Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2008-12-11
У пошуках критичного лемкознавства
Задум циклу статей “Сучасна лемківська міфологія” виник у результаті свідомого читання різножанрових текстів, присвячених лемкам та Лемківщині, а передусім унаслідок розмірковувань над дослідницькими стратегіями різних авторів щодо впливу способу опрацювання обраної ними теми на читача. Чи не всі вони надають вирішальне значення не стільки принципам науковості, скільки сучасному ідеологічному резонансові проблеми. Поставу більшості з них можна визначити словами німецького історіографічного метра Й. Ґ. Дройзена: “Те, що було, цікавить нас не тому, що було, але тому, що якоюсь мірою і досі триває, тому що продовжує на нас впливати”.
Нова дослідницька сфера – лемкознавство, і досі не відбулася як наукова дисципліна. Унаслідок позанаукових орієнтирів авторів, вона більшою чи меншою мірою наближається до ідеології. Зокрема загрозливим є національний принцип та підхід до історії й культури лемків: лемківський, польський, український, карпаторуський, російський. Дослідники, виховані на національних історіографіях, некритично вживають поняття, некритично інтерпретують факти чи процеси і досить свавільно реконструюють єдиноправильні сценарії минулих подій. Більшість повоєнних текстів ідеологізує зв’язок між текстом та історичною дійсністю, трактує його як засіб для створення привиду історичної дійсності. Одні неспроможні не трактувати русинів Лемківщини як метафізичної незмінної даності, другі – не оцінювати історії, треті – повністю пристосовувати її до сьогодення.
У започаткованому тут циклі “Сучасна лемківська міфологія” провідною є методологічно нескладна, інколи доведена до простої відповідності логіці, неупередженій орієнтації в часі та просторі, та все ж – критична орієнтація з її різними методологічними відтінками, насамперед: без поклоніння перед великими наративами, єдиним центром, правдою, об’єктивністю, пояснюванням минулого тощо, а натомість погодженням з тим, що маємо справу не стільки з фактами, скільки з їхньою інтерпретацією, зі спробами зрозуміння, з історичним наративом як репрезентацією минулого, інтертекстуальністю, потоком “ізмів” та постійним конструюванням і деконструюванням розуміння минулого.
У цілому це зводиться до доволі відомої в гуманістичних науках настанови: не так правда, як ретельний аналіз. Для мене як автора циклу важливими є, з одного боку, методологічні вказівки Дройзена, Ніцше, Рорті, Топольського та Уайта, а з другого – існування таких незмінних даних, як простір і час.
Поява тут вибраних абзаців чи речень з текстів даного автора як об’єкта для зауважень чи критики далеко не завжди рівнозначна з запереченням змісту всієї книжки чи статті. Моя увага зосереджується на тих дуже важливих моментах, які створюють позанаукову конструкцію лемківських студій і які можуть служити утвердженню методологічно не завжди витриманих досліджень. Буду радий кожній витриманій полеміці – тому що моя полеміка зорієнтована не на критику автора як особи, а на зважену розмову з його авторським текстом. (бг)
Сучасна лемківська міфологія
Матеріал для цієї частини “Сучасної лемківської міфології” взятий з наукового видання: Jarosław Moklak, Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczpospolitej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997. Після кожної цитати у лапках подається номер цитованої сторінки.
* * *
І. Od tego czasu (1890 р. – Б. Г.) w wyniku ograniczonych możliwości w regionach wschodniogalicyjskich moskwofile rozpoczęli penetrację obszarów dziewiczych politycznie (західногалицьких, термін Лемківщина тоді ще не утвердився – Б. Г.), przerzucając tam agendy swych towarzystw oświatowych i politycznych. (с. 24)
Коментар:
Погляд про “політично незайману територію” Західної Галичини заперечує ідеологічне функціонування в ній греко католицького духовенства, від початку ХІХ ст. – головного носія всіх ідей, які могли там дійти і прижитися. Це духовенство навчалося в духовних семінаріях Відня, Львова, Перемишля або Чернівців. Його ідеологічній відкритості, а не розумовій незайманості слід приписувати те, що частково русини Західної Галичини виявилися добрим матеріалом для нової москвофільської ідеології, такої ж інтерпретації історії Русі й тодішньої національної тотожності частини мешканців пізнішої Лемківщини.
* * *
ІІ. Interesująca jest analiza postaw politycznych Łemków, których spotykamy (на початку XX ст. – Б. Г.) zarówno wśród zwolenników ukraińskiego ruchu narodowego, jak i staroruskiego czy prorosyjskiego. Prowadzi to do wniosku, że pochodzenie łemkowskie nie miało decydującego wpływu na wybór orientacji politycznej. Znacznie ważniejsze były wartości kulturowe, takie jak religia, obszar językowy czy tradycja historyczna. Stąd stosunkowo łatwe przeniesienie na grunt łemkowski omawianych orientacji, stąd też brak rodzimych łemkowskich koncepcji politycznych (…). (с. 189)
Коментар:
1. Для спроб опису тотожності мешканців Західної Галичини на початку ХХ ст. необґрунтоване вживання сьогодні визначення “лемко”. Воно не було тоді носієм таких значень, як у другій половині 30-х рр., у 70-80 рр. ХХ ст. чи в момент написання згаданого дослідження (1997 р.). На початку ХХ ст. в цій частині Галичини загальновживаним і загальноприйнятим був лиш один термін: “русин” (народне “руснак”). Здається, що питання опису політичних орієнтацій тодішніх русинів коректніше було б розробити, спираючись на суспільнополітичні нюанси цього терміна, тому що на початку ХХ ст. не могло бути мови про будьяке лемківське походження, а лише про походження руське. Саме тому антиісторичним та історично беззмістовним є речення “[…] pochodzenie łemkowskie nie miało decydującego wpływu na wybór orientacji politycznej”. Ідентично помилковим було б ось таке речення: “На початку ХІХ ст. у Галичині українське походження не мало вирішального впливу на вибір політичної орієнтації”.
2. Якщо автор надає вживаним термінам історичний зміст, то всупереч його твердженню про те, що поміж прихильниками української, староруської чи проросійської національних орієнтацій були лемки, слід признати інше: їхніми прихильниками могли бути й були тільки русини, які обирали для себе нові національні назви згідно з обраною національно світоглядною опцією. Однак автор передчасно вживає термін “лемко”, і тому, зустрічаючи опір історичної матерії, старається його побороти шляхом необґрунтованої науково тези про “політичну незайманість Лемківщини”. Як уже згадано: годі сумніватися в тому, що різні кола греко католицького духовенства, головного конструктора та споживача спершу руської, а потім москвофільської, лемківської та, зрештою, й української національних орієнтацій, походили з Лемківщини або там вкорінювалися. Це не була суспільна верства, здатна з незайманим світоглядом існувати і працювати серед вірних;
3. Створення терміна “незайманість” скриває також авторове бажання “пояснити” факт міцної присутності на описуваній території неукраїнських опцій, наче цю присутність треба було пояснювати, наче вона не мала права на нормальну повну і леґальну (!) присутність. Авторове пояснення сконструйоване таким способом: неукраїнські опції присутні в Західній Галичині тому, що тамтешні русини не мали навіть мінімального політичного досвіду – якби його мали, то, наприклад, москвофільства вони не прийняли б.
4. Якщо на зламі ХІХ та ХХ ст. Західна Галичина й справді була світоглядно “незаймана”, то яка була природа встановленого автором “[…] ścisłego powiązania Łemkowszczyzny z rozwojem ośrodków wschodniogalicyjskich”, про що написав у висновках (с. 188)? У цьому місці автор, стараючись уникнути болючого для себе погляду інших авторів про національну окремішність русинів із Західної Галичини та русинів зі Східної Галичини, а тим більше Наддніпрянщини, мусить доказувати те, чого в національно незацікавленій історіографії доказувати нема потреби.
