СТОЛІТТЯ Антонича в Україні

Анастасія КанарськаКУЛЬТУРА2009-12-03

{mosimage}

Богдан-Ігор Антонич… Здається, що вже в самому імені цьому звучить поезія. Хлопчина, який за 28 років свого життя встиг зробити більше, ніж сотня людей за століття.

Чомусь так склалося, що саме цієї дощової, листопадової, часом пронизливо холодної пори (так, саме у цей час йому виповнилося б сто років) прийшло усвідомлення, що навіть при розквіті сучасної української поезії нікому не вдалося сягнути рівня цієї унікальної творчої особистості. Читаючи його вірші, розумієш, що це цілком могло б бути написане навіть сьогодні (поет випереджував час), тільки нікому це зараз не під силу. Цей чоловік настільки був закоханий у рідну мову, що, видається, в кожному вірші творив нове слово, яке розширювало безмежне квітуче поле української мови.

Якби кожен з нас володів хоч сотою долею словникового запасу Богдана-Ігоря Антонича і поглиблював ці знання повсякчас, то, мабуть, жоден українець не шукав би прихистку в інших мовах, а насолоджувався звучанням рідного слова. Якби…
Але Бог дарував нам Богдана-Ігоря Антонича – невисокого на зріст юнака, з душею, яка вбирала небо. Я часто намагаюсь уявити, як він мандрує львівськими вулицями, і як у цих мандрівках народжується його неповторне поетичне слово. Складно уявити собі його існування тут, сьогодні, й часто думається: як могло би бути, як би він прореагував на те чи це. Може, завдяки збігові різних обставин, є відчуття неймовірної спорідненості. Його рядки можна перечитувати й перечитувати, знаходячи щось, дуже потрібне саме в цей момент. У його віршах справді оживають львівські вулиці. Він писав кожного дня: „Чи добрі дні, чи гірші, / думки спокійні, рівні, / На хвалу божу вірші / пишу собі наївні.” На хвалу Антонича Україна до столітнього його ювілею відізвалася низкою святкових заходів. Найбільше урочистих подій відбулося у Львові, де промайнули юнацькі роки поета, де його душа знайшла свій вічний упокій.
Вшанування пам’яті Богдана-Ігоря Антонича розпочалося покладанням вінків на могилі поета на Янівському кладовищі. Саме 5 жовтня, у його день народження, громадськість Львова прийшла на цвинтар з квітами, щирими словами і поетовим словом, яке озвучили молоді акторки з театру „Просценіум” Тетяна та Наталка Алексеєнко. До вшанування поета долучилися навіть цвинтарні працівники, які проклали дорогу до могили поета. Добре, що принаймні така дата змушує якось проявити пам’ять. Невідомо, що би про це все подумав ювіляр, яку б емоцію сховав за скельцями окулярів, але якщо те все робилося від щирого серця, це зворушує і тішить.

{mosimage}

А 7 жовтня львів’яни зібралися на урочисту академію, присвячену сторіччю від дня народження Б.-І. Антонича, яка відбулася в Національному академічному державному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької, де з вишуканим вступним словом, а точніше – з „монологами до Антонича”, виступили кандидат філологічних наук Ірина Старовойт та молодий науковець Данило Ільницький, які стали упорядниками повного ювілейного зібрання творів поета, яке вийшло у львівському видавництві „Літопис”. А далі в поезію ювіляра запросив нас заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Львівського академічного молодіжного театру ім. Леся Курбаса Володимир Кучинський. Тривожно заквилив саксофон, мелодією місячного міста втягував нас у магію поетового слова Мартин Твердун. „Ніч на площі Юра” оживала в мелодиці голосу заслуженої артистки України Тетяни Каспрук – вона та актор Олег Стефан творили магію поетового слова, втягуючи в його світ не лише глядача, а й своїх сценічних побратимів, молодих акторів театру ім. Леся Курбаса Марію Копитчак, Мирославу Рачинську-Кищун, Наталію Пархоменко, Ореста Шарака, Олега Онещака. Відтворити образ поета в пластичному вимірі намагався соліст Національного академічного державного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Олег Петрик. Під звучання саксофона Твердуна тендітна постать Петрика імпровізувала світосприйняття поетичного світу Б.-І. Антонича, шалений політ його невгамовної творчої душі. Між поетичним світом Антонича проривалися лемківські народні пісні у виконанні акторок театру ім. Леся Курбаса і „Піккардійської терції”, оживали „Коломийки” Миколи Колесси під смичком народної артистки України скрипальки Лідії Шутко у фортепіанному супроводі заслуженого артиста України, композитора Олександра Козаренка. Урочистості академії додав і виступ Камерного оркестру Львівської Національної музичної академії ім. Миколи Лисенка під батутою ректора Ігоря Пилатюка. Арія з сюїти „Бахіана” Е. Вілла Лобос в обробці Мирослава Скорика та його ж „Карпатська рапсодія” у виконанні оркестру додали поетиці Антонича вишуканої урочистості. Для багатьох проникливо зазвучало поетове слово в дуетній поетичній візії Володимира Кучинського та доктора богослов’я, ректора УКУ Бориса Гудзяка. „Kyrie Elejson” (Господи, помилуй), „Cofiteor” („Визнаю”) – це дві поезії, які стали ключем до поетового слова і справді кожен у той світлий вечір відчув як „у жолубі мойого серця сьогодні народився Бог”. Загалом ця урочиста академія стала приємною несподіванкою, бо була набагато цільнішою й вишуканішою, ніж зазвичай заходи такого штибу.
Хтось у цей вечір вперше відкривав для себе Антонича. Хтось десятиліттями відкриває його для себе і для нас. Серед цих людей академік Микола Ільницький, який, мабуть, найбільш близько відчув поетову душу і робить усе, щоб якомога більше людей не пройшло повз неоціненний скарб української поезії. Саме цей академік був учасником цікавих творчих зустрічей – інтерпретацій Антонича, які повертали поета у сьогоденне культурне середовище Львова. Львівський академічний молодіжний театр ім. Леся Курбаса завжди шукав натхнення у поезії Б.-І. Антонича. До ювілею поета театр підготував дві вистави. „Куди поділася душа” – це режисерська робота актора Олега Цьони, у якій він поєднав поезію Б.І. Антонича з прозою Луїджі Піранделло. Режисер працював із молодими акторами, які ще рік тому були студентами акторського відділення факультету культури та мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка, був їхнім педагогом з акторської майстерності і саме відтоді тягнеться їхнє зацікавлення творчістю цих двох неповторних митців. У виставі „Куди поділася душа” не варто чекати одкровення – це радше поверховий „попсовий” погляд на творчість двох мистецьких глиб, але, видається, саме це може зацікавити ту категорію глядача, який хоче бачити Антонича таким собі батярем, „своїм хлопцем”, знайомство з яким для багатьох із них почалося від „Дванадцяти обручів” Юрія Андруховича.
Володимир Кучинський багато років тому поставив виставу „Молитва до зір” за поезією Б.-І. Антонича, яка була вишуканою розмовою з автором і його читачами. Саме цією виставою в Горлицях святкували 90-ліття від дня народження поета. Через 10 років народилась вистава „Формули екстази”, в якій діють актори Наталка Пархоменко, Марійка Копичак, Мирослава Рачинська-Кищун, Олег Стефан, Орест Шарак, Олег Онещак та Володимир Кучинський. У композицію вистави ввійшли вірші з поетичних циклів „Поганський космос”, „Стихія любові”, „Закляття ночі”, „Екзистенція слова”. Сценічний простір створив Олексій Хорошко, а костюми – Оксана Хорошко. Це перша співпраця Кучинського з цими художниками. Виявилося, що вони напрочуд точно зрозуміли задум режисера і глядач поринув у магію міста, яке служило натхненням для Б.-І. Антонича. Мапа міста на підлозі сценічного простору, дві рами в глибині дверного отвору, одна, як дзеркало, вона також розмережена мапою міських доріг, піаніно, з якого народжуватиметься музика Баха і Лисенка, звучатимуть романси Веселовського. А далі – гойдалка, як вічний політ у натхнення. Над усім цим світ поезії…
А з повним зібранням творів Б.-І. Антонича видавець Михайло Комарницький, упорядник Данило Ільницький та актори Тетяна Каспрук і Олег Стефан мандрують містами й університетами України. Кожне місто має змогу побувати на репрезентації цього чудового видання, придбати його і почути поетове слово у неперевершеному виконанні акторів, яких без перебільшення можна назвати найкращими інтерпретаторами поетового слова. Антонич приходить у життя українців найнесподіванішими проявами. Наприклад, у Києві на Нивках відбувся „Антонич-фест”, де кожен, хто бажав, міг поділитись своєю інтерпретацією поетичного світу ювіляра. Він оживав і в малюнках, і в дерев’яних скульптурах, і в імпровізаційному танку. Музична частина дійства складалася з виступів „Пропала грамота”, „Росави”, „Оркестру Янки Козир”, Каті Chilly, сестер Тельнюк, „Мертвого півня”, Віктора Морозова та „Кому вниз”. Відбувся своєрідний показ моделей одягу від студії „Мокша”. У цьому химерному дійстві „в вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти”, бо справді, як писав Антонич, його „пісні – над рікою калиновий міст”, дарований нам, щоб ми усвідомили, який розкішний дарунок залишив нам цей надзвичайно талановитий хлопець. І заповів на кожну мить: „Вітай життя! І на привіт тобі я понесу / м’яке, та в панцер крицевий закуте серце”. Ви чуєте, як воно б’ється?!

Світлина з http://teatr_kurbasa.livejournal.com

„Наше слово” №49, 6 грудня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*