Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №27, 2020-07-05

Жмуток рефлексій після третіх відзначень Днів Яцека Куроня у Львові

В німецькій мові є таке слово «Heinmat», яке означає щось поміж рідним домом та батьківщиною. Дехто перекладає це слово як «мала батьківщина», місце, в якому виростаєш, твоє перше найближче оточення. Саме «Heinmat», поряд з батьками та їхнім вихованням, впливає на молоду людину найсильніше, зокрема тому, що до шостого року життя дуже інтенсивно дозріває нервова система, в мозку виникають мільярди нервових клітин та сполучень між ними. Мала дитина всмоктує все довкола як губка, вчиться найшвидше і найефективніше за все життя. Вона прискіпливо спостерігає за тим, як виглядає довкілля: життя в будинках, рух на вулицях, метелики, пташки та інші тваринки. Прислухається до мови, яку чує вдома, та відрізняє її від тої, яку чує на подвір’ї. Після шести років, коли дитина йде у школу, вона продовжує формуватися у симбіозі з довкіллям. Це створює її канони розуміння світу – що в ньому рідне, а що чуже, що суб’єктивно нормальне, а що ні.

Яцек Куронь народився в 1934 році у мультикультурному Львові, до Варшави його родина переселилася вже після завершення війни. З розповідей Куроня виникає, що саме те, що він ріс у львівському різнонаціональному релігійному та культурному контексті, створило підґрунтя його чутливості до тем польсько-українського діалогу. Особливу роль тут відіграла українська присутність в місті, українські друзі з двору, а також відкритість батька, який приїхав вчитись у Львівській політехніці із Сілезії, вільної від притаманних корінним мешканцям міста «патріотичних» упереджень.

Цьогорічні святкування Днів Яцека Куроня у Львові, проведені у віртуальному режимі, були зосередженні на двох точках: відзначенні 100-ліття договору Пілсудський-Петлюра, а також важкій ситуації з відсутністю відповідної реакції польської влади на руйнування українських місць пам’яті у Польщі. Біля екрану комп’ютера, де я бачила квадратики з обличчями присутніх українських та польських інтелектуалів, небайдужих до теми польсько-українського порозуміння, лежала книга, яку я привезла минулого року зі Львова «Поляки та українці: важкий діалог». Це збірка текстів Яцека Куроня, що стосується польсько-української тематики, упорядкована Ізою Хруслінською і видана видавництвом «Дух і Літера» у 2019 році. Саме тут описана куронева «спільнота вітчизн», про яку ще колись в Перемишлі після пикулицького процесу мені розказувала з блиском в очах Данута Куронь і яка мала б лежати в основі добрих польсько-українських відносин.

За словами Яцека Куроня, з обох сторін необхідним є визнання спільноти вітчизн в сенсі малих батьківщин, територій, які не належать культурній спадщині представників лише однієї нації, але є важливими для обох, незалежно від актуальної геополітичної ситуації та розташування державних кордонів. Звісно, встановлення такої ментальної спільноти є можливим лише при повній згоді щодо існування національних та етнічних нацменшин, які можуть на цій землі підтримувати свої традиції, мати свою, часто суперечливу історичну пам’ять, розвивати власну культуру, вивчати мову та вільно включатись у громадську активність.

Не можна згадати перше десятиліття побудови відносин між незалежною Польщею та Україною без визнання вагомої ролі Яцека Куроня. Цілі, що ставив перед собою політик, зазначені у його заповіті,  записаному для TVP під кінець 90-х: уміти договоритися з усіма. Попри всі складнощі, непорозуміння, накопичений біль з минулого.

На жаль, значення малих вітчизн поступово втрачає цінність, починаючи від часів втрат рідних хат, переселень, де німецьке «Heinmat» мало стати домом для поляків з-за Бугу та українців з «Вісли». Часто навіть діти, що народилися у переселенців, успадковували тугу за залишеною малою батьківщиною, а «нове рідне» довкілля завжди зберігало на собі тінь чужини. Сьогоднішня глобалізація і добровільна міграція зменшує значення місця, в якому довелося прийти на світ та виростати. Утім людина, навіть коли переміщується, як равлик, хоч-не-хоч, свідомо або ні, тягне за собою, мов шкаралупу на хребті, свій перший локальний досвід життя у суспільстві як основну складову своєї ідентичності.

Значення спільнот малих батьківщин знецінює також загальнодержавна велика політика, на рівні якої ведеться щось, що у випадку сьогоднішньої Польщі та України лише іронічно можна назвати «діалогом». В світлі поведінки центральної влади так важко глянути на своє довкілля в іншому контексті – локальної спільноти, на яку маєш вплив, задля розвитку якої, а також дуже часто миру, треба, як казав Куронь, долати суперечності, одночасно не долаючи відмінностей. На рівні, коли це ще можливе, коли ще далеко до громадянської війни та необхідності введення державних військ та «сусідської» допомоги. Незважаючи на те, що люди щораз менше прив’язують себе до одного місця, подалі існують регіони, культурні пограниччя, де утримання статусу спільнот вітчизн має фундаментальне значення для миру і добрих відносин на державному рівні.

Людина не може обрати, коли і де народитися. Моє покоління громадян Польщі здебільшого не мало змоги відчути реальну багатокультурність, на якій виростала генерація Яцека Куроня у довоєнному Львові. Мультикультурність мого покоління розвивалася в тіні великої історії, яка перемішала людей та їхні малі батьківщини саме тому, що на тих «батьківщинах» ніхто не пробував створити справжню спільноту вітчизн. Коли ти виростаєш в тіні соснових лісів, які швидко з’явилися на ще недавно німецькій землі, залишки мультикультурності шукаєш в камінні, під ногами, а не серед людей та звуків довкілля. Попри зовсім інший контекст часу та обставин, у мого покоління теж є можливість вибору не піддаватися течії, якою керує велика політика і вітер історії. Ми маємо змогу обирати місця проживання і творити нові спільноти вітчизн, прихильні людям з усіх сторін світу, що виросли серед інших краєвидів та мають різні мови та світогляди. Такою відкритістю до вітчизни, яку носить в собі інша людина, ми створюємо комфортну можливість запустити їй нове коріння і творити нові багатокультурні контексти спільнот вітчизн. А людей, які з пошаною ставляться до інших, будують зичливі сусідські відносини, не так легко залякати ворогами-чужинцями.

Великим сьогоднішнім викликом є перенесення на мінливу і химерну сучасність харизматичних лекцій, просякнутих щирістю, життєвим досвідом, відкритістю та колосальним знанням Яцека Куроня. Так, щоб вони мали реальний вплив – якщо не на велику політику, то хоча б на локальні спільноти багатокультурного суспільства, яке, здається, повільно повертається до нас.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*