СПОВІДЬ Петра Троханівського

Богдан ГукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-07-16

{mosimage}

Petro Murianka, A Wisła dalej płynie (Z zamierzonego cyklu: Оpisać życie), Krynica-Legnica 2007, 206 s.

Автобіографічна книжка „A Wisła dalej pzynie” появилася на 60-му році життя поета і публіциста Петра Троханівського (літературний псевдонім Петро Мурянка) та 60 років після акції „Вісла”. Це його єдина прозова книжка та спроба опису того, що виникло з переплетення двох стежок – життєвої та депортаційної.

Затьмарене „Я”
Лемківське „Я” автор збудував з власної національної уяви, зорієнтованої на поляків. Книжка „А Вісла пливе далі” написана, як він сам заявив, для „наших сусідів, поляків, з вірою, що схочуть прочитати і спробують зрозуміти”. Щоб досягти зрозуміння в середньо зорієнтованого польського читача, Троханівський пішов на значні культурні експерименти над руською традицією Карпатської Русі. Їхнім підсумком є перетворення руськості в лемківськість. Він запропонував читачеві-полякові, призвичаєному до передвоєнної руськості, повоєнне лемківство, у якого відняв карпаторуську традицію, і зробив його самодостатнім та національним, а у світлі його зв’язків з історією, не обтяженою індивідуальними стратегіями – чужим. Троханівський заперечив руськість у західноруських Карпатах, тому що від неї в польській історичній традиції пряма дорога веде до… українства. Його лемківськість міцно відрізняється від руськості, бо для автора найважливіше одне: потрактувавши себе як історичне тягло, вирізнити себе та своїх лемків з руської (української) стихії Карпат.

Мученик?
Для середнього читача парадоксом книжки „A Wisła dalej płynie” є те, що Троханівському не йдеться про реконструкцію минулого, а про якнайбільш переконливе планування майбутнього, якого в цих „споминах” більше, ніж минулого. Не випадково. Не так бо минуле, як насамперед майбутнє життя автора є свідомою конструкцією його сьогоднішньої – ще живої, але вже самоупаковуваної в майбутній культ, „еманації”. Троханівський за життя будує собі майбутнє, у якому має грати на перших гушлях, тому що його життя, яке він сам описує – це життя Лемківського Святого, Поета-Мученика. З книжки можна видобути такий автобіографічний план Петра Троханівського, освятити себе самого (автосакралізація): 1) стражденне народження не на „Лемковині”; 2) рання стиґматизація сина бідної, стражденної матері-лемкині; 3) зростання під сяйвом мученика Максима; 4) мученицьке життя в Чмелю, де наражав себе в обороні гідності своєї та свого народу, 5) вибір шляху священства, якому в другій частині споминів перешкодить щось немаловажне…; 6) служіння чужій, українській ідеї та примус писати до тижневика „Наше слово”; 7) чудове спасіння, тобто віднайдення та повернення до власного лемківського „Я”…

Сільський дурень?
Як засіб творення образу себе самого Троханівський вибрав поетику „сільського придурка”, людини, не пристосованої до ХХ ст., послідовника теорії „безневинних лемків”, жертву „засраних паперів” (про них напишу пізніше). „Простачок” відповідно неосвічений, він ледве розуміє трагічну, чужу йому історію. Хоч не має знання, то все ж таки має свою мудрість, якою має бути проста селянська правда. Посеред насильства історії, аби знайти шлях до себе самої, вона перетворюється на лукаву хитрість. Її добре видно в коментарі до картини змагань лемківського Давида з польським Голіафом: „… tylko mi Lachu nie powiedzcie” (с. 71).
Сторінки „A Wisła dalej płynie” виявляють недостатню освіту автора, на яку він нескромно поклав свою лемківсько- польську місію. Аматорською богословською освітою П. Троханівського треба пояснити те, що вселюдське значення св. Максима Горлицького обмежив одними руснаками („…Męczennik Maksym ma tylko nas, Rusnaków”, с. 35)! Святий Максим не віддав життя за руснаків, ані за будь-який народ. Мученики віддають життя за свою віру і за всіх людей. Формула св. Максима Горлицького як руснацького націоналіста є можлива тільки у світі цінностей Петра Троханівського і неможливо, аби підтримувала її Православна церква.
Поетика сільського придурка дозволяє легко сплітати факти з нібито принагідними пасажами. От „невинний” історичний натяк, на який навела Мурянку приязнь німця Бенеса з його батьками: „On przyjaźnił się z tatą i mamą, choć wcale nie byli banderowcami” (с. 15). Це непоганий антиукраїнський поклін Мурянки перед польським читачем: нагадує убецький донос, який не раз появляється на сторінках його автобіографії.

Зречення
Мурянчине мислення – мислення людини, яка з відчаю палить за собою мости, не йде далеко, переважно обривається посеред дороги. От він згадує слова свого батька Теодора про виселення 1947 р.: „”A, tak sme sia dały wyhnaty…” Brzmiało to jak wyrzut w odniesieniu do samych siebie, do samego siebie”. Дивно, але, з точки зору сина, батько нібито не виклав думку до кінця. І от син продовжує та викладає її ось так: „To znaczy – jak? Czemu nie dokończył? Może jak potulne owce, jak głupie barany? Bez oporu, bez wideł? Bez śmierci na własnym progu?” (с. 60). Вічному докорові, який мав для себе самого старий Троханівський за те, що не ліг трупом на своєму руському порозі, син Петро – лемко -капітулянт, ставить знаки питання… Не піддався батько, але легко й послужливо капітулював син. Зрікся свого роду, тому що право на життя має тільки його власна індивідуальна правда. П. Троханівський є органічним капітулянтом, і ним у рамках своєї лемківсько -польської місії мусить бути, адже на тому боці його зречення стоять ті русини Карпатської Русі, які пішли в УПА та боронили свою людську гідність не з вилами – з кулеметами! І між ними, якби був молодший, хтозна чи не знайшовся б Федір Троханівський. На ідіотське питання сина Петра „Bez oporu, bez wideł? Bez śmierci na własnym progu?” відповів би кулеметною чергою з Чершлі або Зелярки!

Прикликання ляхів
„…лем ми не повідж ляху”… Петро тоді був цуциком і думав категоріями міжнаціональних відносин своєї родини, яка, певно, до поляків не мала особливої зневаги, але неохоче взичала їм місця. Минуло 60 років, „Трохановский” встиг бути Троханівським, але нарешті почав думати самостійно. І на свідків свого життя закликав сусідів- поляків (дивно, але автор нічого не хоче пояснити лемкам, тим своїм і лемкам-українцям, а придалося б кілька слів – був же в лемка „Трохановского” в житті український час „Троханівського”…). У присвяті книжки попросив поляків, щоб захотіли прочитати й зрозуміти його спомини. Попросив тільки їх, але – усіх, чим надав своєму творові роль послання до поляків та місію посередника між двома націями: лемківською та польською.
Аби поляки могли прийняти запрошення та добре почуватися в його сповіді, „Поет” багато забуває, багато перекручує, багато списує на інших – поетизує. За запрошення поляків сам визначає ціну: нема в книжці формулювання „акція „Вісла”” чи „депортація”, а навіть виселення – є тільки якесь „вигнання”, не комуністичне, не польське, а подурнуватому „ancykryskie” (с. 11; в іншому місці „анцикриське” зменшилося до „приїзду з Гір”). Кров поляка Казіка це кров „bratnia” (с. 16), поляки – „bliźni naród” (с. 73).

Депортація 2007 р.
Україна не діждалася від „Поета” доброго слова, як і лемки -українці, навіть якщо це білцарів’яни. Троханівський, пишучи про свою приватну правду-ідеологію, утратив честь та міру, принизив себе самого та інших. Така етично неприйнятна ситуація – чи не найгірша в усій книжці – виникла при нагоді міркувань про сім’ю білцарів’янина, письменника Семана Мадзеляна, руснака- українця, одного з тих „… niby swoich, tych, których zdążył wychować w międzywojniu Mychajło Huculak” (с. 113). Білцареву 1945 р. червоноармійці разом з польськими бандитами примушували до виїзду. Однак для „Поета” від червоних та біло-червоних гірші були ті, які зрозуміли науку Гуцуляка, що руснак може мати також ім’я „українець”. Саме руснаком-українцем був Семан Мадзелян, про якого П. Троханівський написав: „… wtedy, w czterdziestym szóstym, kiedy wrócił jako demobilizowany krasnoarmiejec, nie poszedł za rodzicami, za bratem na baśniową Ukrainę. To dziwne. To bardzo dziwne. To nijak nie do zrozumienia. Tego nigdy tak do końca nie dał zrozumieć susid Seman i w swoim pisaniu. (…) Ale wtedy, w czterdziestym szóstym, nie poszedł za nimi. Czy był szczery w swoim pisaniu i nie tylko pisaniu? Co do tęsknoty za Horą, za Diłem, za Czerszlą, za Zelarką, za drewnianym krzyżem na Horbku, za cała Białą Carewą – na pewno tak. Wiem, że uważał ją, że ją uważa za cząstkę jej, wielkiej, sobornej – hetmańskiej… Ale jeśli ona, od Kubania po Szlachtową, była dla niego Nią, wtedy – w jakiej mierze nie wszystko jedno być w niej pod Horą, czy u źródeł Bohu?” (с. 152).
У 1945 р. виганяли польські бандити та червоноармійці, 1947 р. – польські комуністи, а нині, 2007 р., з Рідної землі виганяє русинів перевертень, лемко П. Трохановский. Виганяє С. Мадзеляна з рідної Білцаревої, якби там не було місця для двох. Мадзелян – українець, а коли так, то Петро Трохановский, так само, як і солдати Червоної армії 1945 р. та убівці з Управління безпеки 1947 р., виганяє Мадзеляна – старшого від себе, старого ґазду, виганяє… 2007 р.! Яка ж зла пам’ять мучить лукавого дяка Трохановского!!!
Насправді ж доля родини Мадзелянів 1945 р. виглядала цілком інакше. Батьки С. Мадзеляна ніяк не хотіли виїжджати на Радянську Україну. На виїзд не записалися, бо прагнули одного: залишитися в Білцаревій. Однак, будучи на ярмарку в Ґрибові, старий Мадзелян прочитав картку, притиснену каменем до возової дошки: „Spierdalaj na Ukrainę, bo jak nie, to zginiesz”. Теодорові Троханівському ніхто такого каменя на віз не поклав, однак його син Петро відважився покласти камінь пекучіший від того, що поклала на нас акція „Вісла”, у душу С. Мадзелянові, синові селянина, якого примусили покинути рідний дім.
Ідеологічні порахунки на руїні Лемківщини, топтання людської та національної честі С. Мадзеляна за те, що він українець, що Лемківщина для нього не Лемковина, а Русь, – постава людини, яка з ненависті до України писаним словом міцніше притиснула камінь, покладений незнаним поляком на Мадзелянів віз. Це жест ката, який дотягає за ноги повішеного на шибениці…
Книжка П. Троханівського „A Wisła dalej płynie” є посланням, сповіддю, спомином – фальшивим, лукавим, до краю лицемірним. Це твір людини з перебитим хребтом власного „Я”, не того національного – будь воно руське, польське, лемківське, українське… – але людського. І хай Петро Трохановский-Петро Мурянка буде лемківським всім і вся, але перед тим, як узяти на себе тягар Лемківщини, треба скинути тягар власної людської підлості – Лемківщина вимагає поля честі, а не катівського ремесла.

„Наше слово” №29, 19 липня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*