Олександр Надяк ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-12-16
{mosimage} Тема польсько-української домовленості в травні 1920 р. залишається дуже важливою, і навіть думаю, що вкрай актуальною. Договір, який підписали головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР), голова Директорії УНР Симон Петлюра та начальник польської держави маршал Юзеф Пілсудський, – є одним з тих моментів, про які не можна забувати і на основі якого треба формувати свідомість молодих людей по обидві сторони Сяну та Бугу.
Усвідомлення важливості спільної українсько-польської війни за незалежність нашої історичної батьківщини, а згодом і Польщі, кидає інше світло на сьогоднішні події, що відбуваються на геополітичній мапі Європи.
Міждержавний договір Польщі та УНР, за яким 21 квітня 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР, був не лише важливим політичним фактом, але й основою, за принципами якої будувалася польсько-українська співпраця на шпальтах паризької “Культури” та “Історичних зошитів”. Саме Єжи Ґедройць, як активний прихильник польсько-українського примирення, супротивник взаємних територіальних та інших претензій, надавав форму польсько-українським відносинам 60-90-х рр. минулого століття. Основою для такої співпраці була, головним чином, пам’ять про спільні змагання польських та українських військ проти більшовиків. Багато хто з читачів може сказати, що остаточно Польща відмовилася від підтримки українців у боротьбі за незалежність. Однак при такому ствердженні треба мати на увазі низку факторів, які обмежували свободу діяльності маршала Пілсудського.
11 листопада, у день Свята незалежності Польщі, з самого ранку виходимо з поїзда Варшава-Київ у Коростені, де зразу сідаємо в автобус і півтори години їдемо в чорнобильську зону. Містечко Базар зустрічає нас порожніми поліськими хатками і ясним теплим сонцем. Мета прибуття групи вчителів та істориків з Польщі – поклонитися героям II Зимового походу. Базар, де 22 листопада 1921 р. розстріляно 359 партизанів- козаків і командирів Волинської групи Української партизансько-повстанської армії, якою командував генерал -хорунжий Юрій Тютюнник, – це також урок історії спільних польсько-українських дій. У збірній могилі поховані не лише українці, але й поляки та євреї, які боролися за незалежну Україну. Таким незвичним чином велика група поляків починає відзначати свято своєї батьківщини – покладенням квітів і запаленням священних вогнів загиблим патріотам України.
Того ж самого вечора в центрі Житомира, у католицькому костелі відправляється богослужіння за незалежну Польщу. Ксьондз згадує про потребу бути також добрим патріотом України, поважати й шанувати обидві батьківщини. Українці спільно з поляками співають патріотичні пісні, і не лише про леґіонерів Пілсудського. Це все робить гарне враження, такого розуміння та примирення хочеться й для нашої громади…
Саме так закінчився перший день Міжнародної польсько-української наукової конференції, присвяченої співпраці між урядами УНР і РП 1920 р. – “Разом за свободу”. Організаторами цього заходу були, зокрема, Музей історії Польщі, Фонд “Polоnia-Ruthenia” і Житомирський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Усе відбувалося під патронатом нещодавно відкритого Почесного консульства РП в Житомирі. Участь у конференції брали вчителі історії з Польщі (приблизно 20 осіб) та вчителі з Житомира й області. Головним пунктом усієї конференції, мабуть, була доповідь проф. Ярослава Грицака з Українського католицького університету (м. Львів) про польські й українські рухи за незалежність і демократичні ідеї на зламі XIX і XX ст. Не менш важливим був виступ проф. Тадеуша Рутковського (Варшавський університет) на тему польсько-українського союзу в боротьбі 1920 р. Перша доповідь викликала живу дискусію і немалий резонанс, а друга була сприйнята як безпроблемна історіографія, хоч професор ставив цікаві тези й запитання, які у відповідному товаристві могли б стати причиною для цікавої дискусії.
Однак найцікавіші розмови, не лише про минуле, але передовсім про майбутнє, відбувалися за фiлiжанкою кави – або в готельних номерах, або в кав’ярнях Житомира. Такі розмови наповнюють оптимізмом і надією, розумінням того, що на кожному боці кордону проживають люди, яким не є байдужою історична правда, але і мирне співіснування двох народів. Історична свідомість, поклін тим, хто віддав своє молоде життя за “нашу і вашу свободу” зобов’язує шанувати й розуміти сусіда, який також гинув за свою батьківщину. Історична пам’ять формулює нашу особистість та ідентичність. Не забуваймо про своїх героїв, пам’ятаймо про інших і намагаймося жити так, щоб і нас згадували добрим словом.
“Наше слово” №51, 19 грудня 2010 року {moscomment}
