Спогади поляків – жертв Голодомору

Зібрала Анна Коженьовська-БігунІСТОРІЯ№46, 2013-11-17

Юзеф Душа (р.н. 1919) село Шаровечка Хмельницької області
Jozef_Dusza_1 kolПриходять «емґебісти» («енкаведисти», Міністерство державної безпеки засновано 1946 року – ред.) до нас та кажуть, що нам треба здати стільки-то хліба. «У мене стільки не буде, – пояснює мій батько, – не маю стільки». Відповідають: «Ну, як не маєте, ми знайдемо, ми знайдемо». Приходять до нас, ціла бригада, самі комуняки. Приходять і питають: «Де є, що є?». А моя бабуся сиділа на такій торбиночці з квасолею і крупами. Може, два кілограми цього всього було… Він це побачив і каже: «Ти не ховай, старухо, я в тебе і так заберу». І він її так штовхнув… Забрав усе. на другий день знов приходять. У нас ще стодола була на снопи. «О, у вас ще хліб не змолочений…» – кажуть. Тато відповідає: «Беріть». Що ж йому було робити?.. Приїхали дві підводи і забрали. Вони тоді колектив будували. Тобто колгосп. Ми це колективом називали. Там був такий громадський тік. І на той тік збирали снопи: пшеницю чи жито, просо, ячмінь… Все це збирали докупи, а пізніше молотили. За хліб нам не платили, бо сказали, що дали добриво, тобто нам не треба платити. Ще 1932 року не так забирали, як 1933-го. У кого жорна були, то ті жорна побили. Забирали все. Одяг, швальну машинку забрали, костюм, штани. Й організували розпродаж. Суд такий ті комуняки зробили: «Кто больше?» Хтось каже: «Три рублі». – «Кто больше?» Швальні машинки в кожного були. До колективізації Україна не була бідною. Худобу люди мали, коней своїх. Два, три коні мала людина. А пізніше вже не було нічого, бо все позабирали. Прийшов голод і смерть. А все тому, що люди не хотіли йти до колгоспу. Не хотіли, бо треба було віддати землю, віддати коня, віз, усе віддати. Якби ми їх послухали, то, може, голоду такого би не було… Чорт їх знає…
А ксьондзи були з Польщі. Пам’ятаю, бо я ходив до костелу. Все село було польське, тут не було жодного українця. Пам’ятаю, був ксьондз Насілевський, Квасневський і Перкович. Як Перкович побачив те, що робиться в селі, то з ума зійшов. У селі мешкав Пайонк, таке було в нього прізвище – Пайонк. Ксьондз Насілевський прийшов до нього і каже: «Слухай, Яне, довези мене до Львова, я далі піду, але візьми мене до Львова, я втечу. Заплачу за цього коня». Пайонк підвіз його до кордону, але ще додому не встиг повернутися, а вже МДБ прийшло до хати. Хтось доніс. Хтось сказав: «Ксьондза не шукайте, бо його вже нема. Пайонк його вивіз». Пайонка того ж вечора вбили за це.
Моє прізвище Душа. У мене вдома бабуся з голоду померла, та, що на квасолі сиділа. А в сім’ї дядька Войтка шість душ було. Я ще їх пам’ятаю: жінка і він, Мариня, Мілька, Бронька і Ясь. Всі померли.
Як у когось був свій кінь, – ще до колгоспу не брали коней, – то власник його вбив, посолив і хоча б трошки цим підживлювався. А так бідота страшна була. Діти ходили голі, босі по селах і плакали. Голі, висушені, як не знаю що. Плаче, плаче, аж поки не помре. І все… Ми збирали кмин і з’їдали його. Ми ходили по полі й шукали гнилу бараболю. Нічого не було посіяно. Озимина була, але ярини не було. Бараболі не було… Страшно, страшно… Ячмінь навесні – не посіяний. Все було з’їдене… А коні – здихали. Здохлих коней люди їли. Вже як зима перейшла, як ми дочекалися весни, то пішки добиралися до міста. А там ходили і просили. В місті голоду не було такого. Була недоля, але міщан так не чіпали, як нас, мужиків. Їм давали 400 грам хліба на одну людину. Життя важке було й там, люди також вмирали, але не так, як на селі.
У Хмельницькому стояло військо. Червона армія. Ми ходили туди… Бо там таку яму викопали, а до неї скидали чи коня, що ногу зламає, чи рибу, що здохне й засмердиться. Ми миттю це ловили, забирали. Гнила риба, черв’яки по ній лазять… І знаєте, ми їли ту гнилу рибу, і ніхто від цього не помер. Чи це Господь нас захищав?
У нас добували торф, то батько пішов косити, як косар… Опухлий, як гарбуз, пішов косити. За один день давали кілограм хліба. Батько їв і нам приносив… Дні два так було – і кінець.
У селі ями викопали. Підвода весь день їздить, колгоспна підвода, і дивляться – з тої хати вже ніхто не виходить, значить, всі померли. Трупи на дорозі по тижню лежали. Люди з колективу приходили, хто мав силу, та забирали тих померлих, а пізніше – в єдину яму… Ні труни, нічого… Одну яму викопають і до кінця її наповнюють, може сантиметрів двадцять залишать. Накидають до тої ями, накидають…. Страшно, страшно було дивитися…
Під час голоду школа була. Для тих, хто вступив до колективу. А для нас нащо школа?.. У школі давали стакан (склянку – ред.) чаю та одну картоплину… Рідко суп давали… Ані один поляк не вчився там.
До Голодомору в Шаровечці стояло 250 хат, а в кожній хаті не менше як сім-вісім душ… Після голоду, може, 50 дворів залишилося. Шаровечка була польським селом. Мацьковці так само. Ґречана, Зажече – теж польські. Все одно їх заморили голодом.

А пізніше зайнялися репресіями. Поляків до Казахстану вислали. У мами було п’ять братів. Удома в кожного – четверо-п’ятеро дітей… Та де ж вони? Подушені… Жінки залишилися, а чоловіків у Казахстан взяли і там задушили. Ксьондзів, попів, рабинів… У нас у Хмельницькому є ЦУМ (центральний універсальний магазин – ред.). Він на людях поставлений… Там був Будинок піонера, але пізніше зробили штаб НКВС. По всій вулиці, по цій головній вулиці, нічого не було чути, лише один писк. Було чути, як люди пищать… ■

Кароліна Міхалець (р. н. 1924) село Шаровечка Хмельницької області
Karolina_MichalecШаровечка і Мацьковце були польськими селами. Нас примусили йти в колгосп, а мій тато не хотів. У Шаровечці стояла капличка, якою опікувався мій тато, працюючи гробокопачем. Туди люди приходили молитися. Тата засудили і забрали до в’язниці. Семеро дітей вдома залишилося без батька.
У нас на полі виріс хліб. Мама пішла по нього, бо ж діти гинули від голоду. А в того, хто не хотів іти до колгоспу, все забирали. Навіть рилися в землі й вишукували, що залишилося. Мама пішла на своє поле, взяла три снопи жита і принесла додому, щоб що-небудь приготувати дітям. Вдома її зустрів чоловік, який приїхав на коні, і примусив віднести все назад. А ми помирали з голоду… Так у мене померли два брати. Ми з сестричкою Стасею, яка на шість років молодша за мене, збирали під вишнею кісточки і видовбували з них серцевину. Це і їли.
Пізніше мамі дали примусову роботу, ще за тата… Голод був страшний, бо забрали все, та ще й до того в хаті побили жорна, щоб ми не мали чим молоти. І ми бідували, жахливо бідували. Якось мати щось варила поїсти, то прийшли, повитягали каструлі з духовки і все вилили в цебер. Тато тримав худобу, але як тата забрали до в’язниці, то забрали все: і бика, і коня, навіть віз та плуг. Все знищили геть.
Двоє з нас померло, два брати. Їм було 14 і 7 років. Мама зварила картоплю і дала одну на всіх, бо більше не було. Маленький братик Казик, якому було 7 років, лежав на пічці й цю картоплину під пахвою заховав. Вранці мама до мене каже: буди його, будемо щось там їсти. Я його буджу, а він уже неживий. І ця картопля під пахвою так і залишилася. Він уже не хотів їсти. А другого брата вислали на Ричани, до маминої сестри. Її чоловік працював на станції, то їм там краще жилося. Його вислали туди, щоб хоча б картопляне лушпиння приніс. Він дійшов туди, ліг поруч із сіном, заснув і вже не прокинувся. Так обидва одного дня й померли.
Так було в усьому селі. Мама сусіда померла від голоду і тато помер… Хто пішов до колгоспу, хто пішов до партії, той краще жив. А хто не хотів, то… Дуже багато людей померло під час голоду… То поляки були… І українців також багато померло. Нас перевисилали далеко, а їх ще далі… Ось так робили.
А пізніше настав час репресій, і почали забирати людей. Поляків брали та українців брали, не так як поляків, але також брали… Коли тато вийшов з в’язниці, йому дали «путьовку» (скерування – ред.) за те, що не хотів іти до колгоспу. Він міг жити щонайменше за 100 км від села. І ми поїхали до Полтави. Там тато помер. Голод завершився, коли люди пішли в колгоспи. Там давали трохи зерна – 700 грам на трудодень. Уже легше було, але ми тоді були вже в Полтаві. ■

Владислав Томусєк (р.н. 1924) село Шаровечка Хмельницької області
Wladyslaw_Tomusiek_2 kolРозкуркулювання було, забирали все, щоб люди йшли до колгоспу. Тато зразу ж коня дав до колгоспу. У колгоспі заставили тата розбирати стодолу іншої людини. Тато пішов, заліз на дах, а господар вийшов та каже: «Міхале, а ти її будував, що зараз заліз на дах і розбираєш?» Тато з даху зліз, повернувся додому і сказав: «Я здохну від голоду, але не піду до людей розбирати!» І мама забрала з колгоспу коня назад додому. То пізніше нас розкуркулювали. І не було нічого. З поля, з дому забрали все… Ми навіть не мали у що одягнутися, бо все забрали… Це були такі самі селяни, як ми… Корів забирали, худобу, коней забирали… Стодолу звалили і забрали… Кінь один залишився, та й той загинув… Ноги в нас пухли від голоду. А ті, хто пішов до колгоспу, жили… Їм трошки супу давали. Батько помер від голоду 1933 року, на свято Тіла Христового, через два тижні померла й мати. А ми залишилися утрьох – мої дві сестри і я. Ми їли те, що під плотом росло. Їли кмин – така квітка росла. Люди взимку збирали з поля картоплю. Приносили додому і робили такі млинці або затірки. А там були черв’яки, там було все, все… Але це так смачно було, бо це м’ясо… Ніхто нами не займався. Лежить опухла людина і з голоду помирає на вулиці… Хто має займатися сиротами? А пізніше, коли люди посохли, то вони брали підводу, закидали на неї за ноги, за руки трупи і возили на цвинтар. Одну яму викопали для всіх… У 1933–34 роках уже займалися дітьми, брали їх, годували… Мені було дев’ять-десять років, а моя сестра була старша за мене – їй було 16 років. Вона ходила на роботу. Їй там давали трохи хліба…
Хай Бог захистить від голоду і мору. Я це все добре пам’ятаю. Голод завершився 1933-го у жнива. Коли почали збирати збіжжя, то ми з колосків жита виривали зеренця і їли. В колгоспі тоді молотили і давали людям. А 1936­го почалися репресії. Вночі прийшли, обшукали і забрали чоловіка моєї сестри. До сьогодні ми його не бачили. А пізніше сестрі дали 24 години, щоб виїхала звідси за 100 км. І вона мусила виїхати, а ми, двоє дітей, залишилися. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*