Кася Комар-Мацинська  ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №6, 2021-02-07

Що робити поштареві без пошти? Чи треба мовчати в товаристві глухих? Коли в родині ще можна довіряти і чи вдасться цього разу зібрати сумнівний урожай? Коли ви будете читати «Хлібне перемир’я» – нововидану п’єсу Сергія Жадана – то поставите собі усі ці питання. Або поставить їх вам автор, ховаючись за характерними рисами своїх дивакуватих персонажів. Утім, прямих відповідей раджу не чекати, їх не буде. Так само, як і хепі-енду.

Жадан вчергове потішив своїх читачів – наскільки взагалі випадає говорити такі речі в контексті твору про жахливу війну, що триває. Але насправді у глухому тупику, де давно бракує слів, він (знову!) знайшов спосіб говорити про лихо і безнадію з відповідною емоційністю, але водночас –  «із перчинкою», нехтуючи пафосом та яскравим драматизмом.

Ось перед нами літо 2014 року. Час так званого «Хлібного перемир’я», тобто припинення обстрілів на час жнив. Толік та Антон, головні герої п’єси, – брати. Утім, тільки Антонові у житті нібито пощастило. Толікові – не дуже. В одного – піджак, в іншого – гавайська сорочка, в одного –  джип (хоч і залишений не по той бік спаленого моста), в іншого – завалений теплим пивом несправний холодильник. Але в обох настала скорботна хвилина: померла рідна матір. Через бойові дії її тіло залишається у хаті, в кімнаті за зачиненими дверима на другому поверсі. Сини перебувають у домівці, у якій панує суцільний безлад, немає ані електрики, ані води, а єдине, що їх там ще тримає, – це підірваний міст, який відрізав їх від цивілізації.

Отже, навколишня обстановка доволі понура; одразу відчувається, що щось тут гниє і розкладається уже не перший день. Щось, чого не змиють навіть три чорні тьотки, які не знати звідки довідалися про смерть подруги та приперлися омити її тіло (не для гігієни, а для порядку!) та посидіти з померлою (щоби душа не томилась!). Перша з них – ділова і побожна тьотя Шура, друга – нібито глухоніма Валічка, третя – в принципі ніяка Катя.

Ну, по совісті вона [мама], тьоть Шур, типу вас була: любити її ніхто не любив, але на празники усі вітали. З іншого боку, а хто тут у нас кого любить? (Толік)

*

То які правила, шо ти? Виживають усі, як можуть. Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає. (Рінат)

*

Слів не вистачає. Слова перші скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує. Ніхто нікого не розуміє. (Тьотя Шура)

П’єса «Хлібне перемир’я», як можна було сподіватись від Жадана після вражаючого роману «Інтернат», розповідає про російсько-українську війну. Але не про те, «хто за кого». Звичайно, читач пробує вихоплювати певні моменти, робити свої висновки, але ти ніколи остаточно не знаєш, чи автор хоче показати тупість стереотипного мислення, чи вчить покори і демонструє місце безстороннього, побічного спостерігача, чи навпаки – легенько підморгує і дає вказівки, кому тут можна спробувати симпатизувати, а кому – навряд. При цьому, однак, ніяк не виходить позбутися відчуття параноїчної підозрілості, навіть коли хтось із героїв починає здаватися позитивним. Наприклад, богобоязлива тьотя Шура, яка виступає лише за те, щоб усе скоріш закінчилося, люди почали жити нормально і церква кінець кінцем відкрилась… хоча батюшка пішов воювати. Або нещасний, розчарований Толік, який у минулому зазнав великої втрати і, мабуть, тому застряг тут біля такої ж нещасної матері із гвинтівкою невідомого походження у тапчані. Ми не знаємо також, чи чисті руки в симпатяги-Антона (у кінці він продає на базарі м’ясо), ані що справді хочуть почути «майже» глухонімі Валічка і Катерина. 

Не знаємо, чого приперся до них усіх колишній поштар Рінат або збожеволілий Коля з гранатою у кишені та вагітною дружиною Машкою, якій він наказує то народжувати, то припиняти пологи. А Коля, бідолашний фермер, хотів лише встигнути зі жнивами і ніяк не може зрозуміти, чому хтось зібрався (його) хліб палити. Він же, зрештою, ні за кого і ні з ким не воював, гранату купив на базарі і справді бажає лише (свого) спокою та (свого) достатку. 

«Хлібне перемир’я» показує світ, у якому ніщо не працює так, як повинно, не можна розраховувати на жодну систему, жоден прихисток чи справедливість. Це – світ деструкції і самотності, останній момент у процесі розпаду суспільних структур. Геніальність й одночасна катастрофічність твору полягає у тому, що ми бачимо сам вершечок трагедії, кульмінацію історії, занурену в передісторію, причини якої знаходяться глибше, ніж ми можемо додуматись. На наших очах розгортається лише невелика частина наслідків нехтування суспільними й громадськими цінностями, функціонування анти-солідарності та світоглядної байдужості. У хаті, де розігрується драма, ніхто не збирається прибирати (хіба що швидко зайнятися перебиранням одягу покійниці). Тут немає чого їсти і чим дихати, ніхто не намагається подолати біду.

Звичайно, читати книгу (чи дивитись виставу) з таким змістом було би, мабуть, зовсім нестерпно, якби не гірке, глибоко іронічне почуття гумору, яким просякнутий увесь твір. Він проглядається і в коротких, рваних діалогах, і в колориті героїв, їхніх психологічних рисах, але також – у пластичності та абстрактності реквізитів. Жадан є дуже лаконічним в описах чи вказівках до постановки, залишає багато простору для режисерської інтерпретації. Слід згадати, що п’єса швидко отримала перше сценічне втілення у виконанні Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Режисер вистави Стас Жирков у відео, опублікованих на сторінках театру до прем’єри «Хлібного перемир’я», пояснював іронію та гумор тим, що людина у своєму житті ніколи не перебуває в одному емоційному стані, наші почуття постійно змінюються. Іноді у дуже трагічний момент ми починаємо сміятись, поводимося неадекватно; буває, що плачемо від щастя. Це все показує, що робить з нами стрес, емоційне навантаження та необхідність розрядки. 

Кожен із чотирьох актів п’єси починає поетичний вступ, своєрідний наратив, який нагадує псалми або голосіння. У книзі розміщено старі фотографії, на яких увічнений стан ніби-миру, перед-війни. Проте, як розповідають герої книги, розгортаючи сторінки старих альбомів, від цього стану не лишилося нічого – так само, як, мабуть, за хвилину не лишиться нікого живого серед мешканців цієї хати… але у цьому ми також не можемо бути до кінця впевнені.  

П’єсу Сергія Жадана можна прочитати на одному подиху, але вона залишається у думках надовго. Дуже хочеться побачити різні її інтерпретації та постановки у виконанні найкращих українських театрів. А ще більше кортить сприймати її не як відгук на сучасність, а як далеке відлуння сумної епохи української історії, яка вже відійшла у минуле.

***

Сергій Жадан, «Хлібне перемир’я», Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020 – 128 с.

Фото зі сторінки видавництва: http://www.meridiancz.com/blog/serhiy-zhadan-khlibne-peremyr-ia/ 

Поділитися: