РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №15, 2020-04-12

Аж до березня цього року я не надто цікави­лася серіальним українським життям. Мені повністю вистачало того, що на екрани вихо­дить багато якісних та цікавих українських повно­метражних фільмів. І ось моя стрічка на Фейсбуці від початку березня починає просто «горіти» пози­тивними відгуками про новий український серіал «Спіймати Кайдаша». Практично жодного негативу, самі хвалебні рецензії. Звісно ж мене, як кіноманку і журналістку, одразу зацікавило, в чому успіх цього сучасного переспіву твору класичної української лі­тератури «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицько­го. До речі, якщо хтось поділяє мою палку любов до цього письменника, рекомендую прочитати роман Петра Яценка «Нечуй. Немов. Небач» – рецензії дуже позитивні.

Отже, у чому такий шалений успіх 12-серійного серіалу про життя родини в сучасному українському селі?

Все нове – добре забуте старе, або велосипед вже вигаданий, його треба лише відремонтувати та відшліфувати

Повість «Кайдашева сім’я» творці серіалу взяли лише за основу та повністю перенесли на сучасний ґрунт. І все-таки цей літературний твір, у якому вже закладені основні риси головних персонажів, драма, іронія, послужив дуже гарним фундаментом для се- ріалу. Такий творчий підхід добре вписується у су­часні культурні тенденції. Вийшло вельми модно, по­стмодерно та свіжо. Крім того, перегляд «Спіймати Кайдаша» мимовільно заставив багатьох українців повернутися до оригінального твору і ще раз (а може вперше) його прочитати. Насправді, дуже цікаво по­рівнювати серіал і повість та шукати якісь спільні й відмінні риси.

Команді, що працювала над серіалом, повністю вдалося не лише успішно адаптувати твір Нечуя-Ле­вицького у кінематографі, а зробити його окрему ві­зію. Цікаво, що хоча поміж оригінальним твором і «Спіймати Кайдаша» пролягає багато років, але дея­кі речі залишилися незмінними. Наприклад: вічний конфлікт поколінь, сільська традиція пліткування про все і всіх, загальний осуд когось, чия поведінка вибивається із «пристойних норм», навіть ставлення до жінки в сучасному селі надалі залишається багато в чому архаїчним та стереотипним. Тому серіал про сучасність загалом розкриває багато ментальних про­блем, комплексів, які українці тягнуть за собою ціли­ми століттями.

Реалістичність, правдивість серіалу, натуральна гра акторів

Лише розпочавши перегляд першої серії, одразу розумієш, усе виглядає максимально природньо, життєво, органічно. І це саме те, чого так часто не вистачає українському кінематографу. Я ніколи не жила в селі, їздила хіба маленькою влітку до бабу­сі і дідуся у Галич, що як маленьке місто має багато сільських рис.

Я наче й не до кінця знаю, яке воно, те справжнє життя у селі, але дивлячись «Спіймати Кайдаша», чітко усвідомлюю, що мене точно не дурять. Мож­ливо, згущують фарби у певних ситуаціях, заго­стрюють навмисне якісь стереотипи, гіперболізу­ють окремі деталі, але все це робиться органічно і не створює відчуття штучності, а у підсумку викликає сильні емоції.

Що підкуповує глядача від самого початку і додає усьому, що бачимо на екрані, пронизливої правди­вості – це гра акторів. Непросто стрибати постійно від комізму до трагізму, а саме це актори і роблять. Увесь серіал – це життєва трагікомедія. Кожен пер­сонаж постійно балансує поміж смішним і сумним, добрим і поганим. Насправді важко виділити когось найкращого із головних акторів, адже у своїх пер­сонажів втілились бездоганно всі. З найновіших відгуків та рецензій помітно, що багатьом глядачам до душі найбільше припав персонаж норовливої, емоційної дружини старшого сина Карпа – Мотрі у виконанні акторки Антоніни Хижняк. Мотря – справді дуже колоритна та неоднозначна. А проте усі інші герої їй не поступаються. У мене фаворит змі­нювався протягом усіх 12 серій. Спочатку дуже спо­добався молодший син Лаврін у виконанні Григорія Бакланова. Можливо тому, що ще свіжі враження від фільму «Пекельна Хоругва, або Різдво Козаць­ке» за сценарієм Сашка Лірника, де Бакланов дуже реалістично зіграв роль дотепного, безстрашного козака Семена. Згодом мене почав захоплювати пер­сонаж матері сімейства Марійки Кайдашихи (Ірина Мак). А до кінця серіалу я вже встигла злюбити, пе­релюбити, розчаруватись, зневажити, навіть трохи зненавидіти і знову полюбити усіх героїв. Настільки вдало творцями серіалу продумані ці емоційні кару­селі, а акторами втілені, що саме вони й приковують увагу від початку до кінця.

До речі, персонажі «Спіймати Кайдаша» розмовля­ють специфічною мовою, можна сказати, суржиком. Я зауважувала негативні відгуки саме з приводу цієї говірки, навіть думала, що під час перегляду моє «га­лицьке вухо» така мова дратуватиме. Проте мені це не заважало, а якось навпаки – було навіть цікаво вслу­хатись. Багато реплік завдяки цьому суржику звучало дотепніше, колоритніше.

Багатошаровість, символічність, неоднозначність

Буває таке, що в один культурний продукт хочуть помістити все й одразу, і з цього у підсумку виходить хаос і несмак. А буває, що начебто у невеликому, зви­чайному, навіть масовому проекті, розрахованому на пересічного споживача, усього так багато, що аж голо­ва спочатку йде обертом, але воно смакує добре – як вдалий коктейль, після якого буде багато емоцій, але не буде важкого похмілля. Ось таким «добре зміша­ним» проектом є «Спіймати Кайдаша». Його творці у дванадцять серій вмістили не лише 9 років з життя емоційної української родини (2005-2014), показуючи нам їхні особисті драми, але й вдало розкрили бага­то інших тем. На екрані, окрім любовей, зрад, жадіб­ності, егоїзму, самопожертви, заздрості, пристрасті, ми побачимо політичні зміни в країні та ставлення до них героїв. Конфлікт двох братів Карпа (Тарас Цимбалюк) і Лавріна символізує поділ українців на два табори, який у свій час потрохи вимальовувався ще під час двох Майданів, вилився в українсько-ро­сійську війну і триває досі.

У серіалі також зачіпається проблема ролі жінки в сучасній Україні, зокрема у селі. Чого тільки вартує фраза мами сімейства Марійки Кайдашихи про те, що вона якось ніколи не думала, чого хотіла для себе, бо її так ніхто не навчив. Або коли Омелько Кайдаш сказав про свою невістку Мелашку (Дарина Федина), яка по­кинула його сина, щось на зразок: це жінка, хіба вона соображає, що хоче. Коли живеш у великому місті, де більшість жінок тепер роблять успішні кар’єри, мають великі можливості, нічим не поступаються чоловікам, забуваєш, що у маленьких селах в Україні досі на роль жінки часто дивляться дуже стереотипно, зверхньо, за принципом «вибір без вибору». «Спіймати Кайда­ша» про це нагадує.

Тут немає жодного однозначного персонажа, не­має стовідсотково добрих і поганих, кожен герой – це цілий букет рис, емоцій, мотивацій. Один із наскріз­них символів серіалу вдало підмітила у себе у відгуку про серіал на Фейсбуці науковиця, журналістка Ольга Ткаченко: «Найголовнішим символом для мене став Омелько Кайдаш. Глядач побачить у ньому символ якоїсь вічності та мудрості – він сто разів був на гра­ні смерті, однак постійно вивертався, як суха груш­ка, яку хочуть зрубати, але вона все вислизає з-під сокири. Попри своє пияцтво – саме від Омелька ми чуємо, не часто звісно, але певну життєву мудрість. А його численні повернення до життя зробили його символом відродження, дива, надії». І справді, сим­вол грушки, що росте у дворі, довгий час не родить і яку хоче зрубати Мотря, є наскрізним у серіалі. Зре­штою грушка починає давати плоди, а голова родини Омелько (Віктор Жданов) і собі вкотре повертається до життя. Може, дійсно, як і наша країна – то зане­падає, то відроджується. Думаю, також символічним і невипадковим є те, що події повісті «Кайдашева сім’я» розгортаються декілька років після скасування кріпа­цтва, а сюжет «Спіймати Кайдаша» бере свій початок у 2005 році, рік опісля Помаранчевої революції, яка також стала своєрідним звільненням українського на­роду від небажаної влади і відвоюванням своїх прав і свобод.

Робота команди, увага до деталей

Відчувається, що над серіалом уважно працювали. Більшість деталей продумані до дрібниць. Від росій­ської попси, яку слухають на «мєсних» дискотеках, і до спортивних штанів, вдягнених під мешти голо­вними героями. У «Спіймати Кайдаша» ви не побачи­те ідеальної картинки, ви побачите живу і правдиву, не завжди милу та приємну нашому смаку реальність. З впевненістю можу сказати, протягом перегляду се- ріалу я багато сміялась, але і плакала також не раз. Мені здається, культурний продукт добрий, коли ви­кликає багато різних емоцій. «Спіймати Кайдаша» однозначно викликає.

Сценаристкою та шоуранеркою1 с еріалу є у країн­ська драматургиня, режисерка, сценаристка, кура­торка Наталка Ворожбит. У її творчому резюме багато п’єс, сценаріїв для фільмів та серіалів. Останні відомі роботи, що мали багато схвальних відгуків, – це «Кі­борги» (2017) та «Дике поле» (2018). Разом із режисером Олександром Тіменком та іншими учасниками твор­чої команди сценаристці вдалося створити кінопро­дукт, на який, як виявилось, українські глядачі довго чекали. На що саме чекали? На мій погляд, на щось своє, знайоме, рідне, гротескне до кольок в животі і сумне до сліз. У одному з інтерв’ю Антоніна Хижняк (Мотря) розповіла, що великою запорукою гарного результату було те, що на знімальному майданчику панувала дуже вільна, творча атмосфера, яка давала акторам розкриватись і креативно втілюватись у сво­їх персонажів. Можливо, власне це також створило ефект тої природності та натуральності, яку ми бачи­мо в серіалі.

«Спіймати Кайдаша» – це розповідь про людські відносини звичайних людей у невеликому спільному просторі. Події в ньому розвиваються динамічно. Гар­ному враженню сприяють чудові краєвиди природи і вдала музика (зокрема частиною саундтреку висту­пає чудова «ДахаБраха»).

Щоправда, на мою суб’єктивну думку, останні де­кілька серій трохи вибиваються із загального ритму серіалу. Наче починає «мигати» перед очима при­скорений варіант подій та пов’язаних з ними емоцій. Можливо, варто було зняти більше серій. Заключна частина видається загалом найслабшою, не до кінця розкритою, вона програє на фоні всього серіалу. Ймо­вірно, творці «Спіймати Кайдаша» зробили відкри­тим фінал, бо планують продовження?

Отож, якщо ви втомились від серіалів з «Нетфліксу» чи скандинавських детективів або просто хочете чо­гось «свіженького», перемкніться на щось максималь­но близьке і просте, що так насправді може розповісти вам багато цікавого, не лише загалом про український менталітет, але й про вас самих. ■

«Спіймати Кайдаша», мінісеріал (12 серій), комедія, драма. Режисер: Олександр Тіменко, сценаристка, шоуранерка: Наталка Ворожбит. У головних ролях: Віктор Жданов, Ірина Мак, Тарас Цимбалюк, Григорій Бакланов, Антоніна Хижняк, Дарина Федина, Юлія Врублевська. Прем’єра на українському телебаченні: 2 березня 2020 року.

Фото-колаж з Вікіпедії серіалу

1. Шоуранер (англ. Showrunner) — термін у амери­канському телебаченні, що українською означає ви­конавчий продюсер, який відповідає за основний напрямок і розвиток проєкту. Шоуранер зазвичай по­єднує обов’язки сценариста, виконавчого продюсера і редактора сценаріїв.

Поділитися:

Схожі статті

«Білорусь сьогодні звучить яскраво»

Анастазія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №39, 2020-09-27 Розмова з музикантом-імпровізатором Олексієм Ворсобою. Олексій Ворсоба – композитор, аранжувальник, виконавець (клавішні, акордеон), імпровізатор, педагог, двічі стипендіат...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*