Ярослав Грицковян ■ ІСТОРІЯ ■ №23, 2019-06-09

Виселення до Кошаліна

Станко Колесар народився в Карпатах, у селі Ветлина, що на Лемківщині, 25 грудня 1933 року. У 1947 році його родину примусово переселили у рамках акції «Вісла». До Кошаліна він приїхав у 14-річному віці. Пішов у шостий клас до польської школи, не маючи доступу до книжок від 1945 року: підручники у Ветлині спалили, бо за українські книги поляки репресували. Хлопець навчався в польській загальноосвітній школі та в ліцеї.

Перша кнаига з’явилася під назвою «Немирів». 2006 рік.

Життя молодого Станка Колесара було нелегке. Ввічливому та примітному в громаді, йому все ж спершу було важко з польською мовою. Проте восени 1962 року Станко Колесар успішно здає державний іспит у Варшаві та вступає до Київського університету в радянській Україні, а після закінчення навчання повертається у Кошалін.

У Київському університеті Станко Колесар вивчав українську літературу. Вчилося йому легко, бо мав розвинене логічне мислення. Він самостійно відкривав для себе нові літературні горизонти і був вдячний Господу, що дав йому «змогу сягнути у букет образів людей змальованих словом»[i]. «Любов до oбразности» допомогла Станкові, як він сам згадує, закінчити Київський університет та назбирати «богато чічок і прослідкувати по них історично-логічний букет образів»[ii] .     

Повернувшись із Києва 1962 року, він працював учителем російської мови, а також у школі з українською мовою навчання в Білому Борі, був активним діячем у домівці Українського суспільно-культурного товариства. Завдяки певним полегшенням, які настали після 1956 року, допитливий юнак ставить собі за мету донести знання рідної мови та історії до дітей та молоді. Поблизу жило чимало депортованих в рамках акції «Вісла» українських родин з Ветлини, Лукового, Явірника-Руського, Коритник. Хоч і рідко, але траплялися там також вихідці з репатріантів-українців з-за Буга, які прагнули вирватися з Радянського Союзу (Микола Прачук, Яків Мушинський, родина Левицьких); проживала там також родина Дибків з Островця під Перемишлем.

Окрім цього, від 1950 року в Кошаліні починається міграція. За рішенням Сейму (ухвала від 20 червня) було створене Кошалінське воєводство. Адміністративний центр і розбудова міста вимагала додаткової роботи службовців, інженерів, майстрів, робітників. Число українців у Кошаліні збільшується щонайменше втричі, під кінець 1950-х років у місті працює вже цілий гурт українців. З’являється промисловобудівельний пункт під керівництвом інженерів Антона Москалика, Теодора Бабія і Ярослава Копчака, починає діяти ремонтно-механічна автомобільна фабрика (її запускають інженери Мар’ян Галушка й Анатолій Марушечко). У школах працюють українські вчителі: Святослав Тандирак, Михайло Капелюх, Марія Москалик, Оля Грицковян, Леся Грицковян, Онуфрій  Борсук та Cтанько Колесар. У державній адміністрації і різноманітних установах працюють Андрій Типа, Володимир Серкіз, Богдан Грицковян, Іван Кравчук, Омелян Пєчинський, а в лікарнях – Ірина Левицька і Петро Кравчук.

Здавалося б, такий вклад українців мав би задовольняти місцеве населення. Тим часом поляки вигадували і розповсюджували про них неймовірні історії. Кожен вчинений злочин одразу викликав підозру щодо переселенців з акції «Вісла», мовляв, вони схильні до саботажу та розбоїв. У 1959 році з’явилися чутки, що на забаві в Павлувці (селі біля Славна) українці нібито зчинили бійку, унаслідок якої загинув жовнір, а ще кілька людей потрапили до лікарні. Ці плітки блискавично поширилися на околичні села; спокій настав лише після втручання правоохоронних служб.

Розвиток суспільно-культурної діяльності, воєнний стан та еміграція з Польщі

Незважаючи на всі «заходи з перевиховання», ще у 1959 році на Кошалінщині траплялися протести наших виселенців. У селі НН. під час свята зал прикрасили жовто-блакитним декоративним папером. Як виявилося пізніше, у Гмінному кооперативі (геесі) працював комірник-українець, який замовляв тільки такі кольори. Поблизу Колобжеґа на придорожній крамниці до сьогодні можна побачити герб нащадків Володимира Великого, тризуб. В іншому селі депортований у рамках акції «Вісла» господар, ремонтуючи свою дерев’яну хату, пофарбував її ззовні у жовто-сині кольори. За це він отримав грошову кару. Згодом чоловік розповідав, що у своєму житті платив немало таких штрафів, але лише цей став для нього радістю.

У таких умовах жили і працювали тодішні діячі, серед них і Станко Колесар. Слід додати, що він був не лише вчителем і суспільним активістом, але й поетом, автором багатьох віршів і збірок. Спершу він писав переважно про Бескидську землю, про Ветлину, де народився; ці твори видавав невеликими збірками у самвидаві.

Громадська домівка, у якій діяв Станко, стала корисним для кошалінської спільноти місцем: тут проводилося паралельне навчання української мови та релігії, вводилися занедбані раніше заходи, пов’язані з ялинкою, колядою, Святим Миколаєм; також тут відновили лекції з українознавства, для зацікавлених поширювали українську літературу.        

