Роман Кабачій ■ ІСТОРІЯ ■ №47, 2013-11-24
Російське небажання визнати Голодомор сягає корінням у тривалу історію замовчування, яку практиковано в СРСР і спонсорували її відомі люди на Заході.
Росія належить до тих країн, для яких питання Голодомору є дражливим – про визнання трагедії геноцидом цією країною не йтиметься вочевидь ще не один десяток років. Причина одна – Москва, як спадкоємець СРСР, не може змиритися з тим, що правда про Голодомор, яку намагалися загнати під сукно більш ніж півстоліття, таки виходить на яв. Кремлеві незручно бути відповідальним ще за один злочин, хоч Україна ніяких перепрошень чи компенсацій за це не вимагає. Якщо те, що Ізраїль не визнає Голодомору геноцидом, можна пояснити небажанням прирівнювати українську трагедію до Голокосту або Шоа – винищення європейських євреїв, то Росія воліла би взагалі стерти Голодомор з історії. І це проблема самих росіян – поки вони не зможуть вільно про це говорити, до того часу почуватимуться винними. Натомість нині російським учителям історії пропонують говорити про 1929–1934 роки (щоб не звучали 1932–1933), як роки загальноселянської трагедії, яка відбулася внаслідок колективізації і торкнулася більшості хліборобських районів СРСР – України, Кубані, Казахстану, Західного Сибіру, півдня Уралу. Практика замовчування та затирання знань про Голодомор в Україні триває з тих страшних років, коли він стався. Більше того, на думку історика Володимира В’ятровича, яку він висловив в інтерв’ю газеті «Урядовий кур’єр», інформаційна блокада була одним з інструментів реалізації геноциду: «…Розголос голоду 1921–1923 років врятував багатьом українцям життя саме завдяки міжнародній допомозі. Тепер військова облога територій мала на меті не дати вирватися з голодоморного гетто ні людям, ні інформації». У нерозголошенні правди був зацікавлений не тільки СРСР, для якого упокорення українців було частиною політики щодо селянства як найбільш бунтівного та впертого класу, але й його торговельні партнери на Заході. «Мовчання було потрібне, бо в той час Радянський Союз встановлював дипломатичні відносини з країнами, які до того часу його не визнавали. США, долаючи на початку 1930-х років надзвичайну економічну кризу, отримали від СРСР дешеву українську пшеницю і реалізували велику кількість промислового устаткування для індустріалізації. Через власну вигоду ніхто не хотів чути про мільйони смертей від голоду», – пояснює В’ятрович.
Символом дводушності та меркантильного трактування чужого горя став американський журналіст британського походження Волтер Дюранті, який у номері «Нью-Йорк Таймс» від 24 червня 1931 р. написав, що колективізація – «прогресивне явище». Противники колгоспного ладу, на думку Дюранті, «мусили бути ліквідовані або перекуті на пролетарську масу у вогні таборів та примусової праці». У номері «Нью-Йорк Таймс» від 21 серпня 1933 р. Дюранті писав про Голодомор в Україні: «Будь-які повідомлення про голод – перебільшення або злісна пропаґанда». А 31 березня 1933 р. у статті в «Нью-Йорк Таймс» під заголовком «Росіяни голодні, але не голодують» Дюранті висміював «страшні розповіді в американській пресі про голод у Радянському Союзі, де нібито тисячі вже вмерли, а мільйонам загрожує голодна смерть». Дюранті їздив до СРСР і писав звідти «репортажі», базовані на описі того, що в Україні називають «потьомкінські села» – спеціально створені оази благополуччя. Деякі історики вважають репортажі Дюранті вирішальним фактором, який вплинув на рішення Франкліна Делано Рузвельта офіційно визнати Радянський Союз 1933 р. Прагнення міжнародного визнання також було однією з причин замовчування Голодомору. За словами В’ятровича, тезу про голод на повному серйозі сприйняв хіба що Гітлер – та й то для розправи з німецькою компартією.
Парадоксом є те, що Дюранті отримав 1931 р. найбільш значущу у світі журналістську нагороду – Премію Пулітцера. Жодні протести в пресі тоді, коли він заперечував факт масового голоду, і пізніше (з 1986 р. починається офіційна кампанія щодо відібрання премії) не дали результатів: фото В. Дюранті далі висить у портретній ґалереї лауреатів Премії Пулітцера. А 2012 р. дві консервативні американські медіа-групи заснували Приз ім. Волтера Дюранті – за брехливу журналістику. Втім, Дюранті був не єдиним у своєму вихвалянні радянської суспільної інженерії та запереченні штучного голоду в Україні. Провідні британські письменники, тобто Бернард Шоу і Герберт Уеллс, які відвідували Радянський Союз 1934 р., також цьому посприяли. Маніпуляції досягли висоти з 26 серпня до 9 вересня 1933 р. під час візиту до України французького прем’єр-міністра Едуарда Еріо, який заперечив будь-який голод та порівняв Україну з «садом, що розквітнув». За день до його візиту всіх жебраків, волоцюг, безбатченків та голодуючих прибрано з вулиць. Вітрини місцевих крамниць були заповнені їжею, купувати яку заборонялося, а всіх, хто підходив до вітрин надто близько, арештовували. Вулиці були вимиті. Як і решта західних відвідувачів, Еріо зустрічався з фальшивими селянами, обраними комуністами або комсомольцями, які показували йому здорову худобу. Еріо заявив для преси, що жодного голоду в Україні нема, він не бачив жодного свідчення його існування, і це доводить, що критики Радянського Союзу поширювали плітки. «Коли хтось вірить у те, що Україна спустошена голодом, дозвольте мені знизати плечима», – заявив він. У номері від 13 вересня 1933 р. «Правда» написала, що Еріо «категорично відкинув брехню буржуазної преси про голод у СРСР».
Втім, одна справа замовчувати такий злочин, інша – про нього знати. Як мінімум у двох державах про масовий голод в Україні були поінформовані досить детально: у Польщі та в Італії. Нещодавно вийшов цілий том документів дипломатичної переписки польських консулів у Харкові та Києві з владою у Варшаві і дані польської розвідки, що недвозначно вказують на масштаб трагедії. Хоч Варшава не висловлювалася прямо щодо Голодомору, намагаючись не дратувати «російського ведмедя», польський консул у Харкові Ян Каршо-Седлевський таки владі пропонував ознайомити суспільство з тим, що робиться за Збручем, передусім він хотів, щоб українці Галичини та Волині це усвідомили. Українці в Польщі і так довідалися про голод, але поліпшити ситуацію не мали змоги (пізніше знання про Голодомор було контрарґументом не їхати в СРСР під час «обміну населенням» у 1944–1946 роках).
Рим інформував італійський посол в Україні. В одному зі своїх чергових повідомлень королівський консул Італії в Харкові Серджо Ґраденіґо у травні 1933 р. писав: «Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми…». «Листи з Харкова» – саме під такою назвою вийшла збірка дипломатичної переписки, яка вражає. Консул 1 жовтня 1933 р. укотре написав про ситуацію в українському селі: «…До цього згорьованого крику нічого додати».
Історик Роберт Конквест вважає, що заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування радянською владою гітлерівської пропаґандистської техніки великої брехні. Крім брехні, практично увесь час СРСР використовував теж інші методи: за нез’ясованих обставин загинув один з перших, хто на повний голос розповів про Голодомор – британський журналіст Ґарет Джонс. Документальні дані щодо перепису населення 1937 р., які зафіксували масовий спад народжуваності та зростання смертності, тобто зниження кількості населення, були знищені. Навіть Леонід Кравчук, який до того, як стати президентом незалежної України, працював у секторі ідеології ЦК КПУ, донині стверджує, що не знав і не міг знати всієї правди про Голодомор. «Не можу сказати, що я захворів, але після відвідин архівів мені ночами снилися жахіття», – розповів Кравчук українському «Forbes» про період, коли в українському ЦК вирішили ознайомитися з «наслідками продовольчих труднощів, пов’язаних із засухою» (саме так називали цей злочин комуністи).
Що й казати, коли в Україні до цього часу значна частина суспільства переконана, що Голодомор придумав Віктор Ющенко. Це також результат політики замовчування. Нині поступово в країні долають ці наслідки – вшанування жертв голоду наприкінці кожного листопада, попри те що відбувається порізно серед представників влади й суспільства, сіє переконання, що це по-людськи, по-християнськи, по-українському. Певну надію дає й те, що обов’язкового покладення квітів до Меморіалу жертв Голодомору під час офіційних візитів глав держав президент Янукович не скасував з етикету: таким чином українським жертвам вклонилися свого часу навіть Александр Лукашенко та Дмітрій Мєдвєдєв… ■
Усі фото з antynegacionism.blogspot.com
