Конечнян ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2009-11-05
Давно юж започаткувал єм друкувати на “ЛС” мої заувагы о письменництві Володимира Хиляка, а остатньо пригадали мі о нім слухы о спробах вшануваня памяти Казімєжа Пулаского на горі, яку мы од понад двох віків зовеме Шыбеничном. О нашім письменнику выдрукувал єм пару текстів, а остатні з них стосує ся його найважнішого твору, як раз Шыбеничного верху. Не вшыткы знают, чым был для Руснаків за часів Барской конфедерациї тот верх и што ся там діяло в роках 1768-1772.
З прозою нашого письменника зіткнул єм ся дос пізно, хоц о нім самім чул єм юж и перше. До того, жебы зачати о нім писати, підшовхнуло мене тото, што м прочитал в Москві. Там го залічили до своїх авторів ищы під конец ХІХ віку, бо ся ім здавало, же він пише по-росийскы. В Росиї почули о нім, коли в роках 1873-1878 во Львові вышли штырі томы творів Хиляка. Лемкы краще го знали в перекладі Шыбеничного верха на літературну мову, які зробил Юліан Тарнович, а вказал ся він во Львові в 1938 році. Я буду ся тримал ориґіналу и піду в сторону історичных фактів, якы помістил письменник в романі. Для Хиляка не были они вцалі такы далекы, бо в його часах од тамтых выпадків не минуло ищы 100 років. Польска історйоґрафія, яка документує тот барз скомплікуваний період істориї Галичины, є дос богата, але треба ту мати на увазі доробок сперед 1939 рока. Гнеска дуже тых опрацювань не мож назвати об’єктивныма, зато ліпше сперти ся на новшых працях.
Для нас барз важне буде застережіня, же Галичына протягом долгых віків, и аж до нашых часів была незвичайном національном и культурном мішанином. Тото богацтво децидувало о єй феномені, але заповідало тіж великы клопоты. Сучасний австрийский вчений стверджат, же юж в першых десятилітях ХІХ віку дуже авторів, якы писали о Галичыні, однозначно фальшували факты. Єдным з такых был Йоган Ґросс-Гоффінґер, а підписувал ся Норман, котрий серед мешканців той частины Австрийского Цісарства называл Жыдів, Циґанів, Поляків, Німців, Мадярів и Шеклерів (хто то?), але поминул, напр., Русинів и Словаків. Австрийский вчений коментує то так: “Do elementów obcych zaliczali się bez wątpienia tak haniebnie pominięci przez Normana (…) Rusini, drobni chłopi i robotnicy rolni. Żyli oni w nędzy, która wkrótce miała stać się, obok różnorodności etnicznej synonimem Galicji”.
Спокій, такі стан “дриманя” істніл до моменту, коли вказали ся першы ознакы пробуджіня національной сьвідомости, яка зачала ся родити серед руснацкого хлопства. Не была то справа однозначно національна, о чім сьвідчыт факт мордуваня польской шляхты в Ґаліциї, коли збунтувало ся хлопство під проводом Якуба Шелі. В ті рабациї не взяли участи мешканці Низкого Бешкіду. По- мойому перечыт то тверджіню, якє проголосил недавно історик Генрик Самсоновіч, же польский нарід формувал ся “деси на зламі ХІІ и ХІV віку, а в ХІХ” “феномен європейского народу” вяже ся з приходом сільского населеня до выжшой інтелектуальной культуры. “Формували ся товди, як твердит Самсоновіч, передовсім хлопскы народы”.
Європейский романтизм, а передовсім славяньский, якый шыроко корыстал з надбань народной культуры, з єдной страны підносил нарід до ролі суверена, а з другой, а спецяльні польский, не потрафил выпрацювати новий модель народу в краю, котрий історичні был богатонаціональний. Кардинальны блуды трафляли ся не лем в Польщы. Словацкий поет и просьвітитель, Ян Коллар, котрий діял в Празі и Відню, народы называл племенами, а языкы наріччями, што стерало границі “między kategorią historycznie wyróżnionej narodowości a słowiańskości”, и узнавал іх за рівнозначны. Провадило то, як пише сучасна польска бадачка, до асиміляциї славяньскых языків и множыня літературных языків, бо таку ранґу надавал він льокальным діалектам. Найдальше пішол Лідовіт Штур, котрий пропонувал вшыткым Славянам приняти росийский язик. Роль Росиї в пошырюваню славяньской и панслявістичной ідеї легко было товди зауважыти, а скоріще приймали іх суспільства, наражены на впливы міцнішого культурні и економічні оточеня. З таком ситуацийом спотыкаме ся як раз в Низкім Бешкіді. Хочу ту підкреслити, же брак сучасной, на тамтот час, концепциї народу в пояґелоньскій Польщы, допровадил до того, же Полякы не брали під увагу, хоц “місцьовом культуром” захоплювали ся найзнаменітшы польскы романтикы, стрімліня Русинів до полной національной еманципациї. А што важніще, зачали просто неґувати іх право до нєй. Має цілковиту рацию Данута Сосновска, коли повідат, же на ламах “Nowej Polski” в 1835 році скандаліста Юзефат Б. Островскі кричал: “Nie ma Litwy! Nie ma Rusi! Nie ma Mazowsza! Wielkopolski! Małopolski! Jest Polska jedynie: (…) Marzenia by w Polsce były pojęcia mogące mieć swój niepodległy byt, swoje odróżnione działanie – są albo lekkomyślnością, albo politycznymi zbrodniami”.
Такє зарисуваня проблемы, барз неповне, потрібне єст, жебы ясніше зарисувало ся тото, чого доконала “Руска Трійця”, яка започаткувала відродження серед Русинів в Галичыні. То на той час выпала діяльніст Хиляка, котрий безпосередньо, або лем посередньо выразил то в своїй літературній и суспільній праці. Він все підкреслял, же вшытко робит для “свойой паствы”. Вчыл ся в ґімназиї в Саноку, а пізніще в провінцйональній семінариї якраз в часі тых горячых дискусий. Польска ґімназия, брак шыршой гуманістычной осьвіты, а потім праця в середовищі міцно москвофільскім, вплынули на то, же його літературна мова, погляды на культуру ци нарід “грішыли” поважныма недоліками в знанні той материї. Треба тіж спомнути його знаєміст з православным Ставропіґяльным Товариством во Львові, в чім не перешкаджало то, же він был унияцкым сьващеником. Треба єднаковож ствердити, же найбільш конкретным проявом його “лемківского консерватизму” было лем т.зв. язичіє, в якім Хиляк писал свої творы. Але коли чытаме його оповіданя, гуморескы ци Шыбеничний верх, то не маме сумнівів, же тот язык, “проста мова”, як повідал, то бесіда бешкідскых Русинів.
“Наше слово” №45, 8 листопада 2009 року {moscomment}
Жебы перейти до Шыбеничного верха, треба пригадати хоц лем головны факти, повязаны з Барском конфедерацийом. З того поводу сягнул єм м.ін. по Polski Słownik biograficzny и працю В. Конопчиньского Kazimierz Pułaski з 1931 року. Перше моє здивуваня было такє, же до недавна незнана была конкретна дата його народжіня, а друге, же так неоднозначно історіографія оцінює конфедерацию и єй найкращого війскового командира. Як иде о загальну оцінку конфедерациї, то треба ся згодити, же тот шляхетский союз хотіл заховати тот порядок, котрий істніл в Річпосполитій, але при тім треба зауважыти, же в присязі конфедератів найміцніще акцентуваний был релігійний момент. Выникало то з того, же отец Пулаского під такым гаслом єй орґанізувал. Каждий, хто вступал до конфедератів, присягал: “(…) wiary św. Rzymsko-katolickiej nie odstąpię, ale aż do utraty ostatniej życia mego jej bronić sercem i orężem będę, aż do wspólnego jej w moim kraju ocalenia i ugruntowania (…)”. Як то было написане – нас не інтересує, але треба однотувати, же мала конфедерация явно релігійний характер и скєрувана была проти короля Станіслава Понятовского. Як ся застановиме, то добрі тіж видно, же кєрувала ся она проти дисидентів некатоликів. Товди перший раз по Берестейскій унії отримували они рівны релігійны права, а також доступ до выжшых урядів.
Тоты факты и умовы провадили до того, же король и сейм заняли свою позицию, а протилежна сторона завязала конфедерацию. Такі зарис ситуациї позвалят зрозуміти становище автора Шыбеничного верха и вказує, же был він цалком добрі обізнаний з подіями в Бешкідах и в краю. Посьвідчат то цілий ряд выпадків і осіб, якы нашли своє місце в романі.
Треба бы зачати од того, же Хиляк знал з автопсії топоґрафію терену, на якім діяли конфедераты. Свою душпастырску працю зачынал в Ізбах, а пізніще долгы рокы служыл в Бортнім. То в Ізбах знаходив ся єден з важнішых обозів конфедератів. Перенюс ся там Пуласкі з Грабу, коли іх розбили Росияне на початку 1770 року. Місця перебуваня зміняли тіж його вояки, як бракувало ім “фуражу”. О такім факті пише Конопчиньскі и не лем він. Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich з 1882 року повідат, же Ізбы – то “(…) ruska wieś w powiecie grybowskim na granicy węgierskiej, w Beskidach nad rzeką Białą”. Серед сіл, якы подає Хиляк, буде ищы дуже інчых, такы, як Высова и Конечна, де тіж были окопы конфедератів. Під Конечном мала місце єдна з векшых битов. Пуласкі выбрал Бешкіды и села при граници специяльні, бо положены были, як напр. Конечна, при дорозі, котра, пише Słownik, “łączy Galicję z Węgrami”. Мали тіж конфедераты договір з Австрияками, же в ситуациї коли наступали бы Росияне и треба было ся цофати, то Австриякы пустят іх без границу. Тота “тиха умова” повтарят ся в романі пару раз, а посьвідчат то додатково назвиско добрі знаного в цілій околици ґрафа Естергази, котрий явно поперал конфедератів.
Коли посмотриме на порядок діянь войска Пулаского и опреме ся на опрацюванях, якы єм ту назвал, то вкаже ся, же Хиляк не ограничыл ся до Ґорлиц, Криниці ци Ґрибова, але показал, што діяло ся в Кракові, Варшаві ци Перемишли. Згідне є то з історичныма фактами. Споминат, напр., арештуваня краківского бискупа Солтика, што одчул ксьондз Й. Щавіньскі з Ізб, які настал по замордуваню ксєндза Ропского, а зробила “банда з Венґєр”, бо не міг очікувати помочы зо стороны костела. Бискупа арештували, коли попросил о то царский амбасадор М. Репнін. И тото назвиско и інчы факты найдеме в Хиляка.
Серед командирів, котры найчастіще трафляют ся в історичных реляциях, стоіт назвиско Юзефа Бєжиньского. Конопчиньскі называт го “jednym z najzdolniejszych dowódców”, але одночасно додає, же то “karierowicz i awanturnik”, антаґоніст Пулаского и ворог ґрафа Любомірского, котрий любил працювати “na własną rękę”. В Хиляка трафляме на літературного героя, котрий має кус змінене назвиско – єст то маршалок Біржаньскі. Маме підставы твердити, же то єдна особа. Характеристика, яку дає му Конопчиньскі, а и то, што повідают о нім хлопи в романі, же реквірувал худобу на фураж, пасує до себе. Такы припадкы потверджены сут в документах. Навет то, же Біржаньскі повідат хлопам о грошах з касы Ґенерального кєрівництва, якыма міг бы заплатити за зареквіруваны быкы, має потверджіня в Słowniku. Чыта ме в нім: “W drugiej połowie lutego (rok 1770) przeniósł się Pułaski wskutek trudności aprowizacyjnych do Nowotarszczyzny. Od 1.II. otrzymał z kasy Generalności wpłaty, choć niewystarczające na utrzymanie wojska”. Як “нормальний” был то процедер най сьвідчыт факт, же єден з конфедератів – В. Богдановіч – “oblatował w Sanoku manifest oskarżający Pułaskiego o rabunek komór skarbowych i wyciskanie kontrybucji”. Припадкы ищы векшой сваволі панів Пуласкых, мам на думці обох – вітця и сына – подає споминани Słownik. То в нім найдеме дос обшырну документацию з часів перебываня конфедератів в Бешкідах. Ищы більше фактів подає Конопчиньскі, але не сут они однозначны и місцями видно, же “очыщат” він Пулаского и його помічників.
Хиляк певно розумів, же поступуваня конфедератів часто было свавільне, недозволене, зато в выповідях и поступках його героїв руснаків вычуваме выразьні неґативну іх оцінку, але загальне наставліня хлопів до того, што ся діяло в горах, выникало з порядку хлоп и його пан, характерне для шляхетской Польщы. Письменник выберал и показувал приклады “sobiepaństwa” вояків Пулаского з повным переконаньом. Приводит він тіж момент історичний, коли Пуласкі здусил бунт Бєжиньского, котрий выповіл субординацию головнокомандуючому. Маме ту довід на то, же навет сами конфедераты ріжнили ся в оцінках свого поступуваня.
З того бунтаря робит Хиляк головну постать спосеред тых автентичных в романі. Може з увагы на факт, же не был він до кінце переконаний о рациях конфедератів. Конопчиньскі пише, же маршалок Бєжаньскі “knował” и пробувал контактувати ся з “ambasadą”. Ходило о росийску. Більше правдоподібне было, же маршалкови ишло о згоду з королем. Письменник кус шырше рисує тот момент, але операт го не лем на конкретах. Тот конфедерат розважат, як має поступити в трудній для нього ситуациї. Розуміє він, же конфедераты не мают шырокого попертя, а росийска армія штораз міцніще іх притискат. Видно в тім якбы його “торгуваня” о штоси для себе. Але зато в ситуациї, може не лем фабульній, напр. по выроку на хлопа, котрий боронил свою дівку перед вояком и был засуджений на смерт, Біржаньскі повідат, же хлопів може навет треба застрашыти, але в справі выроку він “вмыват руки”. В інчім важнім фабульнім місци почуєме од нього, же не вільно зражати собі унияцкі клір, бо тот має велику пошану серед своїх вірних. Певно было в тім більше переконаня Хиляка ніж конфедерата, але сам момент треба однотувати.
Не маме однозначной підстави твердити, же Хиляк старал ся быти вірным історичній правді. Він сам стверджат, же пише “повесть по-народному преданию и разным запискам”, што позвалят йому дос свобідно підберати фабульний матеріал, але одночасно треба ствердити, же старал ся писати згідно з реальныма фактами. Можна бы повісти, же дал волю фантазиї лем там, де рисувал чысто літературны особы, в якійсь мірі там, де описувал тоту частину Галичыны, котру замешкували Русине. Немож тіж не зауважыти, же акцентує він в конфедератах іх “шляхетский гонор” акурат товди, коли творят они найвекшы ґвалты. Не зауважают конфедераты, же роблят то з людми, котры жыют в умовах жахливой galicyjskiej biedy. Треба в тім відити наміры Хиляка, якы він заложыл собі юж на самім початку роману. Такі замір автора акцентує тіж важний суспільний аспект, який вказувала європейска література другой половины ХІХ віку.
То зато не дивує нас початкова сцена, написана з симпатією автора, коли з церкви выходят люде и тішат ся ищы кєрмешом, який будут сьваткувати. В такім моменті доходит до них тривожна вістка о конфедератах. Они сами, іх образ и декотры ситуациї розбудовує автор в порядку авантюрной стилістикы, яку знаме з польской ци росийской літературы. Видно, же автор был в тім цалком добрі зорєнтуваний и впровадил при тім дос міцний патріотичний момент.
Стараня о автентизм не перечат літературній конфабуляциї. Же Хиляк хотів быти вірний фактам, видно навет в епілозі, бо довідуєме ся не лем о тім, што было дале з фіктивныма особами, але чытаме там тіж запискы єдного з автентичных командирів конфедератів, Мйончиньского, кот рий під датом 2.11.1770 мал записати, же в Ізбах того дня повісили “szlachcica Antoniego Kurnackiego”. Ци тота реальна особа має “тожсамость личности доказати”, ци то лем літературний задум – не будеме выясняти. Мйончиньскі то безсумнівно конфедерат, о якім шырше споминат Конопчиньскі. Чытаме о нім в звязку з битвом під Высовом, коли то: “Wojsko Miączyńskiego, widząc co się stało na Wysowej, a nie mając co jeść, opuściło tegoż wieczora Konieczną i złożyło broń przed Austriakami”. Ситуация для конфедератів была товди барз неприємна, бо на тот раз цісарскы войска перепустили Росиянів без границу, так же могли они взяти в кліщы конфедератів и розби ти іх. В тім выпадку маме ищы єдно правдиве назвиско, росийского ґенерала Древіча, якому вдало ся добесідувати з австрияцкым командиром.
Кінчыт тіж Хиляк історию головного в романі конфедерата, Біржаньского. Чытач довідує ся, же вернул “він до короля”, за што достал село “в краковскім бискупстві”. На запытаня, ци Шыбенчний верх то твір stricte історичний, не одповіме без застережень. Є то роман, котрий сперат ся на фактах, так як Трилогія Генрика Сєнкєвіча. Можна лем додати, же Хиляків твір выпередил роман польского письменника. В жаднім разі не беру ту до увагы літературну вартіст творів, а лем то, же в обох выпадках сперают ся они на выбранім історичнім матеріалі.
“Наше слово” №46, 15 листопада 2009 року {moscomment}
