спутник» додав, що це польські українці. Українські організації в Польщі рішуче заперечили, що там були представники структур меншини.

«Об’єднання українців у Польщі, Союз українців Підляшшя та Українське товариство (Люблін) заперечують, що там були присутні які-небудь представники чи представниці української громади Польщі», — заявив голова ОУП Петро Тима. Три згадані організації української меншини в Польщі також опублікували 17 жовтня спільну заяву, у якій висловили обурення через «поширення неправдивої інформації, що представники української громади у Польщі позитивно висловлюються про зміни, які відбуваються в Криму в умовах російської окупації». «Маніпуляцією з боку російської пропаганди є поширення інформації про з’їзди чи круглі столи української діаспори в Криму, які насправді не представляють українських громад у світі, у цьому числі у Польщі», — читаємо в заяві, у якій підкреслюється, що Крим залишається частиною України і що представники діаспори не братимуть участь у заходах «на території Криму, поки не буде повернуто його у юрисдикцію України».

Інформацію, що захоплено поширили пропагандистські російські медіа, спростували навіть у медіа російської опозиції. Так, російський телеканал rTVi вказує, що «значно перебільшено масштаб події». Наприклад, «Комсомольськая правда» назвала групу з 15 осіб «великою делегацією українців з Європи і країн СНД», а «Life», не уточнюючи цифр, просто написав, що до Криму вирішили приїхати «українці з усього світу». Проте склад цієї 15-особової делегації дає приводи до великих сумнівів. Мені вдалося знайти відеосюжет, на якому видно візит групи, знятий місцевим кримськотатарським телеканалом «Міллет» (проросійський телеканал, створений 2015 року замість вигнаного телеканалу «ATr»).

Ми передивилися сюжет усією редакцією «НС» — у ньому немає жодної знаної нам людини з Польщі, поза секретарем Російського культурно-просвітницького товариства в Білостоці Анджеєм Романчуком. Він висловлюється від імені і росіян, і українців з Польщі — вказуючи на знищення сіл обох меншин на Підляшші (у наступному кадрі звучать слова: «а ось у Криму права українців захищені»). Іншим представником українців «з усього світу», котрого цитують російські федеральні агентства, є голова організації… росіян у Білорусі Андрій Геращенко. На сайті його структури — критика Лукашенка за надто повільну «інтеграцію» Білорусі з Росією.

Яким чином він потрапляє на круглий стіл «Розвиток зв’язків між закордонними українцями»? — «Моя мама — українка, отже я — етнічний українець». Що прикметно, круглий стіл «закордонного українства» ведеться російською мовою. Учасники, про яких згаданий Анджей Романчук висловлюється, що «або були старими приятелями, або познайомилися на конференції ОБСЄ у Варшаві», вирішують наприкінці, що створять «міжнародний союз громадських організацій», котрі «виступатимуть на міжнародних майданчиках з єдиною позицією відображення реальності».

Не треба мати семи п’ядей у голові, щоб зрозуміти сакральні підстави такої позиції. Хоча, якщо чесно, маю сумніви, що панові Романчуку — найімовірніше одному з лідерів цієї ініціативи — щось таке взагалі вдасться створити як асоціацію, а не приятельське коло з 15—20 людей. Його організації в Білостоці рідко вдавалося вийти поза обмежене коло людей, а після окупації Криму виходило так, що ініціативи закінчувалися скандалом. Єдине місце, де його приймають, — це Російський культурний центр при Посольстві РФ у Варшаві: хоч до окупації Романчук був і в меншинних структурах, і навіть у наглядовій раді Радіо Білосток.

Його історія — це історія про те, що з офіційною Росією можна почати співпрацювати, проте назад дороги не буде. Сьогодні Романчук приречений їздити в окупований Крим і вихвалювати його розвиток під час окупації, можливо творити якісь «союзи організацій» на пропагандистський ужиток. Маю надію, що його історія стане прикладом для тих, хто схоче поїхати в наступну, зауважену в медіа поїздку чи паломництво на окуповану територію. Звідти, звісно, можна повернутися — проте там залишаться ключі від подальших дверей Вашого конкретного майбутнього. І коли в житті Вам треба буде ці двері відчиняти, доведеться повертатися на ці території по ключ.

Поділитися: