Коли Олександр Маслей, як голова ОЛ, і Богдан Салей – секретар ОЛ задумували програм “Спітканя Лемківщином”, aсиміляція поступувала. І не скінчила ся, бо жиє, коли хоц єден лемко шмарят своє лемківство зо страху (хоц рідше, а частіше з вигоди) і входит на дорогу асиміляції, то творит зо себе не лемка, не поляка, а фрас го знає што, шмарит своє рідне і стає ся лем…
Но власні, ким?

Для того мусиме вказувати красу предків так, би гнеска била она атракційна для наступних поколінь. Штоби будила минуле, але і давала силу творіня слідів в житю нашой громади, але і польского суспільства.
Проєкт “Спітканя з Лемківщином” дає надію, што ми стаєме ся атракційні не лем для себе, але і для середовища польского. Він в векшости ставляє наконтакт з молодежом нашом і польском, бо реалізує ся в середніх школах Любина і не лем. Хоц і там однаходиме наших люди, яки часто затратили контакт зо сьвітом предків і не трактуют його як свій. Прикладом може бити хлопец, якого ми спіткали в єдній зо шкіл. Він підишов до нас по нашим виступі, повів, што його дідо є лемком зо Сквіртного. Він уж ні, хоц цікавит його лемківска культура. Для мене – то прикре, што він не чує в собі дідовой крові, але може не є запізно, коли до нас підишов. Напевно молоди люде є барже отворени на сьвіт, глядают чогоси нового, для того лемківска традиція стає ся для них наступним “члапом” пізнаня.
Проєкт є авторства Олександра Маслея і Богдана Салея, діє від 14 років на Лемківщині, а в нас од трьох років.
Всперат його уряд міста Любина і Староство повітове Любина (од тамтого року). Разом з нами, ціж од трьох років приїждат молодь з нашой школи в Лігниці. Відвідуєме любиньскі середні школи, штоби вказувати нашу традицію, історію пісьньом і словом. Учні любиньских шкіл приймают нас дуже тепло. Часто задают питаня о облечиня: Де можна купити кошелю чи блюзку? Чи на штоден вживаме рідной мови? Чи розуміємо, што сьпіваме?
Для них наш сьвіт і ми є направду чужі, хоц переважні знают о акції “Вісла” і што лемки мешкают в Любині й околицях.
Наш “страх” по 47 році казав скривати свою мову і віру. Дідове, родиче не хтіли, штоби дахто мав гірше през своє походжиня. Остерігали перед признаваням ся до свого, “але” і передавали любов до рідной мови і віри.
Наштоден г дома лем радили материньском мовом, та і “міцно” вчили молитов по свому.
Памятам, як оповідала мі мама (народжена в 1951 році), колі ходила до україньского ліцею в Лігниці (мешкала в Ярошівці), зараз перед нашом школом на ул. Хойновскій пришивала сой шкільну тарчу, а по лекціях єй одривала, штоби ніхто не видів, што ходит до україньской школи. За тото можна било дістати каменьом по голові і почути проклятя на желізному двірци.
Так щоденні през 4 роки шила і одривала тоту тарчу, штоби спокійно перейти дорогу з двірця до школи.
Потім перенесено нашу школу на пляц Кляшторни, по-сусідски з І ліцеєм (де бив вспільний адрес). Але то юж мої часи. Деяки, штоби вкрити ся, што хотят іти до нашого ліцею, в своїх початкових школах на закінченя писали, што ідут до І ліцею, а коли виходили зо сьвідоцтвом і поданьом, дописували лем до єден “V” і юж ставали ся учньом нашого IV ліцею. Думам, же сприту і сили додавав ім тот страх, але і заперав нас перед польским середовищом. Заперав наш сьвіт в імя нашого почутя “безпеки”. Для того наша традиція жила лем в середині нас, а пропаґанда державна творила з нас не люди, лем “бандитів”.
Тамтот сьвіт, дякувати Богу, одишол, але чи напевно? Гнеска можеме сьвідчити про своє богацтво. Од час до часу оживают голоси зла проти нас, але они юж не таки “страшни”, гинут г правді історії. А і ми гинеме.
Чи зато г нас гнес родит ся “дивна” потреба пробачиня.
Думам, што так, наши виїзди до любиньских шкіл то гвасні отвераня двері правди і пробачиня. Не лем в єдну страну (польску), але і в нашу, бо тото нищит страх г молодих лемків, яки отверто сьвідчат, ким они сут!
А може тото нищит страх г нас вшитких, скажених почутьом “вини”, нашмареной вигнаньом, для того, што ми вродили ся українцями.
В тому році ми гостили в другому ансамблі шкіл аж 3 рази, а в першому ансамблі ґурнічих – раз.
Не лем пісьньом захопляли сме польску молодь, хоц найбарже притягала увагу, але сме вказували одяг, публікати ОЛ, передавали газету “ВАТРУ” та деревяни вжици з Новиці, штоби лишити по нас і матеряльний слід.
Вказали сме памятки родин виселених: м.ін. Псалтир – родом з Новівси, який духово дозволяв вірити мешканцям Новівси і не лем їм, што наше не загине. Псалтир тот є як пророцтво, што іщи колиси вернеме ся в гори!
Проєкт “Спітканя з Лемківщином” будив в серцях нас вшитких – гостей
і господарів – почутя, што не можеме забити, “што ми є і ким ми є”.
Лемківском красом і смаком ми будили історію, але і рихтували заран для “спільного” сьвіта.
Як штороку живим сьвідком акції “Вісла” сперед 47 року бив голова гуртка ОЛ з Любина Іван Тирпак. Він розповів про виселіня і про різдвяні звичаї. Підкресляв магію сьвят, котри вносили радість в цілий хижи. Тримали пошану г нас до традиції. Неможливим било забити віншуваня чи обрядів при велійним столі. Штоб ся дарило, треба било вірно передавати вікові звичаї. Тоту силу гнес не затримат навіт нещасний “1947 рік”.
Я старав ся історичні передати, чом повстала назва “лемко” і важливі події з іх житя. Історія є мертва, коли не має сьвідків та сьвідоцтв. Вірю, што ми били тима сьвідками, а сьвідоцтвом
бив “усьміх” лемківской пісьні.
Жиєме і будеме жити. Лемківска кров горяча, як серце наше горяче в любові до свого.
Най тота любов ніколи не вмре г Вас і в Нас:
ВЧЕРА – ГНЕСКА – ЗАРАН.

PS.: Щира подяка для п. Маріана Шагали за третє принятя в Вашій школі. Ваша жичливіст і відкритя сьвідчат, што хочете будувати, як директор школи і голова гуртка ОУП в Любині, толерантію і пошану до сьвіта вкраденого нам вшитким 1947 р.