Усі ці корисні для кошалінської спільноти події знаменували собою завершення майже півстолітнього шляху репресій і утисків, так званого часу «nieistnienia» («неіснування», 1947-1989 рр.). Станко Колесар готував проекти, плани, обговорював формування вищих життєвих стандартів для української громади, яка сподівалася на подальше примирення між українцями та поляками. Колесар діяв під керівництвом організованої молодої інтелігенції, яка ще пам’ятала рідні землі, польсько-українські збройні конфлікти та часи депортацій, і мала намір твердо протистояти спробам асиміляції.

13 грудня 1981 року оголосили воєнний стан. Припинилася діяльність Українського суспільно-культурного товариства, певний час не виходила газета «Наше слово». Резонансною тоді стала масова еміграція української молоді. До Канади з Кошаліна виїхало 70 людей. До світлиці перестали ходити постійні відвідувачі, а Станко Колесар був ув’язнений та інтернований. До 31 грудня його утримували у в’язниці Вєжхово біля містечка Злоцєнєц.

Пізніше Станко Колесар, за яким стежили комуністичні служби, був змушений виїхати за межі Польщі. Цей різкий наказ був дуже несподіваним на фоні довготривалої заборони виїзду громадян з-за «залізної завіси». Можна припустити, що кошалінському поету пощастило з такою розв’язкою. Інакше на це, однак, дивилися місцеві служби, які швидко збагнули, що так в Кошаліні можна пришвидшити асиміляцію.

Книги з-за океану

Цього року минає 35 років від дня, коли Станко Колесар залишив Кошалін і опинився в Торонто, найбільшому місті Канади, на побережжі озера Онтаріо. Майже весь вільний час він займався самвидавом: друкував свої твори по 10-20 примірників і розсилав по світу. У 2006-2014 роках Станко Колесар видав сім книг під псевдонімом Гнат Бердо.

Перша з’явилася під назвою «Немирів» (2006). У ній автор описує трагічні події етнічної чистки, звірства працівників радянського НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ – ред.), польських сил самооборони та Армії крайової, а також спротив українців. На Сході гуркотів російсько-німецький фронт, Гітлера гнали на Захід. А намагання встановити польське панування над Неміривщиною ставали вже злочиниими. Очевидець тих трагічних подій, Станко Колесар доповнив свою розповідь багатьма невідомими переказами та фактами. Це мало неабияке значення, адже різноманітні польські версії, у тому числі й розповіді істориків, часто повторювали витвори фантазії авторів.

У романі «Джерело гніву» (2007)  автор описує мужній спротив своїх земляків проти поневолювачів, іноземців-окупантів, у процесі відродження напередодні ІІ Світової війни. Під тиском Гітлера розпалася Чехословаччина, від якої відокремилася Закарпатська Україна. Але невдовзі на молоду державу напав мадярський агресор. Захищати її приїхали хлопці з усіх куточків Галичини. Війна гнобителів мала стати джерелом гніву та визвольної сили народу.

Точилася там і боротьба за землю. Хто має землю, той може жити, хто її не має – той гне спину в наймах. Прийшла австрійська війна, люди воювали за цісаря на італійських, румунських, московських фронтах, залишаючи на полях битв своїх товаришів. Попри це, українське відродження весь час наростало і розвивалося, пише автор.

У наступній повісті «Терпкі роки» (2008) Станко Колесар описує роки свого дитинства і молодості. Наводить спогади свого брата Василя, переказує трагічні події в селі, напади сил СРСР. Станко Колесар пише також про боротьбу повстанців з окупантами, відтворюючи події на основі розповідей очевидців.

Наступна книга – «Поезії» (2009)  міститьвірші та поеми. Це слова, сповнені тугою й гіркотою воєн, які автор писав протягом кількох десятиліть, часто видаючи в окремих саморобних збірках. Поет у цих творах –  воїн, що бореться за свободу.

У 2011 році вийшла друком  «Українська література ХІ-ХVIII сторіч», цікава й унікальна книга, у якій, серед іншого, ідеться про розпад Київської Русі та відокремлення від неї інших держав.  У 2013 році натомість вийшла нова повість  «Визвольними стежками», написана на основі спогадів найстаршого брата автора, Василя Колесара, якому довелося вирушити на схід України з рідного села на Лемківщині; від осені 1950 до весни 1955 року він перебував у таборі для повстанців, де відсиджував 25-річний тюремний строк. Там одного дня до нього прийшов агент і заявив: Василь Колесар – польський громадянин, якщо він поїде до Польщі, його відпустять. Таким чином Василь відсидів у таборі чотири роки.

Роман «Чужі люди», виданий  в Києві 2014 року, продовжує тему визвольної боротьби України –  від Української Народної  Республіки до закінчення ІІ Світової війни. На думку редакторки Тетяни Щегельської, твір цікавий тим, «що не дає нам забути, хто ми є і що маємо робити, аби стати справді вільними духовно й фізично, а свою державу зробити могутньою і щасливою». Станко Колесар спонукає нас замислитися – чому за стільки років наша держава сподіваного добробуту, чому сподівання мільйонів українців не справдилися. На думку героїв роману, для перемоги потрібні нація та військова сила, а також  – проводир і лідер.

Нині Станько Колесар – член Національної Спілки письменників України, від 1983 року проживає у Канаді.


[i] Гнат Бердо, Вибрані твори, Канада 1987,  ст. 5.

[ii] Там же, ст. 5.

Поділитися:

Схожі статті

Заява Об’єднання українців у Польщі з приводу припинення розслідування у справі акції «Вісла» Інститутом національної пам’яті

ОУП ■ ЗАЯВА ■ №48, 2023-12-10 ***Oświadczenie w języku polskim - tutaj. 28 листопада 2023 року Інститут національної пам'яті Польщі опублікував повідомлення Галузевої комісії...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*