Записав Орест Лопата ■ УКРАЇНСЬКА МЕНШИНА В ПОЛЬЩІ ■ №52-53, 2017-12-24-31

Після 1947 р. смуга території тодішньої польської держави (ПНР) уздовж кордону з СРСР залишилася «спаленою землею». Такою вона стала принаймні для 150 тис. польських громадян українського походження, яких держава вигнала з рідних домівок. В околицях Гребенного та Любичі-Королівської, подібно як і в інших селах, залишилися тільки окремі змішані сім’ї та працівники державних установ, зокрема залізниці.
Після 1956 р., тобто після «хрущовської» відлиги в СРСР, на рідні землі почали повертатися, як нині можна сказати, окремі «десперати». Але чи було до чого повертатись? Чи варто було знову (вже вдруге) кидати своє родинне життя на новому місці поселення і повертатися хоч і на рідні землі, але не до себе, бо там порядкували вже нові хазяїни?
Відомий журналіст Кшиштоф Зємець, автор нещодавно виданої книжки «Wysiedleni. Akcja Wisła 1947», описує розмову з польськими мешканцями села Творильного, які згадують, що після депортації українських сусідів зруйнували також їхню церкву, щоб вони не мали чого і куди повертатись.
Згаданий журналіст, відомий з державного телеканалу TVP-1, на мою думку, сьогодні (свідомо або й ні) приєднується своєю книжкою до хору «депортаційних брехунів», які зараз у Польщі щораз гучніше намагаються оправдати Акцію «Вісла», заперечити її злочинний характер.
К. Зємець в ефірі Польського радіо (PR-3), проливаючи «крокодилячі сльози» над долею невинно скривджених людей, заявляє: («Дивлячись на те, що діється, наприклад, у сучасній Каталонії, можна сказати, що жоден центральний уряд не може собі дозволити (…) на такий внутрішній заколот, котрий загрожував би відірваністю якогось реґіону від материка чи зайняття його якимись внутрішніми силами». (за сайтом polskieradio.pl)
Але я хочу нагадати редакторові про те, що уряд Іспанії не вигнав мешканців Каталонії у віддалені реґіони держави, тисячі каталонців не запроторив за колючі дроти в концтабір.
Ідучи таким шляхом думок редактора, можна запропонувати Польщі провести «сучасну акцію „Вісла”» (може, «Одра») у Силезькому реґіоні, який сьогодні хоче отримати автономію і визнання силезців окремою нацією.
Коли глянемо на східну державну політику, бачимо урядову програму повернення до вітчизни депортованих в СРСР поляків. Хоч і як дивно, цей державний проект стосується лише поляків, депортованих у колишні азіатські республіки СРСР. За щирими словами окремих «кресових» діячів, польська меншина, а зокрема та, що залишилася в Україні, має й надалі стояти на сторожі «польськості» цих земель. На це були і надалі є в бюджеті 2018 р. призначені сенатом РП державні фонди.
Вертаючись до теми, варто зауважити, що геройським учинком українських родин у 60-ті рр. було повернення на рідні землі після Акції «Вісла», з віддалених від Любичі-Королівської та Гребенного реґіонів, зокрема й околиць Щеціна (умовно кажучи – «польського Владивостока»).
З перспективи 70-ти років ми можемо цих відчайдушних сміливців сьогодні, без перебільшення, вважати символічними «сторожами» історичного Закерзоння.
Повертаючись на рідні землі, ці «двічі переселені» (як зауважив К. Зємець) зустрічалися з явною ворожістю польських сусідів. Бо не лише церкви згоріли, палали також господарські будинки і хати.
Не всі протягом десятиліть витримали шалений тиск ворожого довкілля («бо треба нам іти до костелу», «бо що скажуть сусіди», «з колядою запросимо лише ксьондза», «не співай колядок, бо сусіди почують»). Результат цієї поведінки такий, що онуки (нишком позбувшись із хати українських книжок) стали вже поляками, цураються всього, що українське.
Сьогодні можемо на цвинтарі в Любичі-Королівській знайти багато могил, у котрих «двічі переселені» спочивають під латинським хрестом, на якому – польський напис.
Голова гуртка ОУП у Гребенному Роман Божик не приховує складних сторінок історії місцевих українських сімей, нарікає на те, що цей реґіон не відвідує керівництво ОУП (не так, як колись бувало). Це, на його думку, мало б дати почуття сили і вартості місцевим українцям. Залишаються напоготові краяни з Рави-Руської та Львова, котрі кілька разів на рік приїжджають туди, щоб показати згуртованість земляцтва «Любачівщина».
Р. Божик не заперечує, що через рік може бути готовий балотуватися до органів місцевої самоуправи. Може, варто було б дати йому хоч моральну підтримку у виборчому змаганні за місце в Раді ґміни, тепер уже не села, а міста Любичі-Королівської? (О.Л.)

Стан української громади у Гребенному та Любичі-Королівській

Місцевий гурток ОУП нараховує 25 членів. До церкви у Гребенному найбільше вірян приходить у святковий час. У звичайну неділю беруть участь у Богослужінні приблизно 50 людей. Найбільш активним гурток був наприкінці 90-х і на початку 2000-х рр.: у Мриглодах в пластовій оселі відбувалися молодіжні табори, відновлено могилу поета Олександра Козловського, прибували сюди українці, зокрема молодь з усієї Польщі.
Наше громадське життя сьогодні зосереджується навколо церкви і церковної ради. У неділю ми зустрічаємося біля церкви, обговорюємо поточні справи, наприклад, впорядкування цвинтарів. Ми також провели ремонт церкви у Селиськах. Кожного року зустрічаємося на празнику в урочищі Бучина неподалік Верхрати. Дуже добре свою працю виконує наш парох о. Іван Тарапацький. Він дає нам серйозну допомогу. За його сприяннями хочемо біля церкви у Гребенному побудувати приходський дім, де була б світлиця для зустрічей нашої громади.
У цій справі ждемо на рішення реставратора архітектурних пам’яток.
Це важливо для нас, оскільки тепер настала така несприятлива пора для громадських ініціатив на місцях, людей непросто заохотити до громадської активності. У різдвяний період ми плануємо ряд заходів, зокрема для дітей.
Я часом виїжджаю на культурні заходи до Перемишля. Однак відстань між Любичею і Перемишлем досить велика, а в суботу і неділю не працює як слід громадський транспорт, і це головна перешкода, щоби відвідувати там культурні заходи.
Наші зв’язки з українським реґіональним центром обмежуються і ми залишаємось осторонь головних подій Перемищини.

Повернення на рідні землі
У наші краї з вигнання повернулося небагато родин. Мені відомо про родину з Ґіжицька, яка повернулася до Пріся, так само прибули люди від Щеціна. Одні – й надалі активні в нашій громаді, інші – трохи відстають. Сьогодні характерне таке явище, яке показує зв’язки з рідними землями, коли вихідці з тих земель хочуть, щоб їх тут похоронити. Відомі нам такі випадки поховань з Варшави, Вармінсько-Мазурського воєводства, а навіть з Англії.
Однак ми спостерігаємо і таке позитивне явище, коли нащадки вигнанців Акції «Вісла» приїжджають сюди, щоб на місцевому кладовищі шукати своїх предків. Доводилось допомагати кільком родинам, які привезли з собою дітей та онуків, щоб відновлювати і впорядкувати могили їхніх предків. Можна сказати, що це явище лише почалося і ще не набуло більшого поширення.
Треба зазначити, що багато нашої місцевої молоді виїхало в пошуках роботи за кордон. Перша хвиля еміґрації подалася до Канади. Нині наш гурток ОУП має двох членів у Канаді. Вони просили нас не викреслювати їх з наших рядів, бо ж вони на старі роки хочуть повернутися в рідну домівку до Гребенного.

Любича-Королівська – це не село, а місто. Самоврядні вибори
Наразі рішення про міські права для Любичі – це тільки адміністративні зміни. Важливо, що наступного року нас чекають самоврядні вибори. У попередніх я балотувався до ґмінної ради. Мені до успіху забракло тільки два голоси. Всіх голосів у мене було багато, голосували за мене не лише українці, а й поляки. Це при тому, що я не робив великої передвиборчої кампанії, не розвішував афіш, не мав велелюдних зустрічей. Сьогодні важко мобілізувати до виборчої активності наших людей. Побачимо, яка ситуація буде наступного року. Не знаю, яке буде моє кінцеве рішення в цій справі, може, однак, спроможусь і знову стану до виборчих змагань.

Мова ненависті
У нас антиукраїнських настроїв нема. Це тому, що поблизу – державний кордон, з якого, умовно кажучи, живе тут багато людей. У Любичі не можна почути лихого слова про українців та Україну. А провокаційні акції в реґіоні стосовно українських пам’ятників відбулися без участі місцевих мешканців.

Україна і Польща
Гребенне – це лише транзитна зупинка, пункт кордонного пропуску на кордоні з Україною. Кінцева зупинка для всіх подорожніх – Варшава і Люблін. Знаю, що деякі українські жінки вийшли тут заміж, інші знайшли роботу, однак більшість з них не утримує зв’язків з нашою громадою. Мали ми так само зустрічі з поляками з товариства «Маґурич», зацікавленими вивченням зразків «бруснянського каменярства», тобто відновлення хрестів на навколишніх цвинтарях.
Парадоксально, але наші зв’язки з іншими українськими громадами в Польщі дуже слабкі, та з огляду на територіальну близькість більш інтенсивними стають наші відносини з українським товариством «Любачівщина», яке активно бере участь у релігійних заходах, допомагає впорядковувати цвинтарі. Також запрошують до Львова і Рави-Руської відвідувати їхні культурні заходи.

Сучасні технічні засоби в контексті українства
Інтернетом ми тут користаємось мало, більше користі від того, що люди часто їздять в Україну, звідки привозять книжки, фільми, газети тощо. Усі говорять, що Україна дуже гарна, що хочеться її часто відвідувати, але те, що відбувається на державному кордоні, знеохочує подорожніх, бо ніхто не може пояснити, чому там такі величезні черги. Можна сказати, що наш реґіон надалі чекає, щоби наново його відкрити для нашої громади і поляків, які люблять Україну. ■

Поділитися: