ПОГЛЯДИ ■ №7, 2019-02-17

Українські мігранти у Польщі – спільнота (чи можна їх так назвати?), повна протиріч. Вони ностальгують за домом і водночас часто заявляють, що «в Україні все погано і краще вже не буде». Хтось у захваті від Польщі, а хтось каже, що поїде далі на Захід, коли така можливість з’явиться. Багато хто намагається триматися лише з іншими українцями чи людьми з пострадянських країн, а хтось принципово хоче залишити позаду колишнє життя й оточення, і спілкується лише з поляками.

Окремим видом, поруч з економічною, є освітня міграція – Польща зараз стала чи не найпопулярнішою серед українців країною для здобуття другої вищої освіти. Цих самих студентів можна зустріти поруч із поляками в кав’ярнях, де вони підробляють у вільний час, у фірмах, де вони стажуються. Людей з-за східного кордону можна дедалі частіше побачити на вулицях, упізнавши за характерним акцентом або мішаниною польської та української/російської.

Назагал стан, мотивація та діяльність українських мігрантів у Польщі типова; поляки так само їздять до Німеччини та до Англії. Труднощі адаптації та історії успіху, ставлення місцевої спільноти та процес інтеграції – все це нам уже знайомо. Кілька років тому, приїхавши на навчання до Польщі, я сама стала частиною цієї освітньо-міграційної спільноти і спостерігаю за українською діаспорою і надалі. Завжди приємно дивувала згуртованість і цілеспрямованість цих людей: найбільше це проявилося під час Революції гідності, коли українські середовища у різних країнах Європи буквально «встали на ноги» і заявили про себе. Українці вміють і можуть солідаризуватися не лише в межах власної спільноти, і ця риса, мабуть, є першою асоціацією, яка виникає в українця з України при слові «діаспора».

Однак є в цій спільноті й негативні риси: дещо у поведінці своїх співвітчизників у Польщі я не можу зрозуміти дотепер. Багато людей приїхало до Польщі за «кращим життям». Багато хто з них змінив професію. При цьому часто, розмовляючи з цими людьми, можна довідатися про низку як цікавих та обґрунтованих, так і, м’яко кажучи, дивних відкриттів. Коли люди кажуть, що лише у Польщі зрозуміли, як функціонує система соціального чи медичного страхування – це зрозуміло і логічно; але коли чуєш захоплені вигуки на кшталт «тут я зрозумів, що не можна давати хабарів!», виникає питання: у якому паралельному світі ця людина жила в Україні? Роботу можна мати гіршу чи кращу, але, перепрошую, про хабарі та корупцію всі торочать останні 4 роки.

Українці взагалі схильні звинувачувати у різноманітних проблемах державу. У деяких ситуаціях це має сенс, коли ідеться про державу як інституцію, яка має нормально функціонувати, а іноді так не є. Часто-густо, проте, складається враження, що у свідомості людей держава існує як якась абстрактна категорія. У кінці минулого року соціологічна група «Рейтинг» провела цікаве дослідження, у рамках якого людей просили вказати окремо основні проблеми себе як громадянина та окремо – основні проблеми України як держави. Тоді виявилося, що топ-3 особистих проблем для респондентів – це низькі зарплати, підвищення тарифів на комунальні послуги, інфляція; для держави натомість – війна на сході, хабарництво, безробіття. Ці результати показові тим, що демонструють відсутність причинно-наслідкового зв’язку у багатьох громадян нашої країни: начебто низькі зарплати чи інфляція – це абстрактні проблеми, які існують, бо «ми живемо в Україні», а війна на сході – справа виключно влади та військового керівництва, яка ніяк не впливає на життя простих людей. Як у відомому анекдоті – «пересічний українець проти корупції у владі, але хоче, щоб його власний кум міг усе залагодити».

Це все – не остання причина основного стереотипу щодо людей, які поїхали за кордон на роботу та навчання: вони не повернуться. Тут маю зазначити, що не завжди так є: я знаю людей, які повернулися з Польщі (а також Угорщини чи Німеччини) до України, та й сама, зрештою, маю роботу і у Варшаві, і в Києві, і живу на два міста. Але переважно українські мігранти можуть довго розказувати, як вони люблять власну країну та ностальгують за нею, але – достатньо зайти почитати одну з десятків тематичних груп на Facebook – більшість каже, що не повернеться, поки «в Україні не стане краще». При цьому ті ж групи у соцмережах повняться постами на зразок «Де можна купити książeczkę sanepid (медичну справку для прийняття на роботу)?» або «Продам місце в черзі до urzędu (адміністрації) на здачу документів на kartę pobytu (вид на проживання)», у коментарях під якими десятки людей лають автора й обурюються, як можна так поводитися в Євросоюзі, а ще стільки ж – захищає подібну поведінку, кажучи, що «не варто судити, не знаючи історії людини».

При цьому українці, що живуть за кордоном, рідко відмовляють собі в задоволенні повчити своїх співвітчизників удома, як треба жити і що їм треба змінити (адже зі сторони видніше).

Видавалося б очевидним, що сучасні мігранти мали би інтегруватися зі спільнотою українців у Польщі. Однак і тут не все просто: члени цієї спільноти зазначають, що теперішні мігранти не проявляють інтересу до них та їхньої діяльності, деякі не хочуть спілкуватися українською тощо. Це до болю нагадує розмову, яку я колись мала зі своїм науковим керівником в університеті: він розповів, як робив покупки у «Жабці» і, почувши у продавця східний акцент, запитав, чи він бува не з України. «Так, звідти», – підтвердив той. Мій викладач попросив його сказати що-небудь українською. «Я вже її забув, я говорю тільки польською», – відказав хлопець із тим самим твердим східним акцентом.

На щастя, настільки радикальні випадки – радше поодинокі. Найчастіше контакти між сучасними мігрантами та українцями з Польщі встановлюються на якихось спільних заходах – як це відбувається на фестивалі «JarmaRockFEST» у Ґданську, який, з огляду на різноманітність своїх заходів, притягує і молодь, і старших людей. Чи у Варшаві на різноманітних акціях, приурочених до Різдвяних свят: так, на захід «Різдво для всіх» приходили люди, які не мали можливості поїхати в Україну і провести свята з родиною вдома, а до приготування такої акції долучилися понад 30 волонтерів (про «Різдво для всіх» «НС» писало у No 3, 2019). Інша цікава історія – Тетяни Єдноровської із Чернівців, яка проживала у Греції, потім переїхала до Польщі і тепер співає в українському фольклорному колективі «Добрина» з Білостока («НС» No 2, 2019). Такий досвід показує, що обидві спільноти – теперішніх мігрантів та українців у Польщі – можуть збагатити і підтримати одна одну.

Поділитися: