Щоденники під час епідемії коронавірусу-2. Київ та Варшава

Коронавірус і пов’язані з ним обмеження увірвалися в наше життя. Наше, тобто всього світу. Він виявлений вже в 196 країнах (170 на початок написання статті), понад 416 тисяч заражень (на початок написання статті – тиждень тому – 206 тисяч) підтверджено, а Світова організація здоров’я оголосила пандемію (дані на перший день створення матеріалу). Як Польща, так і Україна закрила кордони для громадян інших держав та прийняли низку обмежень. Ми вирішили вести короткі щоденні записи про побут під час цих нових умов. Христина, головна редакторка газети, яка живе у Варшаві, та Оля, стилістична редакторка з Києва. Розповіді про наше життя під час епідемії, роботу та спостереження за жителями міст.

Дні перший-третій – за цим посиланням.

21 березня, день четвертий

Христина, Варшава

Бігати сьогодні не хотілося. Не останню роль в тому, щоб заставити себе це зробити, зіграв  цей щоденник – от яка корисна річ. Бігалося важко. На турніках я зустріла вчорашню бабуську. У мене  боліли м’язи ще відучора, але довелося зібрати силу волі в кулак і не відставати від “колежанки по спорту”.

Сьогодні в Польщі – 111 нових випадки зараження коронавірусом (загалом – 536). Здається, ми впевнено йдемо дорогою Італії, Іспанії та Франції. 

По обіді я вибралася на прогулянку: вирішила пройти пішки до Вісли – хотіла на власні очі побачити групи людей, про які читала в новинах (і вам показати). Але надворі різко похолодало, вздовж річки бігали, їздили на велосипедах та гуляли малими групками по 2-3 особи мешканці столиці. Я зайшла в метро на кілька хвилин зігрітися. Там було ще малолюдніше, ніж надворі. Пасажирів було так мало, що я не втрималась і поїхала назад метром. Люди розсідалися рівномірно, на досить великій відстані один від одного. Насправді, в магазині їх було значно більше.

Увечері вирішила спекти яблучний пляцок. І слухала онлайн вірші Сергія Жадана, які він читав на сторінці Форму видавців. Було дуже радісно чути голос одного з улюблених поетів і письменників, але, чесно кажучи, відео – це не те ж саме, що читання поезії вживу. Я знаю, яка енергетика на концертах Жадана і Собак – через екран цього не передаси. Що ж, доводиться радіти  навіть з таких моментів. Подумалось: а якщо і справді ніколи вже не буде в нас таких самих переглядів фільмів у кінотеатрах, живих концертів, вечірок, і ми будемо розповідати своїм внукам, як це було драйвово? А якраз перед епідемією в Польщі — на кінець березня — був запланований фестиваль нового італійського кіно, на яке я завжди ходила. Встигла лише подивитися “Зрадника” (“Il traditore”) режисера Марко Беллокйо  — фільм про мафію, знятий на основі реальних подій.

Оля, Київ

Вибралася у найближчий магазин за стратегічним запасом продуктів. На вулиці все суттєво змінилося за чотири дні  — відколи я востаннє там була. Більше людей в масках (хоча досі забагато “відпочивальників”, які збираються цілими групами). Мені пощастило жити біля лісу  — там відносно безлюдно, можна пройтися, перепочити і не думати постійно про обов’язкову дистанцію, яка змушує тебе сахатися на вулиці від перехожих. У супермаркеті біля кас наклеїли розмітку на підлозі, щоби покупці в черзі не стояли ближче, ніж за 1 метр одне від одного. Багато людей в масках. Звісно, у вузьких проходах між полицями зберігати дистанцію не особливо комусь вдається. Але з понеділка у Києві запроваджуються нові правила  — одночасно заходити в будь-який магазин має обмежена кількість людей, решта муситиме стояти у черзі на вулиці — очевидно, буде як в Італії, Франції та інших країнах. Громадський транспорт з початком нового тижня також перевозитиме тільки працівників стратегічно важливих підприємств та служб. В столиці якраз підтвердили 10 нових випадків захворювання на COVID-19.

Понад годину мучилася із тим, щоб зняти притомне відео  — читання книг для видавництва; подивувалася, яка важка, мабуть, робота у всяких інстаблогерів. Спочатку мусиш прибрати з кадру все зайве, потім пришпандьорити кудись телефон так, щоб він був не зависоко й не занизько (тримати його в одній руці не вдасться, бо в руках маєш тримати книжку), вічні проблеми з освітленням, а звук, записаний не на нормальний мікрофон (я так давно не мала записів, які не були би зроблені на мікрофон чи диктофон! робота на радіо до цього привчає) звучить жахливо. Цілком нормальні умови, аби випити через відеозв’язок вина із друзями (вже не дочекаюся, коли ми до цього дійдемо у своїй самоізоляції!), але для якогось притомного відео, яке потім мають дивитися більше, ніж кілька людей  — аж ніяк. Відтак я геть розчарувалася і решту дня ламала собі голову над тим, що зробити, щоби можна було зняти це краще.

Мала би ще поперекладати сценарій, який мені надіслали з варшавського театру на час карантину (вистава буде на початку травня, і вони не втрачають надії, що до того часу все нормалізується), але так цього і не зробила. Дивилася серіали на Нетфліксі: заспокоюю себе, що вони англійською  — тож я не час дарма витрачаю, а практикуюся, та робила різні зарядки-розтяжки. Цікаво, чи до кінця карантину вдасться сісти на шпагат.

22 березня, день п’ятий

Оля, Київ

У киян нині з’явилася додаткова мотивація сидіти вдома: вночі усе засипало снігом! На вулицях стало у десять разів менше людей, фактично, тепер усі й справді виходять тільки до магазину. Працівники комунальних служб у захисних костюмах дезінфікують під’їзди багатоповерхівок.

Київ, 22 березня. Фото Олі Русіної

Більшу частину мого дня затягнуло у свою чорну діру прибирання (і відтепер  — додаткова дезінфекція) квартири. На балконі стоїть і терпляче чекає посортоване сміття  — поки у нас карантин, його немає куди здавати. Згадалося, як за кілька днів до закриття шкіл та відміни масових заходів я послухалася якогось внутрішнього голосу, пішла до книгарні і прикупила трохи нових книжечок. 

Зловила себе на тому, що, зустрічаючи в книжках чи фільмах сцени, у яких герої збираються на вечірку, в подорож абощо, перше, що мимоволі думаю  — яка ще вечірка? ви що?

Дивно усвідомлювати, що найближчим часом ти точно нікуди не поїдеш  — не те, що в іншу країну, а й у сусіднє місто, особливо коли ще нещодавно було стільки планів. Хоча я не відчуваю у зв’язку з цим жодного дискомфорту  — їхати нікуди й не хочеться. Я думаю про полонених в російських в’язницях чи “ЛДНР”, про людей з прифронтових містечок, які ховаються від обстрілів у підвалах, і розумію, наскільки в нас королівські умови ізоляції, як би ми не жалілися  — є їжа, вода та світло, інтернет, книги, зручні ліжка. Закриті кордони країн — це химерна для нас реальність, але ще півстоліття тому наша частина світу жила за Залізною завісою — мабуть, тепер ми можемо трохи відчути тодішнє життя, якщо додати собі в уяві до цього всього ще й відсутність доступу до інформації та цензуру. 

В Україні підтвердили 73 випадки зараження коронавірусом, 20 виявили у Києві за останню добу. Міністр охорони здоров’я заявив, що виступає за впровадження надзвичайного стану у всій країні. А спікер парламенту повідомив, що Верховна Рада збереться на позачергове засідання  — схоже, саме для того, щоб голосувати за його запровадження.

Христина, Варшава

Поверталася з пробіжки і турніків, сусідка запитала з посмішкою: “Ти що, бігаєш?”.  “Так”, – кажу. Вона витріщила очі, ніби я сказала, що прилетіла з Марсу. Поки бігала, слухала подкаст італійською – блогерка розповідала, чому італійці не п’ють капучіно після обіду. Там багато калорій. Ну, звісно, велику піцу на вечерю можна, а капучіно – ні-ні. 

Вдень читала і їла борщ – яка чудова ідея була зварити цілу каструлю цієї неймовірної страви кілька днів тому. Сусід зверху вирішив влаштувати всьому під’їзду рок-концерт. Мене AC/DC цілком влаштували – не те, що сварки, які лунають згори, коли він кричить на дружину.

