Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №33, 2018-08-19

В Україні вийшло друком нове велике історичне дослідження про Симона Петлюру. Це книжка Сергія Литвина «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну», що побачила світ у видавництві «Смолоскип». Вона з’явилася на тлі двох помітних тенденцій сьогоднішнього інформаційного простору країни. Перша – посилення загального інтересу до історії.  Друга – відзначення сотої річниці Визвольних змагань 1917-1921 рр., трагічної спроби вибороти незалежність.

Симон Петлюра, звичайно, є тим діячем, що був у самому вирі цих карколомних подій. Історія Визвольних змагань сьогодні має десятки чи й сотні версій у викладі свідків, учасників, пізніших дослідників. У цих версіях іконостаси героїв і антигероїв дуже різні. Хто винен у поразці? Хто завадив створити переможну армію Української Народної Республіки? На кому лежить відповідальність за «отаманщину»? За економічний розвал? За бойові дії між різними українськими формуваннями? Серед винуватців невдач нерідко називають і Петлюру. Але, напевно, ніхто не зможе заперечити: саме Петлюра вів бо- ротьбу за незалежність до кінця, ні разу не відступивши, і саме він став головним персоніфікованим символом цих подій, зокрема й для ворогів.

Книжка «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» написана ніби на перехресті наукового та публіцистичного стилю. Є тут і моменти академічної строгості-стрункості, є й сторінки з пристрасними обґрунтуваннями авторських позицій. Тобто видання має бути зрозумілим різним читачам, при умові, звісно, що вони взагалі цікавляться історією.

Перша «сюжетна лінія» праці Сергія Литвина – це, власне, фактаж, докладна біографія Симона Петлюри та всілякі
подробиці Визвольних змагань. Книжка «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» сповнена численних
цитат архівних документів, періодики початку двадцятого століття, спогадів сучасників та інших досліджень. Це,
ясна річ, спонукає довіряти історику, його міркуванням і висновкам. А головне – допомагає краще зорієнтуватися
в подіях столітньої давнини, від розташування фронтів на полі бою до політичних фронтів.

Попри великий обсяг книжки (680 сторінок!), Сергій Литвин не зміг висвітлити весь життєпис героя, а тому зупинився на вузлових темах. Це – походження і родина майбутнього Головного отамана УНР. Підпільна активність до революції. Робота над українізацією війська колишньої Російської Імперії у переламному сімнадцятому році. Організація Гайдамацького Кошу Слобідської України й участь у боях проти більшовицької навали: оборона Києва, бій під Крутами, контрнаступ через Бердичів на Київ і далі в авангарді німецьких військ. Опозиція проросійським тенденціям режиму гетьмана Скоропадського. Участь у повстанні та поваленні гетьманату. Діяльність Симона Петлюри на посаді голови Директорії в 1919-1920 рр. очікувано посідає в книжці найбільше місце. І, звісно, життя й праця в еміграції.

Другою «лінією» книжки Сергія Литвина є боротьба проти міфів і стереотипів про Симона Петлюру. І, судячи з емоційності автора в таких епізодах, саме ця боротьба для нього, можливо, головна. Він опонує сучасникам Петлюри, сперечається і з теперішніми дослідниками. Як дізнаються з книжки читачі, й у сьогоднішній Україні, попри декомунізацію, продовжують працювати історики абсолютно прорадянської орієнтації.

Які ж саме усталені уявлення про Петлюру поборює Сергій Литвин? Наприклад, обвинувачення, що Симон Петлюра прагнув бути диктатором УНР. Історик доводить, що Петлюра, навпаки, часто не брав на себе абсолютну повноту влади навіть там, де це було можливо, ніколи не відмовлявся від демократичних декларацій, від переговорів з різними українськими партіями.

Або міф про Петлюру як ворога єврейського народу і погромника. Литвин наводить приклади смертних вироків учасникам погромів, зразки заяв Петлюри на захист євреїв. Він обстоює тезу, що погромами в УНР займалися переважно «отаманські» частини, мало контрольовані центральною владою. Нагадує про державну мову їдиш. Звіс-
но, це повністю не знімає з влади УНР відповідальність за погроми на її території, але також зрозуміло, що вона їх і не ініціювала, і намагалася з ними боротися (складніше питання – наскільки послідовно).

Звичайно, важливою для наших читачів буде тема угоди Петлюри з Пілсудським та спільного наступу на Україну проти більшовиків у 1920 р. Багато сучасників і дехто з істориків закидають, що так Петлюра погодився припинити намагання відбити в поляків Галичину. Та Сергій Литвин наполягає, що такий крок був єдиною можливістю ще раз спробувати визволити основну частину країни з центром у Києві. Він підтримує концепцію Симона Петлюри про те, що Центральна Україна є найважливішим реґіоном, і саме боротьба за нього визначальна для боротьби за країну. Попри дражливість цієї конструкції (надто для мешканців інших місцевостей), слід визнати, що вона спрацьовувала й у подальші історичні періоди.

Долаючи міфи, наклепи чи просто несхвальні погляди на Петлюру, Сергій Литвин відчутно переходить межу академічної науки та публіцистики. Подекуди навіть складається враження, що він відверто ідеалізує свого героя. Це, звісно, не назвеш великою чеснотою для дослідження. Втім, такий підхід, можливо, приверне більше уваги до теми Петлюри і Визвольних змагань загалом. Теми, важливої не лише в ювілейні дні та місяці.

Поділитися: