СВІТ танцем здобувати….

Розмову провела Лідія КовальчикКУЛЬТУРА2010-09-05

{mosimage}

Розмова з професором Мирославом ВАНТУХОМ, генеральним директором, художнім керівником Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського

Ви вже протягом 30 років очолюєте Національний ансамбль танцю ім. П. Вірського. А коли Ви взагалі почали цікавитися танцем? І як стали генеральним директором славного ансамблю?

-У 1960-70 рр. я створив і впродовж двадцяти років керував заслуженим ансамблем танцю “Юність” у Львові. Мене особисто знав і поважав видатний хореограф, керівник Державного ансамблю танцю України П. Вірський, адже колектив, який я очолював, був лауреатом міжнародних і всесоюзних конкурсів, учасником багатьох урядових концертів у Москві й Києві, а я часто долучався до організації цих заходів і нерідко був їхнім головним балетмейстером. П. Вірський цікавився моєю роботою в “Юності”, слідкував за репертуаром ансамблю, звертав увагу на високу виконавську майстерність, самодіяльних артистів ставив у приклад професіоналам. У 1975 р. Павло Вірський пішов із життя. Ті, кого рекомендувало Міністерство культури навести лад в ансамблі Вірського, не справились із поставленим завданням. Відтак уряд України і Міністерство культури вдруге запросили мене очолити цей колектив.
Мені дуже непросто далося рішення переїхати до Києва. Львівська “Юність” на той час була одним із найкращих і найвідоміших хореографічних колективів України. Ми часто й успішно виступали закордоном. Особливо близькою була для нас сусідня Польща. Мене запрошували хореографічні колективи для постановок, частим гостем на різноманітних заходах у Польщі була і “Юність”. За досягнуті успіхи в роботі я був нагороджений Орденом Дружби народів, званням заслуженого діяча мистецтв, а згодом – народного артиста України. До того ж, обласна і міська влада Львова забезпечили мою сім’ю чудовою п’ятикімнатною квартирою, я був обраний депутатом Львівської обласної ради, у місті Лева в мене було багато друзів, прихильників, однодумців, учнів… – одним словом, я був молодий, перспективний, потрібний усім, працьовитий – і від того щасливий. Їхати до Києва не хотів. Справа про необхідність мого керівництва колективом дійшла до перших посадових осіб України, і обласна влада сказала мені, що потрібно їхати.

Чи важко було керувати таким відомим ансамблем після смерті його організатора, чи були якісь складнощі?
-Перші роки роботи в ансамблі ім. Вірського були важкими. Дисципліна в ансамблі підупала, виконавська майстерність також. У колективі працювали люди, які за віком і способом життя вже не могли танцювати. Я почав наводити порядок. Почалися інтриґи, доноси, скарги… Якщо до цього додати, що я був один, без сім’ї і без квартири, без близьких друзів і колеґ, начальство дивилося на мою роботу стримано, без необхідної довіри і підтримки – то стане зрозуміло, що шлях довелося пройти далеко не простий. Що мене тримало тоді і давало сили? Любов до танцю, віра в себе і справу, яку я роблю, рідна львівська земля, моя сестра, яку не міг зрадити, бо вона у свій час дала мені можливість вчитися улюбленій справі за рахунок своєї власної долі, і, звичайно ж, моя сім’я, мої львівські друзі і колеґи, учні, які вірили в мене, бо знали, що я не здамся.

Як виглядає праця керівника Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського?
-Колективом я керую вже 31 рік. Проте “керую” – це, здається, слово не зовсім правильне: я працюю вже 31 рік з ансамблем. Щоденно одягаю репетиційну форму, іду в балетний зал і живу з артистами одним життям, дихаю одним повітрям, намагаюся відчути їхні емоції й серцебиття. Тому відповісти на запитання, у чому полягає праця керівника, непросто. Я весь свій робочий і майже весь вільний час віддаю колективу. Я не можу навіть у думці своїй допустити, щоб десь у світі був державний колектив народного танцю, який був би кращим за ансамбль імені П. Вірського, бо ж навіщо тоді працювати?

А скажіть, як до цього ставиться Ваша родина?
– Про сім’ю скажу окремо. Моя дружина Валентина Вантух – директор дитячої хореографічної школи при ансамблі, народна артистка України, повний кавалер Ордена Княгині Ольги. Дочка Галина Вантух – народна артистка України, солістка ансамблю. Син Мирослав Вантух – заступник генерального директора ансамблю. Зять Володимир Туягін – заслужений артист України, балетмейстер ансамблю. Отож, чи можуть члени моєї сім’ї, що входять до складу моєї команди, мене не розуміти? Звичайно, ні!

Хто може працювати в ансамблі? Як добирається його склад?
-Ми дуже успішно вчимо й виховуємо перспективну молодь у хореографічній школі, яку я створив у 1991 р., і в студії при ансамблі, яку створив ще П. Вірський. Життя показало і підтвердило, що якби не школа, де навчається понад 240 обдарованих дітей, то такого ансамблю, який ми сьогодні маємо, не було б. Тому відбір у наш колектив – це триступеневий навчальний і виховний процес, який триває більше 12 років. І далеко не кожен юнак чи дівчина можуть пройти конкурсний відбір до основного складу ансамблю.
Але ми вчимо так, що наших випускників, які не потрапили до основного складу ансамблю, із задоволенням запрошують інші колективи України, в основному професійні.

Як виглядає повсякденна праця з ансамблем і під час виїздів?
-В ансамблі ім. П. Вірського – жорстка дисципліна. Незалежно від того, де колектив перебуває: на гастролях чи вдома. Потрібно навчити артиста відчути відповідальність за свою працю, прищепити почуття національної гідності і гордості за ту державу і землю, яка тебе народила і виховала. Цього непросто досягти, але поки що нам вдається. Колектив знаходиться в чудовій творчій формі. Ми часто буваємо закордоном, по 4-5 місяців на рік виступаємо в найпрестижніших концертних залах світу при повних аншлагах.

У Вас чимало державних відзначень. Яка нагорода для Вас особливо дорога і чому?
-За 19 років незалежності України я був відзначений усіма чотирма президентами найвищими нагородами України. Яка із них найдорожча?… Найвагоміша, звичайно, – Герой України. А дорогі для мене всі 15 нагород. Бо я їх не просив, а чесно заробив. Це мені дає сили і надалі жити і творити. Попереду нові постановки, нові хореографічні композиції. Працюючи над своїми постановками, весь час думаю над збереженням творчого доробку засновника колективу П. Вірського. Ми відтворили, зберегли, довели до досконалості більше десяти його постановок. Це одне із головних наших завдань.

Ансамбль Вірського гостив у 60-ти державах. Як сприймають Вас у світі і який виїзд Вам найбільше запам’ятався?
-У країнах, де ми часто буваємо – у США, Японії, Канаді, Франції, Іспанії, Кореї, Китаї тощо – організаторам гастролей варто лише написати на афішах “VIRSKY”, і за місяць-два до гастролей вже немає жодного квитка. Сподіваємось, що скоро так буде і в близькій для українців Польщі.
Концертні зали завжди вщерть заповнені, а під час більшості гастролей останній номер програми – “Український гопак” – сприймався глядачами стоячи. Багато наших молодих артистів дивувалися такій поведінці мексиканців, японців, американців, французів, китайців, які таким чином висловлювали свою повагу до українського мистецтва і колективу ансамблю, який представляє культуру народу України.
Особливо пам’ятними для мене були гастролі колективу в Японії у 2000 і у 2003 рр. Насамперед – організацією з боку японської сторони. Вивчивши програму і рівень виконавської майстерності у Києві (для цього Україну відвідали представники відповідної японської фірми), організатори гастролей показали високу повагу до артистів, особисту культуру, вихованість і інтеліґентність. Артисти ансамблю пересувалися по країні в основному літаками або швидкісними потягами, жили в п’ятизіркових готелях, особисті речі доставлялися на місця виступів відповідними службами, було організоване харчування і культурна програма у вихідні дні, концертні зали були переповнені… Після перших тримісячних гастролей і других двомісячних гастролей в Японії в інші країни було їхати важко.

Чого Ви очікуєте від найближчого виїзду в Польщу?
-Ми з нетерпінням чекаємо наших гастролей у Польщі. Особисто для мене – це дуже зворушливий і важливий момент у творчому житті. Адже в молодості я познайомився з багатьма польськими хореографами, часто до них приїжджав. Тоді вивчив польську мову, познайомився з польською культурою, відчув значення слова “шляхетність”. Сподіваюся, що польський глядач з великим інтересом поставиться до приїзду нашого колективу, що дасть можливість нам частіше відвідувати Польщу.
На останок мушу відзначити, що в моїй нелегкій роботі є багато доброго і приємного. По перше, я працюю для людей, для України, для утвердження і пропаґанди національної культури у світі. По друге, я працюю не сам, мене оточують професійно підготовлені спеціалісти, колеґи, друзі. І моя сім’я…

До скорої зустрічі!

“Наше слово” №36, 5 вересня 2010 року{moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*