{mosimage} Мені вже минає 81-й рік. Коли думками лину до свого села, передусім звучить мені в голові його назва: “Бібрка” – “Бібрка над Сяном”. Бібрку заснували Кмити на волоських правах ще перед 1436 р. У селі 1848 р. на пам’ять про знесення панщини при дорозі була побудована капличка, під котрою тодішнім звичаєм селяни закопали “панщину”.
Наша Бібрка не була великим селом (хоч і немалим), нараховувала коло 180 загород, ще був двір і попівство. За державним переписом 1921 р. усіх хат записано 151, а жителів – 799, серед яких греко-католиків було 651, а також 120 римо-католиків і 27 юдеїв.

Межувала Бібрка з селами Стефкова, Устянова, Лобізва, Забрід, Мичківці, Орелець. Оточували її гори Діл, Горб, Явір, Бердо та Козинець. Бердо і Козинець були найвищими горами, зарослими лісом, у якому було багато буків, грабів, ялиць, смерек, диких черешень, коцюруби (черемхи), ялівцю, малини, черниць.
Напровесні, коли ще де-не-де лежав сніг, то на горбочках вже пробивалися до сонця голівки білих квітів, які в нас називали “сніжочки” або “марцівки”. Від поля нісся запах пахучої землі, що чекала на господарів з плугами й боронами, над нею вгорі жайворонки та інші пташки голосно виспівували свої симфонії. Цей мій дитячий Рай, моє рідне село, лежало над Сяном. Більша його частина була розмішена на рівному терені і розділена рікою. Мало й присілки – Потоки, за Вовчим, Баганські, Мазилі, за Сяном і на Яворі.
* * *
Посередині села між старими липами стояла стара дерев’яна церква та дзвіниця, з якої лунав голос трьох дзвонів, закликаючи людей на богослужіння. Бувало, що коли на небі збиралися чорні хмари, чоловіки бігли до дзвіниці й дзвонили: тоді голос дзвонів розбивав хмари, охороняючи село від великої грози і градобиття.
У великодню суботу біля церковці відбувалося свячення паски та іншого добра, ґаздині пекли паски, як жорновий камінь завбільшки, ґазди несли їх на плечах у плахтах з домотканого полотна. Жінки з дітьми несли кошики, у яких були писанки, яйця, ковбаса, сир, масло та хрін. Бувало, що декотрі ґазди ховали в кошиках маленькі пляшечки оковитої або самогону, щоб їх освятити. Твердили, що свячена ліпше смакує і додає міцного здоров’я.
Через Бібрку плив невеликий потік, який переплітався з дорогою. У ньому плавали гуси й качки, господарі в ньому поїли худобу і брали воду для підливання плодів на городах. Діти бродили в потоці босими ногами, гатили воду і вчилися в ній плавати. Молодь і дорослі купалися в Сяні. Часто в потоці та в Сяні ловили рибу, сушили її в печі після вийнятого печеного хліба, щоб була на Різдвяні свята до вечері.
У цьому ж потоці мочили льон і коноплі, а коли вже все добре вимокло, то стелили на траві, щоб добре висушити; сухе забирали до дальшої обробки, яку виконували вже коло хати. Для цього ставляли три ручні машини, які називали “ламанка”, “терлиця” і “гладниця” – такі машини були в кожного. На першій ламали сухий льон і коноплі, на другій відділяли паздір’я (кострицю) від волокна, на третій волокно вигладжували і витрясали паздір’я. Після закінчення цих праць жінки брали волокно на щітку й чесали, а далі скручували волокно у т.зв. “повісьма”. Приготовлене таким чином прядиво жінки пряли, з пряжі ткачі виробляли полотно, прали і “вирошували” на росі, щоб вибіліло, потім з нього шили різний одяг, передусім сорочки й штани. Те, що відпало від щітки, називали “клаччам”, його пряли грубіше, з цієї пряжі виробляли полотно на плахти і мішки.
* * *
Трапилося таке, що 1932 р. зі Львова до Бібрки приїхало четверо людей. Вони крутилися коло каплички, яка називалася “панщизняна”, почали розкопувати землю й чогось шукати. Хтось з місцевих жителів крикнув, що “відкопують панщину”. Ця вістка швидко обігла все село й досягла аж Лобізви. Люди з довколишніх сіл, озброївшись косами, вилами й мотиками, солідарно – чи то поляк, чи русин (українець) – рушили бити “панів”. Ці розрухи тривали кілька днів, у той час розбито декотрі постерунки поліції. Потурбовано й кількох робітників, які працювали на будівництві дороги, бо ті боронили своїх працедавців – “панів”. Закінчила розрухи й навела порядок компанія війська, що приїхала з Сянока: вояки віддали кілька серій зі скорострілу, але жертв не було.
* * *
На полях коло Бібрки було чимало джерел, з яких витікала чиста холодна вода, люди зі смаком пили її, вона додавала їм сили до тяжкої праці. Коли женці на полях вижали збіжжя, а косарі покосили траву й сушили сіно, або в лісах цвіли дерева й розлогі липи коло церкви, люди насолоджувалися пахучим повітрям і зозулиним куванням. А пастухи голосно співали пісні, які від давніх-давен переходили з покоління в покоління.
Коли в селі відбувався празник, біля церкви купці ставляли багато крамниць, у яких того дня продавали різні пам’ятки, солодощі та тістечка. До церкви сходилися люди з окружних сіл, після церковної церемонії заходили на гостину до родини і знайомих. Мешканці Бібрки вибиралися літом на гору Кальварію-Пацлавську, там відбувався великий відпуст. Люди їхали та йшли громадами. Кілька днів спільно там молилися, сповідались і причащалися, також відмовляли покуту й одержували до 300 днів відпусту. Повертаючись, приносили різні пам’ятки, подарунки та на шнурках “обарянці” – діти на це все нетерпеливо чекали. Старші були глибоко віруючі, вони давали дітям і молоді взірець, як належить віру й традицію плекати.
* * *
Перед І Світовою війною до парафії у Бібрці призначено священика, о. Дмитра Гуску, він був родом із села Чертежного на Лемківшині, неподалік Сянока. Згодом о. Гуска прийняв друге прізвище – Чертежинський, за назвою свого рідного села. Люди охоче збиралися в читальні, де о. Чертежинський вечорами їх навчав. Він умів прищепити любов до своєї віри, свого народу, організовував мистецькі гуртки, які ставили різні сценки й бавили людей. Завдяки о. Чертежинському, ще перед І Світовою війною в селі засновано двокласну школу з русинською мовою навчання. У міжвоєнні роки тодішня влада піднесла ранґ школи до чотирикласної і дала наказ навчання дітей польською мовою. Однак не заборонила навчання русинської; декотрі люди вже тоді почувалися патріотами й мовили – “української”. Отець Чертежинський у Бібрці служив людям і навчав їх понад 30 літ, він чув і бачив, як дух народу змінювався, як давніші москвофіли стають українцями. Під кінець його життя, 1938 р., до нашої парафії був призначений як сотрудник молодий священик о. Дмитро Дорош. Він був уже наскрізним українцем, був мудрою і доброю людиною, парафіяни його швидко прийняли.
* * *
На полях сіяли жито, пшеницю, ячмінь, оркіш (полбу), овес, просо й горох. У селі було кілька молотилок, якими багатші обробляли своє збіжжя, бідніші своє збіжжя молотили завжди ціпами. Просо на кашу товкли “опихалами” в ступах і називали кашу “ягли”; так само в ступах товкли ячмінь на “панцак”. Для худоби сіяли конюшину, на яку мовили також “куманиця”, ще сіяли подібний до конюшини т.зв. “бугайник”. З городини садили бараболю, буряки, брукву, капусту й помідори. Найважливіше було те, щоб у кожного господаря на зиму була бочка капусти – коли її шаткували й вкладали до бочок, діти мили ноги й босоніж утоптували, щоб добре прокисла та була смачною.
З домашніх тварин – худоби, – зазвичай тримали корову, коня, свиней. Бідніші, яким бракувало статків на більшу скотину, годували кіз. Багатші господарі мали одного або двох коней, вирощували свиней, бували кури, гуси, качки, кролики. На більші свята господарі забивали свиней, щоб сім’я після посту могла ліпше відживлятися й набирати сили до дальшої праці.
* * *
Більшість селян проживали в старих хатах під стріхою, були також “хижі”, криті дерев’яними ґонтами. Господарі, які раніше працювали в Америці, будували новіші доми, котрі вже крили бляхою. Їх у селі називали “скнерами американськими”, бо вони не хотіли позичати їм рільничих машин, куплених за зароблені в Америці гроші.
У селі було троє господарів, яких називали багачами, казали – до Дрозди, до Млина, до Баля. Вони мали по 30-40 морґів землі: решта мала в середньому по 2-5 морґів.
Весілля відбувалися в неділю, а поправини – у понеділок, люди бавилися два дні, гуляли й співали стільки, скільки вистачало їм сили. Дружки й дружби забавляли людей різними приспівками. Належить пригадати, що в давнину, як і на початку ХХ ст., молоді майже не мали права вирішувати, з ким вони стануть на рушник, за них це робили родичі за порадою священиків.
Багачі добирали дітям партнерів з багатших родин, натомість бідніші женилися з біднішими. Такі “вибори” часто зле закінчувалися. Родичі одних чи других мали одну мету – щоб невістка чи зять до нової родини внесли якнайбільший маєток (називали його “вино” або “посаг”). Складові посагу – це корова, коло одного морґа землі, штука домотканого льняного полотна, перина, подушка, два комплекти постелі. А хто виводився з багатшої родини, обов’язково мусив мати калитку з долярами.
* * *
Коли 1939 р. обидва окупанти (німці і совєти) встановили кордон на Сяні, розділили й село Бібрку: мешканці, які жили на лівому березі, попали під владу Німеччини, а решта – під СРСР. Москалі створили над Сяном т.зв. “запретную зону” – це означало, що на цьому терені не могло бути ні хат, ні людей. Усі хати і господарські об’єкти, які були на відстані 700 м від ріки, розвалено й вивезено у горішній кінець села. Там збудовано їх віднова, але вже менших розмірів і скромніші. Сусідства також змінилися: це декотрі люди тяжко переживали й жалували. Коли хтось опинився в “запретній зоні”, його прикордонники могли убити, а як вони когось зловили, то везли в Сибір. З Бібрки заслано двоє людей: один власник двору, дідич, пан Александер Якубовський (поляк), другий – українець, інженер Юрій Чертежинський, син отця Чертежинського (він повернувся 1942 р.).
Коли німці 1941 р. прогнали москалів і знесли кордон на Сяні, Бібрка знову стала одним селом: тішилися родини, що могли знову зустрічатися й гостити один одного, як колись. Нещастя зустріло жидів: німці усіх їх вивезли до ґетта, вони вже ніколи до нашого села не повернулися. Під час окупації багато людей з Бібрки поїхало до Німеччини на роботи, після війни не всі повернулися до своїх рідних і близьких. Чотирьох хлопців з українських родин служило в німецькій поліції, двоє – у Баумшгуц-поліцай, і ще двоє – у Вершгуц-поліцай.
Один хлопець з польської родини поїхав на роботу, а коли через два місяці приїхав додому на 10-денну відпустку, то був одягнений у військову уніформу СС. Коли москалі гнали німців, він дезертирував з німецької армії, забрав коня і з тим конем повернувся додому. Десь через тиждень після переходу лінії фронту, він і його сусід були змобілізовані в польську армію, воювали аж до Колобжеґа: там колишній есесівець загинув, а його сусід був поранений і повернувся додому. З Бібрки до совєтської армії на фронт забрали 32-ох чоловіків українців, вони воювали на всіх фронтах Польщі, Чехословаччини, Німеччини – від Сянока аж до Берліна. Повернулося лише кілька з них, решта – загинули.
Перед самою війною, у 1937-39 рр., у Бібрці зведено нову муровану церкву, була вона більша від старої дерев’яної святині, яку залишено всередині, а нові мури поставлено довкола старого храму. У той самий час римо католики з Бібрки збудували костел недалеко від двору, під горою Козинець. Як почалася будова греблі на Сяні, то камінь на греблю брали з гори Козинець, від тих гуків костел розвалився. Після Акції “Вісла” поляки зробили в церкві склад, а 1967 р. споруду перероблено на костел.

“Наше слово” №24, 10 червня 2012 року {moscomment}