Христина Заник ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №27, 2020-07-12

Григорій Купріянович: Наше право – мати свою історичну пам’ять

Григорій Купріянович. Фото Христини Заник

Саме 2 роки тому, 9 липня (наступного дня після урочистостей у Сагрині 8 липня 2018 року), тодішній люблінський воєвода Пшемислав Чарнек подав заяву до прокуратури на Григорія Купріяновича – через промову, яку той виголосив на заході. Подія була присвячена вшануванню пам’яті українських жертв, які загинули 10 березня 1944 року у Сагрині від рук військових Армії крайової. Чарнек назвав урочистості «провокацією», а українців, які приїхали з України чи Польщі на захід, – націоналістами. Подія призвела не лише до безпосередньої атаки на голову Українського товариства Григорія Купріяновича, але мала і глобальніші наслідки. Українці, які до того були активними в громадському житті, відчули страх, небезпеку і «отримали сигнал» про те, як до них можуть поставитися, якщо один із представників державної влади має упередження і неприязнь до громадян Польщі іншої національності. Настав час підсумувати цю справу.

Пане Григорію, як ви розглядаєте ці події з перспективи двох років?

Ці кілька місяців другої половини 2018 року були, мабуть, найважчим періодом у моєму житті.

Несподівано, за одну мить, я опинився в центрі подій, яких ніхто не міг передбачити. У мене було враження, що все зупинилося, інші питання відійшли на другий план, оскільки довелося захищатися від представника держави, який вирішив «навести порядок» на дорученій йому території – і саме я став об’єктом його «особливої уваги».

8 липня 2018 року ми поїхали до Сагриня вшанувати пам’ять невинних жертв, українських православних мешканців Холмщини. Ми взяли участь в організованих українською державою урочистостях за участю президента України, який вперше відвідав це священне для українців Холмщини місце. Я просто сказав там слова, які були віддзеркаленням нашої історичної пам’яті. Варто підкреслити, що подання до прокуратури заяви про підозру щодо скоєння мною злочинів – це лише один із вимірів цієї ситуації, вимір ключовий, який міг мати реальні і прямі наслідки – адже за злочини, у яких звинувачував мене Пшемислав Чарнек, загрожує кілька років ув’язнення. Проте не менш важливими були також інші виміри дій воєводи. Адже своїми оцінками моєї промови він не поділився з прокуратурою у закритих кабінетах – він зробив це на брифінгу для журналістів. Тобто всі ці звинувачення опинилися у публічному просторі, стали впливати на громадську думку щодо моєї особи та української громади.

Пшемислав Чарнек зробив тоді, 9 липня 2018 року, дуже різкі заяви: підкреслив, що, на його думку, моя промова у Сагрині може бути злочином, що її повинна вивчити прокуратура. Цікаво, що протягом кількахвилинного виступу він чотири рази назвав мої слова «скандальними».

Прикметно, що у своїх звинуваченнях люблінський воєвода не обмежився лише подією, яка відбулася днем раніше. Він підкреслив, що предметом зацікавлення прокуратури повинні бути мої висловлювання за багато років.

Тобто у публічному просторі прозвучали слова найвищого представника держави у регіоні (яким є воєвода) про те, що вашу громадську активність варто проаналізувати?

Чи не була це однозначна оцінка моєї багаторічної діяльності як одного з лідерів української громади в регіоні та у Польщі, як людини, що бере участь у житті Православної церкви, як історика, який багато писав і говорив про минуле регіону? Варто додати, що кілько
ма тижнями раніше я став співголовою Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин. Чи можна сприймати дії воєводи як спосіб створити довкола «невигідної» людини ворожу атмосферу, вплинути на негативне сприйняття її з боку місцевого суспільства? Варто підкреслити, що Пшемислав Чарнек виступав не як приватна особа, навіть не як юрист (адже він – доктор юридичних наук і викладач відповідного факультету Люблінського католицького університету), а як представник держави!

Проте брифінг воєводи 9 липня був лише початком. Протягом наступних тижнів пролунали чергові його висловлювання на тему моєї особи та урочистостей у Сагрині. Деякі з них були більш розлогі, ще детальніше розкривали позицію Пшемислава Чарнека. За справу взялися також державні органи: виявилося, що вона стала предметом зацікавлення прокурорів Інституту національної пам’яті (ІНП) та Окружної прокуратури в Замості. Що цікаво – коли прокурор ІНП відмовився починати слідство у цій справі у зв’язку з відсутністю складу злочину, інформацію про це не оприлюднювали, поки не з’явилося повідомлення про те, прокурор у Замості таки вирішив формально розпочати слідство. Наприкінці серпня 2018 року голова Інституту нацпам’яті Ярослав Шарек за поданням директора люблінського відділення ІНП Маріуша Кшиштофіка виключив мене зі складу Комітету охорони пам’яті боротьби і мучеництва при цьому відділенні Інституту – це відбулося у досить курйозний і некрасивий спосіб.

Як висвітлювали інформацію про цю справу регіональні медіа і як це вплинуло на польсько-українські відносини?

Те, як розповідало про це публічне люблінське телебачення (TVP Lublin), важко було сприймати як об’єктивний спосіб інформування про справу. У «Радіо Люблін» також траплялися матеріали, які я оцінюю як односторонні. Символічним був день, коли мене виключили зі складу Комітету охорони пам’яті боротьби і мучеництва – публічні медіа повідомили про цю подію ще перед тим, як мені вручили офіційний документ; а коли я заходив до будівлі Інституту нацпам’яті, журналісти публічного телебачення зустріли мене запитаннями про звільнення, про яке мені ще офіційно не заявили.

Те, що сталося у липні 2018 року, було, мабуть, не лише найбільш різкою атакою польського чиновника настільки високого рангу на національну меншину після 1989 року. Дії люблінського воєводи спричинили одну з найбільших криз у польсько-українських відносинах після 1991 року, адже раніше не траплялося, аби найвищий представник держави у прикордонному регіоні публічно називав вшанування пам’яті невинних жертв за участю президента сусідньої країни «провокацією» чи «гуцпою», обзивав учасників такого заходу «націоналістами». Досі не траплялося також, аби регіональний чиновник у повчальному, роздратованому тоні публічно реагував на заяви міністра закордонних справ сусідньої держави. Те, що сталося у 2018 році, було передусім атакою на наше право як громадян цієї держави (представників української національної меншини, вірних Православної церкви) мати своє бачення історії, свою історичну пам’ять, що може відрізнятися від історичної пам’яті, яка домінує серед представників національної більшості чи якої притримується конкретний державний службовець.

Відтак це був також великий тиск на вас особисто.

Ситуація, у якій я опинився в результаті дій Пшемислава Чарнека, була дуже складною. Треба було швидко реагувати на дії державних органів, повідомлення медіа, відповідати на безкінечні запитання журналістів, вивчати юридичний бік справи, поширювати інформацію, опрацьовувати й аналізувати матеріали, готувати численні заяви та листи. Я мусив відмовитися від запланованих раніше заходів та публікацій і підпорядкувати все справі захисту правди, своєї свободи та честі. Але передусім я мусив знайти в собі сили, щоб у такій атмосфері атак і маніпуляцій не піддатися зневірі і не замовкнути, оскільки протилежна сторона сприйняла би це як перемогу – причому не лише наді мною, але й над нашою громадою. Це могли би зрозуміти як крок до обмеження нашого права на власну історичну пам’ять.

Григорій Купріянович під час урочистостей у Сагрині 8 липня 2018 року. Фото Христини Заник

Хто вам тоді допоміг?

Я не зможу зараз перерахувати всіх, від кого я отримав допомогу у ті складні хвилини, дні, місяці. Вона була дуже різноманітною: численні дзвінки, смс-ки, повідомлення у месенджері, розмови, слова підтримки при зустрічі на вулиці, листи; окрім цього – практична допомога, яка дозволила реагувати на те, що відбувається, і створила мені умови для більш нормального функціонування.

У ці важкі дні поруч зі мною були найближчі: дружина, доньки, мама, яка тоді якраз потрапила до лікарні, відтак паралельно зі справою воєводи мені довелося боротися за її здоров’я. Саме сім’я була для мене головною опорою, це вони найбільше відчували наслідки всіх подій, які дуже різко позначилися на нашому щоденному житті, адже ми почали боятися за своє майбутнє. Ситуацію ускладнювало також те, що ще раніше я втратив постійну роботу і пошуки нової не приносили результату, а в обставинах, які склалися після атак воєводи, це взагалі стало нереальним. У такій ситуації тягар утримання сім’ї і заробітку грошей на життя ліг на мою дружину. Я відчував також підтримку дальших родичів – наприклад, двоюрідна сестра дуже допомогла мені опрацьовувати матеріали.

Поруч зі мною були члени української православної громади Любліна, Холма та всього регіону, які також відчули наслідки нападок воєводи, адже вони стосувалися нас усіх, нашої організації – Українського товариства. Часом ця підтримка була дуже зворушливою. Підтримка надходила від громади з різних місцевостей Польщі, а також від українців, що опинилися за океаном. Я з теплотою згадую культурні заходи у 2018 році – «На Івана, на Купала» в Дубичах-Церковних на Підляшші чи «Лемківську ватру» у Ждині на Лемківщині, коли багато людей – серед них і незнайомців – говорили мені слова підтримки чи пропонували допомогу. Велику підтримку я відчув з боку вірних і деяких священників чи ієрархів Православної церкви у Польщі. Символічним стало нагородження мене на сцені «Лемківської ватри» медаллю священномученика Максима Горлицького, яку вручив православний архієпископ перемиський і горлицький Паїсій.

Людиною, якій я особливо вдячний за постійну підтримку та численні ініціативи у ті важкі дні, є, безперечно, Петро Тима – голова Об’єднання українців у Польщі. Він знаходив різноманітні можливості зацікавити цим питанням різних людей та установи. Дуже важливими були акції публічної підтримки, серед них – лист голови Українського історичного товариства у Польщі, професора Романа Дрозда. Також до справи долучився тодішній голова Світового конґресу українців Евген Чолій – його дії як знаменитого юриста та очільника світової організації мали вагоме значення. Дуже символічними були листи з підтримкою від українських громад із різних країн Європи: Естонії (Віра Коник), Угорщини (Ярослава Хортяні), Португалії (Павло Садоха), Греції (Галина Маслюк). Я також вдячний за юридичну підтримку, яку отримав від відомого адвоката Петра Федуся з Ґданська. Саме він був моїм уповноваженим у слідстві, яке проводила Окружна прокуратура в Замості. Його юридичні поради, глибокі правничі й історичні знання були дуже цінними.

Окремо варто сказати про українську державу: мабуть, уперше вона так активно долучилася до захисту українця, який не був її громадянином. Я вдячний тодішньому міністрові закордонних справ Павлові Клімкіну, який не лише проводив переговори, але й публічно висловлював свою позицію у цій справі. Хотів би також відзначити роботу заступника міністра закордонних справ Василя Боднара. На території Польщі до справи долучився посол України Андрій Дещиця.

Символічним та дуже важливим для мене був жест тодішнього голови Львівської обласної державної адміністрації Олега Синютки, який на початку вересня 2018 року запросив мене до Львова та висловив свою підтримку.

Про свою позицію заявляли численні організації з України, у цьому інтерв’ю не вдасться перерахувати їх усі. Це були й академічні установи, товариства «Холмщина», громадські організації, приватні особи. Широкий розголос отримала, наприклад, акція зі встановлення банерів зі словами підтримки для мене у Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. Івана Франка під час «Форуму видавців». Ініціатором цього був її директор Василь Кметь. Згадую також важливі зустрічі у стінах цього університету за участі ректора Володимира Мельника. Про підтримку мені й обурення діями люблінського воєводи заявило багато поляків – це дало надію і було особливо символічним. У приватних розмовах із сусідами чи знайомими я відчував розуміння і співчуття. У публічному вимірі дуже важливими були позиції відомих польських публіцистів, дослідників та політиків. Можна згадати також про заходи, які відбулися у Любліні, де я проживаю.

Вагомою була позиція професора Маріуша Мазура з Університету Марії Кюрі-Склодовської, який на знак протесту проти виключення мене зі складу Комітету охорони пам’яті боротьби і мучеництва також вийшов з цього органу. Активісти руху «Громадяни РП» («Obywatele RP») провели пікет під Окружною прокуратурою в Замості, коли мене там допитували, та під Люблінським воєводським управлінням. Треба також згадати перформанс Анни Домбровської «Доказовий матеріал» («Materiał dowodowy») – під дверима цього управління вона зшивала роздерту українську сорочку.

Багато для мене важили слова підтримки від представників інших національних меншин. Адже ця ситуація стала символічною і багато хто усвідомлював, що подібна доля може спіткати також інші меншини. Зустрічався я також з Данутою Пживарою, головою Гельсінського фонду прав людини.

Проте, коли говоримо про підтримку, треба також згадати про інше. У другій половині 2018 рроку можна було мати враження, що дехто не усвідомлював, наскільки серйозною є ситуація, коли високий представник держави атакує національну меншину. У моєму Любліні, попри те, що я отримував багато підтримки від окремих людей, у публічному просторі було мало таких жестів. Дивною була позиція деяких представників української держави чи різних установ в Україні. Дехто вирішив, що, аби не ускладнити собі відносин з польськими партнерами, краще у цій справі змовчати. Дивно також було бачити, як представник української держави кілька місяців після зневажливих слів воєводи про урочистості за участю президента, називав Пшемислава Чарнека приятелем України.

Хвиля обурення спалахнула, коли людину, яка зневажила пам’ять українських православних жертв Сагриня, удостоїли високої нагороди Православної церкви в Польщі. Варто зауважити, що деякі структури, які займаються в Польщі правами людини, не вважали за потрібне взяти публічно голос у цій справі, хоч у інших (також за участю Пшемислава Чарнека) це робили.

Знаю, що багато польських медіа писало про цю справу об’єктивно, спонукало до її обговорення.

Завдяки пресі справа стала загальновідомою, її не вдалося приховати та вирішити «під столом». Таким чином я не залишився сам, а громадськість отримала необхідну інформацію.

У Любліні важливу роль відіграли публікації регіонального додатку «Газети Виборчої». Про це писали чільні польські журналісти у провідних виданнях країни: Павел Смоленський у «Газеті Виборчій», Пйотр Питляковський у «Політиці», Томаш Кваснєвський у «Дужому форматі», Павел Боболович у «Кур’єрі Внет», Боґуміла Бердиховська у «В’єнзі». Відомий історик Ґжеґож Мотика писав про це на ресурсі «Але історія», професор Адам Лещинський – на порталі «Oko.press», публіцист Едвін Бендик – у своєму блозі «Antymatrix». Багато матеріалів присвятила цій справі Анна Ґмітерек-Заблоцька з радіостанції «TOK.fm». Варто також згадати, що на сторінках часопису німецької меншини у Польщі «Wochenblatt» статтю на цю тему опублікував голова федерації німецьких організацій у Польщі Бернард Ґайда.

Справа мала відгомін також в українських медіа. Можна згадати матеріали на сторінках порталів «Європейська правда», «Історична правда», «Zbruč», часописів «Український тиждень» чи «День». У «Слові Просвіти» з’явилася стаття професора Миколи Тимошика. Про мою справу згадувала американська «Свобода», а також варшавський «Наш вибір».

Велике значення для мене особисто мали публікації «Нашого слова». Тижневик систематично слідкував за подіями і подавав актуальну інформацію. Журналісти «Нашого слова» зверталися до різних установ й дізнавалися важливі новини. Надруковані на сторінках тижневика ілюстрації Андрія Філя стали символами цієї справи. Багато людей саме завдяки «Нашому слову» отримували постійну інформацію про те, що відбувається. Прийміть за все це щиру подяку.

Дизайн плакату у 2018 році після початку справи розробив Андрій Філь для «Нашого слова»

Якою була реакція польської державної влади? Питання атаки Пшемислава Чарнека неодноразово обговорювали також на Спільній комісії уряду та меншин. Що це змінило? Чи є результат?

З депутатськими запитами щодо дій люблінського воєводи – представника уряду – звернулися до прем’єр-міністра четверо депутатів Сейму: Міхал Камінський, Анджей Свєнціцький, Моніка Роса й Адам Шляпка. На жаль, ніхто з них не отримав відповіді.

Влітку 2018 року я зустрічався з Уповноваженим уряду з питань рівності прав Адамом Ліпінським та омбудсменом Адамом Боднарем. Мені нічого не відомо про дії уповноваженого у цій справі. Бюро омбудсмена взяло її під контроль і зверталося до відповідних установ. Я зустрічався також із заступником маршалка Сенату Богданом Борусевичем.

Ми дуже розраховували на засідання парламентської Комісії національних і етнічних меншин, заплановане на вересень 2018 року в Любліні. Попри те, що воно пройшло у воєводському управлінні, сам Пшемислав Чарнек тоді не з’явився. І без нього засідання було дуже бурхливим, можна було почути досить курйозні та навіть неправдиві висловлювання представників воєводи. Знаковим було мовчання у цій справі депутатів Сейму. На жаль, це засідання не мало жодних реальних наслідків.

Діями воєводи зацікавилися також у Спільній комісії уряду та національних і етнічних меншин. Як її співголова я опинився у досить незручній ситуації, оскільки не хотів використовувати свою посаду. За пропозицією інших членів органу справу включили у програму засідання комісії. Проте розглянули її майже на рік пізніше, 26 червня 2019 року. Тоді прийшов Пшемислав Чарнек. Його висловлювання, спосіб поведінки, коли він перебивав виступи членів комісії, достеменно показали проблему – якою є сам воєвода. На жаль, це засідання також не мало жодних практичних наслідків у контексті оцінки дій воєводи з боку відомства, якому він підпорядкований і яке займається водночас нацменшинами – тобто з боку Міністерства внутрішніх справ і адміністрації.

Підсумовуючи, можу сказати, що дії та слова Пшемислава Чарнека не викликали жодної публічної реакції з боку уряду, він не поніс за це жодної відповідально- сті. Незабаром його кар’єра пішла вгору: на парламентських виборах 2019 року він балотувався від «Об’єднаних правих сил» («Zjednoczona Prawicа»), здобув велику підтримку виборців та увійшов до Сейму як депутат, а кілька місяців тому став членом штабу Анджея Дуди у президентських виборах, які зараз тривають.

Як змінилася українська громада після всіх цих подій?

Думаю, що це питання ключове для нас. Аналіз того, що принесла нам ця ситуація, вимагає глибокої рефлексії, оскільки відповіді – дуже важливі для нашого майбутнього. Ця справа може бути цікавим матеріалом для роздумів і про зовнішні обставини, у яких ми перебуваємо, і про стан та можливості самої громади. У мене, звісно, є багато думок на цю тему, проте відповідь на таке питання мусить бути розлогою. Тому це добрий початок для наступної розмови.

Поділитися:

Категорії : Розмова, Політика

Схожі статті

Коментарі

  1. 1. Thank you Ms. Христина Заник for ІНТЕРВ’Ю with Respected Mr. Григорій Купріянович.
    2. Especially I would like to say THANK YOU to Respected Mr. Григорій Купріянович for his being an Ukrainian.
    3. I think AKCJA» WISLA» is far from being over. It started at 4.00a.m. on 28th April 1947 and still is going on up to now in more ways than one. Some Polish people (not every one) are still continuing the brutal acts of: notorious Stefan Mossor, Grzegorz Korczynski, Ludwik Kieltyka and «this communist bunch» and trying to do «their best» to »SOLVE THE UKRAINIAN MATTER ONCE AND FOREVER». But «their efforts» are in fact ruining themselves and more than that such deeds ruin the image of Poland as a country on the international level…
    4. As an internationally educated (in Poland, Canada, Ireland and Japan), with a good conduct of seven languages person who had a chance to graduate from a few faculties, I can not keep silent and WILL NOT keep silent. Why not? The answer is very simple: BECAUSE I AM AN UKRAINIAN TOO, WHO PERSONALLY PAID A VERY HIGH PRICE FOR BEING AN UKRAINIAN….
    5. ERGO, I fully support Respected Mr. Григорій Купріянович for his being an Ukrainian and do hope that there are and still will be more people like him.
    6. I think IT IS ALREADY TIME «TO WAKE UP» for all intelligent UKRAINIAN people especially in Poland (and in the world, too), UNITE ALL OUR EFFORTS in order not to allow others (enemies of Ukrainian people) to destroy us as they are trying to do it.

    Professor Stefan Kostyk
    Japan
    10th July, 2020.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*