ІНТЕРВ’Ю ■ №33, 2018-08-19

Олександр Зозуля

«Це вулиця св. Антонія, тобто колишній район „Похоронних домів”. А зараз, куди не глянеш, кав’ярні і ресторани», – Артем показав довкола себе. Справді, всюди столи, стільці, квіти і парасолі, проте людей небагато, як на стандарти такого великого міста в обідню пору. Хвилини дві тому ми вийшли з кольорового і гамірного дворика, що на вул. Руській, 46а. Серед читачів нашої газети є цілі покоління, для яких ця адреса у Вроцлаві є чимось культовим. Саме тут десятиліттями знаходилась Українська домівка, яку творили перш за все вроцлавські студенти (колишні випускники 4-го лігницького ліцею). Однак сьогодні ця вулиця живе зовсім іншим життям.

Мій співрозмовник Артем Зозуля є директором Почесного консульства України у Вроцлаві, головою фонду «Україна» та засновником Центру української культури й розвитку (ЦУКР). До Вроцлава він приїхав з Вінниці і живе тут вже 6 років. Фонд «Україна» цього року відзначає своє 5-річчя, тому це відповідний момент, щоб запитати його голову про життя у Польщі, стосунки з місцевими українцями і плани на майбутнє.

Насолода від праці у ЦУКРі

Якщо запитати Артема про перший контакт з українською нацменшиною, він розповість про те, як прийшов колись «на Руську» і запитав Ігоря Саламона (голова гуртка ОУП у Вроцлаві), чи міг би зі своїми друзями танцювати тут сальсу. На це питання пан Ігор відповів прямолінійно: «Сальсу – ні, але можна гопака». З часом Артем все-таки переконав голову гуртка, що треба почати з сальси й подивитися, що буде далі (може, й гопак). Сьогодні фонд «Україна», яким керує Артем, знаходиться на вул. Руській, 46а. Це одна із найбільш потужних іммігрантських організацій українців у Польщі. Вона є стратегічним партнером місцевого самоврядування, а також відомим брендом, який притягує до себе чимало активних людей не тільки з України.

Коли ми ходимо по Центрі української культури і розвитку, відчуваємо естетичну приємність. Усі зали зі смаком відремонтовані, дуже функціональні і відповідають завданню місця. Заходимо в інформаційний пункт для іммігрантів, де весь тиждень чотирма мовами відбуваються безкоштовні консультації юридичного, кар’єрного та
інтеграційного характеру. Артем з гордістю показує мені концертно-конференційну залу: «Ця зала вміщає 120-160 чоловік. Тут відбуваються концерти, конференції, зустрічі з письменниками». «А молодіжні вечірки?» – питаю. «Уже ні. Я не зміг договоритися з нацменшинною молоддю, яка колись проводила тут свої зустрічі. Я хотів, щоб молоді люди, приходячи сюди, залишали щось більше, крім перегару, але це не вийшло. У лютому цього року я просив, щоб хтось із них прийшов до мене поговорити про співпрацю і відповідальність за дотримання чистоти зали після вечірок, але мені відповіли, що це можливо лише після свят. Я довго думав: які ж у лютому свята? Виявилося, що
йшлося про Пасху у квітні. Але Пасха давно минула, а до мене так ніхто й не прийшов».

Ідемо на кухню, де Артем частує мене кавою. Кажу йому, що, певно, усі «домівки» мають проблему з наведенням порядку після вечірок. Артем відповідає: «Я почуваюсь відповідальним за це місце. Його ремонт коштував понад півмільйона злотих. Зустрічі алкогольного характеру, а такі, на жаль, переважали у пропозиції молоді, просто нищили ті зали. А тут майже кожного дня відбуваються тренінги, майстер-класи, вишколи. Щойно цього року у нас є прибиральниця. Але ми, працівники й волонтери фонду, завжди прибирали самі після себе. Ця звичка залишилася».

Де бачить себе Артем Зозуля через 5 років

Після прогулянки головними вулицями міста ми зупиняємося щось перекусити в кнайпі «KRES », власником якої є друг Артема. «Дехто у Вроцлаві каже, що це також мій бізнес, що я такий місцевий олігарх», – кепкує Артем. Здається, що назва «KRES » не надто серйозна, якщо пояснювати слово «крес» як дефінітивний кінець «міфу Кресів». Мою теорію підтверджує також дизайн місця. На модних бетонних стінах вугликом намальовані відомий український персонаж козак Мамай та письменники Григорій Сковорода і Микола Гоголь, які сидять за одним столом. Біля бару стоїть старий велосипед, на кермі якого лежать безплатні примірники вроцлавської української газети «Привіт». Коли я задаю «типове бізнесове питання» – «де директор Зозуля бачить себе через 5 років?» – Артем спочатку просить, щоб не називати його директором, а пізніше відповідає: «Через 5 років не бачу себе директором Почесного консульства, але хотів би, щоб у Вроцлаві було Генеральне консульство України, де працюватимуть дипломати і фахівці МЗС. Це справді потрібно. Щодо фонду «Україна» я, звісно, хочу й далі мати з ним контакт, але вже, мабуть, не в ролі безпосереднього керівника. Моїм завданням було згуртувати людей навколо певної ідеї. Сподіваюсь, що через 5 років будуть нові виклики, і хтось новий буде на них відповідати. Я взагалі вважаю, що запорука розвитку – прагнення бути кращим, а на місце хороших людей повинні приходити ще кращі».

Артем раніше згадував, що має бажання повернутися в Україну, але не знає, чи це буде через 5 років, чи ще пізніше. Тривожать його високі виборчі рейтинги українських популістів. «Це, на жаль, аргумент, щоб не повертатись наразі в Україну», – каже сумно.

Цілеспрямованість на розвиток

За словами Артема Зозулі, фонд «Україна» цього року почав великий проект у партнерстві з воєводською адміністрацією, у якому до освітньої активності додається культурна складова з метою показати полякам не тільки сучасну українську культуру, але й розуміння сьогоднішньої України в цілому: «Я маю на увазі пояснення українського способу мислення, поглядів на політику та інших суспільних явищ. Мені також здається, що є потреба створення у польщі чогось на зразок Українського інституту. Хтось мав би почати про це думати. Звісно, більшість скаже, що на це несприятливий момент. Але я не з тих, що чекають на сприятливі моменти. Більше того, думаю,
що в Польщі ще довго не буде такого моменту. Довго також не буде особливої фінансової підтримки з боку України. Але я дуже хотів би знайти можливість з чогось такого почати». Коли я скептично говорю про те, що вже не один українець виношував такі ідеї, Артем заявляє: «Треба поставити перед собою виклик, максимально впрягтися в завдання і зробити самому 95% роботи, щоб пізніше залучити підтримку держави. Це також мій спосіб будувати довіру до себе. До фінансових партнерів не можна приходити з порожніми руками, треба їм показувати, як ідея матеріалізується і яку користь приносить. Я ще ніколи не казав, що якийсь з наших проектів був погано оцінений, тому що торкався українських справ. Просто, якщо нам не вдалося, це значить, що треба краще постаратись у наступному році. І ще одне, якщо я знаю, що ідея дійсно вартісна, докладаю усіх зусиль, щоб об’єднати людей навколо неї, навіть тих, що ставляться до нас з обережністю».

Реальність не чорно-біла

Заяви Артема Зозулі звучать досить переконливо, проте він сам відразу каже, що є люди, з якими навіть не починає розмови: «Я не вірю, що мені вистачить життя, щоб поміняти думку затятого ксенофоба». За даними місцевих газет у Вроцлаві, кожний десятий мешканець міста – українець. Я питаю Артема, як ставляться до такої численності місцеві поляки. «Деяким байдуже, з ким вони працюють, якщо люди працюють добре. Але є теж негативні відгуки. У соцмережах теж можна прочитати різні коментарі, – говорить Артем і відразу додає, що почувається в місті, на щастя, безпечно. – Хоч, можливо, це наївно. Не знаю, як буде далі. Бачу, що у Польщі певні сили дуже вміло і централізовано роздмухують ворожнечу. Винуватців бачу, замовників підозрюю. Ціль є така – показати, що між українцями і поляками діється погано. Однак я зі свого боку намагаюся робити справи, корисні для українсько-польських відносин. На жаль, і серед українців є погані або просто дурні люди і провокатори. Це навчило мене не узагальнювати. Реальність має різні грані, деякі факти тривожать, а деякі дають надію».

З огляду на те, що українців з нацменшини весь час закидають історичною відповідальністю, питаю, як це виглядає з іммігрантської точки зору. Артем відповідає: «Поляки про історію питають мене дуже рідко. Але траплялося, особливо на початку мого життя в Польщі, що хтось питав мене про стосунок до подій на Волині. Я тоді швидко закривав тему, просто недостатньо знав про це. Я тоді також зрозумів, що у моїй освіті є значні прогалини, які не дають мені змоги формулювати власну оцінку історичних подій. Можна сказати, що після приїзду у Польщу я захотів глибше пізнати історію, хоч у школі дуже її любив і мав непогані оцінки. Аж страх подумати, як мало знають українці, у яких були гірші оцінки (сміється). Попри те, думаю, більшість іммігрантів не відчуває потреби входити в історичні дискусії. Це також нормально. Історія завжди суб’єктивна, кожний народ має власну точку
зору на історію. Ще в Україні я любив дискутувати на історичні теми і дуже захищав «свою правду». З друзями з однієї школи, але з іншого класу, у яких був інший вчитель, неодноразово сперечався про ті самі історичні події. У нас була різна точка зору. Ми брали участь в олімпіадах і були впевнені, що знаємось на справі… Коли я про це згадую, розумію людей іншої країни, які мають іншу історію, інших героїв, іншу оцінку подій. Без сумніву, історію варто знати, хоча це знання не захистить нас від повторювання старих помилок, на жаль».

Дві компанії

«А взагалі, – продовжує Артем, – чому ми повинні думати тими самими категоріями що й люди 400 років назад, коли сусіди відвойовували один в одного кожен клаптик землі? Сьогодні можемо сісти на літак і через дві години бути за тисячі кілометрів звідси! Найбільші людські проблеми є глобальними, а не національними. Вони стосуються усіх на світі. Мені ще в Україні важко було зрозуміти: біднесеньке село, усі чоловіки на заробітках, жінки сидять з дітьми в хаті. А поряд з тим селом – величезне поле, «засіяне» бур’яном. Це сумно. Звісно, можна шукати винних серед депутатів, сусідів, інших народів, але якщо вважати, що від нас нічого не залежить, навіщо взагалі вставати рано з ліжка? От ти й спровокувала мене на філософські розмови».

Коли Артем розговориться, важко його зупинити. Проте він підкреслює, що говорить тільки тоді, коли хтось хоче його слухати. Я запитала Артема, чи, на його думку, українці у Польщі архаїчні, як динозаври? «З перспективи іммігранта, який приїхав сюди 6 років назад, уже ні. Я пізнав трохи людей. Звісно, ми і ви різні. Але ми не повинні захоплюватися відмінністю, а концентруватися на спільному і на тому, що нас взаємно надихає й розвиває. На жаль, тих з нас, хто взаємно один одного помічає, одиниці. Світ швидкого прогресу вимагає від нас швидких реакцій. Хто за всяку ціну намагатиметься жити минулим і не захоче порозумітися, зникне або розчинеться у морі більшості. Це вже не ті часи, що хтось зможе закопатися в якомусь селі і його ніхто не знайде. Хоч, правда, іноді взаємне нерозуміння дратує. І тоді хочеться все кинути, купити острівок на Мальдівах і зайнятись якимось бізнесом. Ну, але це відчуття минає, на щастя. Така історія: я читав колись про дві компанії з сектору ІТ (інтернетні технології). Одна з них була спрямована на конкурента, тобто її дії мали відповідати на бізнесові рішення противника. У свою чергу друга була спрямована на себе і на свій розвиток. У результаті на ринку утрималася лише та друга, що була спрямована на саморозвиток. Вона викупила свого конкурента. Тому думаю, що інвестиція у саморозвиток завжди перемагає».

Жартуючи, питаю Артема, чи фонд «Україна» у довгостроковій перспективі має замір викупити Об’єднання українців у Польщі. «Ні, у нас свої плани. Ми, у першу чергу, хочемо викупити декілька футбольних клубів, будувати концертні зали і стадіони (сміється). А якщо серйозно, я ціную людей, які у своїй галузі найкращі. Мені приємно з ними співпрацювати, адже роботи справді вистачає для всіх»!

Повертаючись на вулицю св. Антонія, цікавлюсь, чи Артем ще танцює сальсу. «Ні, вже ні. Моє бажання – отримати проект, щоб запевнити зарплату людям у фонді, які дуже багато працюють. А ще завести анонімний блог у соцмережах і приєднатися до армії «диванних аналітиків» політичної ситуації в Україні. Місця на інші речі не залишається», – відповідає Артем.

* * *

«Я вже змінив підхід до цього питання – ходжу у спортзал і граю в баскетбол раз на тиждень, тому не закінчуй статтю моєю тодішньою лузерською поставою», – пише мені Артем Зозуля, коли відсилаю йому текст на авторизацію. Саме тоді Фейсбук підказує, що цікавого найближчими днями відбуватиметься
в Центрі української культури й розвитку (ЦУКР). Це тренінг «Щоденне життя у Польщі: реєстрація, податки, нерухомість» (5 серпня), лекція «Пізнавай сусіда: невідома Україна – Чорнобиль» (5 серпня), незвичайне «Nadodrze» – екскурсія артистичним районом Вроцлава українською мовою (15 вересня, 17 жовтня). Рекомендую слідкувати за новинами ЦУКРу, а також приходити на вул. Руську, 46а.

Поділитися:

Схожі статті

Молитви, спорт, музика, пікнік, сльози і солідарність. Як відзначали 31-у річницю Незалежності України у Вроцлаві

Софія Баянова ■ ПОДІЇ ■ №37, 2022-09-11 24 серпня у Вроцлаві минуло у дусі поваги та любові до України та українців. Святкування, безумовно, було...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*