* * *
ІІІ. W procesie kształtowania świadomości politycznej Łemków ważną rolę odegrał Kościół greckokatolicki. Aktywność polityczna księży znacznie wzrosła podczas wojen z lat 1914-1921. Jednak na odległej prowincji proces akceptacji idei ukraińskiej wśród kleru dokonywał się wolniej; zapóźnienie było jeszcze bardziej widoczne w szeregach wiernych. (с. 189)
Коментар:
1. У вищенаведеному фраґменті проявляється авторове бажання підганяти час або ж історію, він бо уживає слів “wolniej”, “zapóźnienie”, що, дивлячись на те, що мало б рухатися скоріше, свідчить про те, що автор, увійшовши в роль історика з ідеологічною настановою, бажає сьогодні (!) українській національній ідеї чимскоріше охопити впливом усю руську людність Галичини в 1914-1921 рр., а Лемківщини зокрема.
2. Погляд, нібито zapóźnienie było jeszcze bardziej widoczne w szeregach wiernych не адресований автором туди, куди треба. Кращим адресатом був би такий, а не інший стан модернізаційних процесів у Галичині як частині Австро- Угорщини на початку ХХ ст. Зокрема Лемківщину обминули тоді як демократичні ідеї, так і будівництво твердих доріг, реґулярних комунікаційних сполучень, залізниці, телеграфу, мережі шкільництва, преси тощо. Без цих засобів ніяка ідея не мала тоді шансів на суспільне просування чи “розвиток”. Отож і українська ідея рухалася в міру того, як відбувалися різні перетворення серед греко католицького священства.
3. Слід було б тут по-іншому описати також поставу щодо Лемківщини львівської та перемиської української еліти – вона звернула на неї увагу тоді, коли (або тому, що) виявилося, що Лемківщина є запізнена. І от сьогодні автор, історик української орієнтації, повторив стару помилку української інтеліґенції.
4. Автор ототожнив політично -національну діяльність греко- католицьких священиків лише з однією національною та політичною опцією – українською. Однак це духовенство здійснювало тоді на національно- політичній площині також неукраїнсь кий вибір. Якби автор вибрав національно неміфологізовану дослідницьку стратегію, то поруч з українським вибором він назвав би – і то насамперед – також москвофільську та староруську опції в політичній діяльності греко католицького духовенства в 1914-1921 рр. Одним із результатів було б тоді те, що зрозумілішим і сприйнятнішим для нього став би процес нібито повільнішого засвоєння української ідеї, який, замість греко- католицькому священству, він приписав провінційному географічно- культурному розташуванню Лемківщини.
* * *
IV. (Російський вчений – Б.Г.) Pogodin (під час перебування в Галичині 1835 р. – Б.Г.) prowadził rozmowy o nastawieniu antypolskim, przede wszystkim z księżmi unickimi, co w chwili rozbujałej świadomości narodowej Ukraińców, wyrosłej na bazie walki z polskością, padało na podatny grunt. (с. 19)
Коментар:
1. Автор здійснює антидатування національного визначення “українець” на приблизно 80-100 років – 1835 р. в Галичині не було ні одного українця.
2. Не наводить він історичної під стави, яка дозволила йому констатувати існування 1835 р. в Галичині “розбуханої національної свідомості” – у 30-х рр. ХІХ ст. в Галичині модерна руська національна свідомість щойно конструювалася.
4. “Боротьба з польськістю” у 30-х рр. ХІХ ст. у Галичині не мала місця, отож слід було б тут вжити інше слово, напр., “протистояння”. Боротьба була б можлива, якби в 30-х рр. ХІХ ст. галицькі русини були українцями, що годі підтвердити документальними даними. Отож даний погляд може лише бути доказом авторового прагнення, аби українськість існувала в Галичині вже в 30-х рр. ХІХ ст. (здається, тут і в інших подібних місцях на автора вплинула історично неадекватна національна термінологія, вживана істориком Яном Козіком, який щодо усього ХІХ ст. замість “русини” чи не скрізь вживав “українці”).
“Наше слово” №50, 14 грудня 2008 року {moscomment}