На хвилі спортивного тріумфу під вечір вирішила піти пішки до Старого міста (щоб показати вам, як там ситуація) – мені потрібно йти щонайменше хвилин 40. Все-таки після того, як поживеш в Києві, розумієш, яка Варшава компактна. В центрі історичної частини міста  – ніби у постапокаліптичному фільмі. Або як о 5 ранку, мабуть, але я ніколи в такий час там не була. Порожньо, де-не-де трапляються перехожі,які ніби загубились. Дехто в масках, і це виглядає так природно. Як ми швидко до цього звикли.

Варшава, 22 березня

Підійшла на 18.00 до української греко-католицької церкви – там якраз мала починатися служба. Стало приємно від того, що людей дуже мало. (фото з-за скла). Ледве дійшла додому, мало не падаючи від утоми. А в дитинстві я такі дистанції  проходила легко: до гімназії, потім через все місто на музику і додому.

Сьогодні в Польщі підтверджено 98 нових заражень. Померли шоста і сьома особи – 43-річний чоловік в Радомі та 37-літня жінка в Познані. Я думаю, що нас чекає італійський розвиток подій – можливо, вдасться обійтися меншою кількістю хворих і смертей, але прогнозую, що всіх посадять під “домашній арешт”.

Голова Польсько-української господарчої палати Яцек Пєхота заявив: якщо польська економіка втратить сьогодні українських працівників, вони завтра сюди не повернуться. Він наполягає на тому, що необхідно спростити незрозумілі бар’єри, які стосуються дозволів на роботу і проживання. І я, як людина, яка за 7 років дізналася, що таке вистоювати черги і вичікувати на кожен наступний дозвіл, абсолютно з ним погоджуюсь.

Увечері поспілкувалася з сім’єю онлайн. Оскільки я вже 12 років живу далеко від дому, для мене це давно стало звичкою. У нас  маємо із батьками і братами є свій телеграм-чат, куди ми скидаємо фото і постійно переписуємось. Сьогодні мама надіслала світлину засніженого подвір’я. Зима таки прийшла!

І тут я припустилася  стратегічної помилки – зайшла в неділю на робочий e-mail – і “застрягла” на кілька годин. Але потім я таки подивилась кілька серій “Друзів” 🙂

23 березня, день шостий

Христина, Варшава

Понеділок – крім того, що апріорі важкий день, в нашій редакції – це день вирішальний. Ми закінчуємо підготовку  номера до друку: тексти верстають, вичитують, завжди щось не вміщається на сторінку, але пані Оля, яка робить верстку, каже: “Треба комбінувати” – і вона це вміє, ніби від народження – “підрізує зайві ноги, будівлі, людей”, пересуває фото, разом ми викидаємо шматки  текстів і вуаля – сторінка готова. І я люблю втому після робочого понеділка, бо ввечері ми надсилаємо новий номер “Нашого слова”. Як тільки почала працювати в редакції, у ніч з понеділка на вівторок я спати нормально не могла – переживала. Мені навіть снилося, що привозять нову газету, а на першій сторінці – повно помилок. У такі дні фраза “Що написано пером…” звучить особливо загрозливо. Пригадую, як пишучи свій перший репортаж в “Нашому слові” – про 70-ту річницю акції “Вісла”  — я підписала фото на першій сторінці неправильно: замість театру “Попри все” з Перемишля написала про зовсім інший театр – “Навпаки” з Ґданська. 

Сьогодні ж усе було інакше. Я, по суті, робила ту ж роботу, що й останні дні з дому дистанційно, тільки без обіду (який не встигла приготувати). Через технічні обставини мусила працювати з напівпорожньої редакції. Тепер ми ще якийсь час дезинфікуємо все, що тільки можна, розчином спирту та горілки – 50 на 50.

Увечері на сторінці Форуму видавців (“Book forum”) у Фейсбуці слухала онлайн-читання письменниці Гаськи Шиян. Цей формат дуже зручний – він ніби наближає до автора: можна бути сором’язливим і написати в коментарях запитання, на які  автор відразу реагує і відповідає. Гаська читала уривки зі свого роману “За спиною”, який, до речі, отримав Літературну премію Європейського Союзу в 2019 році. Паралельно я з’їла дві порції борщу – за обід і за вечерю. А потім поговорила по месенджеру з другом-італійцем. Він у Римі, захворів за тиждень до карантину – сидіть вдома місяць. Каже, що дописує половину свого роману – показав 109 сторінок. Оце я розумію користь від “домашнього арешту”.

В Польщі – 57 нових випадків заражень – загалом 749, і ще одна смерть – 83-річного чоловіка. Міністр освіти звернувся до операторів мобільного зв’язку з проханням надавати безплатно інтернет для студентів і докторантів.

Оля, Київ

На вулиці досі холодно  — вночі заморозки, вдень 0 градусів, попри сонячну погоду. У лісі біля мого дому поодинокі перехожі вигулюють собак. У містах заборонили користовуватися дитячими та спортивним майданчиками  — очевидно, бо на них в попередні теплі дні масово збиралися люди. На вході в магазин, куди я сьогодні пішла, усім міряли температуру. Всередину пускали обмежену кількість людей, щоб не створювати натовп, тому на вулиці утворилася черга. Переважно люди спокійно стояли у метрі-двох одне від одного, але раз я почула, як до жінки переді мною підійшов чоловік і заявив: “Та підійдіть ближче! Ви шо, вмерти боїтеся?”. Не бачила, як відреагувала та жінка, але мені стало смішно. 

У Міністерстві охорони здоров’я повідомили, що з Китаї прибули ПЛР-системи для діагностики коронавірусу, яких вистачить на 50 тисяч людей, тож найближчими днями сподіваємося різкого зростання офіційної статистики  — але зрозуміло, що це не фактичне збільшення захворюваності, а просто частіше діагностування (наразі підтверджено 73 випадки захворювання). Ще є експрес-тести, але вони дуже неефективні — виявляють антитіла, які виробляються в організмі для боротьби з інфекцією. Оскільки антитіла з’являються не одразу, людина фактично вже може бути інфікована та заражати інших  — однак експрес-тест цього не покаже.  

У Фейсбуку тим часом жартують, мовляв  — кияни, чого ви понаїхали у довколишні села, сидіть собі у своєму місті (варіації на тему колишніх жартів про те, що в міста “понаїхало” забагато людей, Київ не гумовий і так далі). Справді, у кого зараз є можливість працювати віддалено та ще й жити за містом  — тому дуже пощастило.

Учора мене спіткало розчарування  — вирішивши ввечері випити вина, я… не змогла відкрити пляшку! Раніше я (тепер дуже про це шкодую) ніколи цим не займалася, пляшки з вином зазвичай відкривав хтось інший. Тепер штопор застряг у корку, а сам корок ні на міліметр не просунувся ані назовні, ані всередину. З горя довелося випити кефіру. 

Поміж редагуванням, перекладом та монтуванням подкасту я побачила, що Джеймс Блейк дає домашній концерт у себе в інстаграмі! Достатньо підключити до телефону колонку, увімкнути пряму трансляцію на його сторінці і насолоджуватися. Він сидів у прикольній домашній футболці, попивав чайок та іноді відповідав на коментарі під трансляцією  — у перервах між піснями. Ідеальний супровід для будь-якої роботи. 

24 березня, день сьомий

Христина, Варшава

Сьогодні у Польщі уряд посилив обмеження через епідемію коронавірусу. Вони діятимуть до 11 квітня. Виходити з дому тепер можна на роботу, до лікаря, в аптеку, магазин за продуктами, на прогулянку (алілуя! Як я тішуся, що досі можна прогулюватися) або вигуляти собаку (і ще кілька найнеобхідніших винятків). Гуляти разом можуть лише дві особи. Більше – тільки якщо це сім’я. Всі сьогодні тільки те й роблять, що обговорюють, як поліція буде перевіряти людей  та що буде далі. За сьогодні 135 нових випадків зараження, померли дві особи – разом десять. Це загалом 884 заражень за весь час у Польщі.

За тиждень ми практично налагодили всі процеси, щоб робити тижневик дистанційно. Навіть ті колеги, які раніше дуже мало користувалися технікою при підготовці номера (наприклад, вичитували зверстані надруковані сторінки в редакції), навчилися працювати оперативно онлайн, вносити правки до формату пдф. Знаю, для декого це може звучати дивно, але нашій газеті – майже 64 роки, дехто з працівників тут – понад 40 років. Чи багато ви знаєте таких газет? Єдине, що ніяк не перенесеш в онлайн – це привезення газети з друкарні, її пакування та висилка на пошту. І от сьогодні ми цим займалися в офісі. Трепетно було чекати першого номера, зробленого повністю без друку навіть однієї сторінки – трохи хвилювалася. Але, здається, все добре. 

Мій брат, який проходить свою річну волонтерську програму в   Ґданську, вирішив залишитись поки у Польщі, хоча організація повідомила, що зрозуміє, якщо учасники програми  вирішать повернутися додому. З добиранням в Україну зараз не так легко, а його завдання можна виконувати вдома (опрацювання і переклад матеріалів для музею). Братів напарник  — німець — вирішив повернутися на Батьківщину. Співчуваю цьогорічним волонтерам, адже свій рік у Кракові згадую як неймовірно цікаву і насичену пригоду.

Підсумки тижня такі: поки всі мої друзі зітхають, як їм набридло сидіти вдома, розповідають, на які вони курси підписалися та які серіали передивились, я щиро втомилась. Подивилась аж кілька серій “Друзів”, прочитала, мабуть, сто сторінок книжки і п’ять днів побігала. Отакі мої маленькі приємності. Правда, ще послухала трохи подкастів італійською (зокрема поки бігала) і знайшла час для готування та онлайн-виступів письменників.

Оля, Київ

У Києві від завтра нові обмеження  — зачинять кав’ярні, що роблять каву “з собою” та продають алкоголь на розлив. Колеги у київській редакції дуже засмутилися через каву  — що ж, тепер настав мій зірковий час з моїм капучинатором та тижневою практикою його використання. Саме завтра вперше, відколи у столиці запровадили карантин, маю їхати на роботу на радіо. Працівники медіа теоретично можуть користуватися громадським транспортом за спеціальними перепустками, однак я живу настільки далеко, що, боюся, це мені не сильно допоможе  — їхати довелося би двома тролейбусами з пересадкою. Наразі редакція оплачує журналістам таксі — побачимо, скільки триватиме карантин і чи треба буде мудрувати над ще якимись логістичними рішеннями. Нам пощастило, що редакція в нас — маленька і дружня, і кілька людей, що живуть ближче до роботи, вже пропонують оселитися на час карантину в них, щоб можна було ходити на ефіри пішки. Наші керівники наразі просять користуватися таксі і кажуть, що жити комуною зараз  — не найкращий варіант:)

Утім, є ще одне чудове рішення  — велосипед (компанія з оренди сіті-байків nextbike у Києві запустилася спеціально раніше на місяць). Використання велосипеду привабливе ще й тим, що це нагода більше рухатися — працюючи з дому, ти ходиш хіба що з кімнати до кухні (як-от я сьогодні; намагаюся принаймні менше їсти). 

В Україні ж наразі  — 97 підтверджених випадків захворювання. Тим часом з’явилися гарні новини зі сфери, яку останнім часом багато критикували: голова Православної церкви України митрополит Епіфаній заявив, що ПЦУ готова надати приміщення для розміщення хворих на коронавірус. А також у ПЦУ дозволили проводити богослужіння без вірян  — раніше їх критикували саме за те, що вже після заборони масових заходів і перших підтверджених захворювань в Україні багатолюдні служби не припинялися, віряни цілували хрести та ікони.

Сестра, яка була на навчанні у Франції за програмою Erasmus, коли почалася пандемія, написала, що повертається додому літаком, яким Міністерство закордонних справ евакуює українців. Зараз, через закриті європейські кордони, це складна історія: приміром, люди, що хочуть виїхати із Франції, мають зібратися в Парижі і звідти летіти до Києва, усе це узгоджується між урядами конкретних країн. Після прильоту в аеропорт Бориспіль (єдине летовище, що працює зараз в Україні  — на час карантину виїжджати за межі країни заборонено) усім новоприбулим перевіряють температуру — і вони на два тижні відправляються на обсервацію.

Ольга Русіна, Христина Заник

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*