Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №4, 2020-01-26

– Колядуємо, Катрусю, ясно ж, колядуємо, – розповідає мені водій «Шкоди» Славік (так, Славік – це ж чоловік із прикордонної зони) із села біля Мостиськ, який везе мене та трьох інших пасажирів із Шегинів до Львова за чотири дні до Різдва. – Беремо хто що має – у кого гармонія, у кого скрипка, та йдемо від хати до хати. Починаємо удвох-утрьох, а потім у кожній хаті хтось приєднується.

Люди частують гостинно, звичайно, ну, може, нині вже не так, як колись, – колись то було… Запитай своїх батьків, вони тобі, Катруся, розкажуть.

Сію, сію, посіваю, з Новим Роком вас вітаю. Зичу сили, гаразду, щоб прогнати всю біду. Зичу урожаю в полі, щастя в хаті і в стодолі, щоб не знали вже розпуки ваші діти, ані внуки. Дай нам, Боже, добрий час, щоб добро гостило в нас!

Так засівав на Новий рік мій батько. Брав великими жменями пшеницю з мішка, насипав її собі до кишень та коли приходив до наступних господарів із віншуванням, з великою радістю кидав зернами щедро, по всіх кутах хати, незважаючи ні на килими, ні на повні склянки на столі, ні на очі господарів. Тому не мушу питати в батьків. Сама ще добре пам’ятаю, як воно було, коли я росла. Але цього з обставинами в Україні ніяк не можна порівнювати. У Тучні, містечку на Західному Помор’ї, де ми мешкали, окрім нашої родини, були лише дві українські хати.

І так приблизно (за нечисленними винятками) в усіх околичних місцевостях. Відтак пригадую, що батьки організовували групу колядників два або три рази. Були це старші жінки в кожухах і квітчастих хустинах, яких тато возив своїм червоним бусиком по селах, де проживали українці. Серед цих жінок мій тато був чи не єдиним чоловіком, тому він засівав. А маленька Кася в п’ятій хаті вже знала напам’ять слова його віншівки. – Пригадую такий рік, коли мені дуже хотілося колядувати, а не було з ким, – розповідає мама.

– Хлопці були малі, мешкали ми ще в Любеші (у селі, де майже зовсім не було українців), то ж кажу до тата: Міхал, давай поїдемо до Русінова поколядувати (Русіново – це село, у якому жили чи не самі українці, – один із згаданих винятків). Сіли ми в нашу «Шкоду», заїхали до родичів на подвір’я, там зупинились і пішли колядувати пішки по хатах. І дійсно, з кожної хати хтось приєднувався та йшов з нами. Коли ми закінчили, тато сів за кермо, щоб вертатися додому, перекрутив ключик, але машина ані руш. Щось уній замерзло, бо зима була морозяна. Тато пробував раз, другий, але не виходило.

«От і маєш. Тепер колядуй собі хоч до рання», – сказав розсерджений. Треба було телефонувати по господаря, у якого був трактор. Взяв він нашу «Шкоду» на гак і потягнув бічними дорогами, вночі та по снігу додому.

Настрій колядування я відчула також, коли з білобірського ліцею три роки підряд їздили ми з вертепом в околиці Щеціна та Старґарду-Щецінського. Люди на нас там справді чекали. Два перші дні свят, у прекрасних костюмах, з детально підготовленою програмою ходили ми зі звіздою, косою, жидом і чортом по розсіяних за десятки кілометрів одна від одної українських хатах. Протягом цих років наші батьки на Різдвяні свята бачили нас хіба що лише на Святвечір.

Після нього більшість з нас сідала на автобус чи потяг та їхала до місця зустрічі. Проте це був прекрасний час, коли ми все більше знайомилися між собою. Я ніколи не чула, щоб хто-небудь нарікав на незручності, пов’язані з дорогою чи виїздом з родинної хати. На завершення колядування (що також було приємно) ми всі разомповерталися до нашої школи. Зараз у Перемишлі двері за колядниками не закриваються. Звісно, більшість із них – це учні української школи. Деякі готуються самі, але є і ті, з якими працюють вчителі. Сподіваюся, що старше покоління перемишлян сказало б: колись були часи, не те що тепер, – колядники валили хмарами, малі й великі, без перерви. Але не всі минулі «часи» були кращими, хоча так любимо про це поговорити. Група колядників із Народного дому, що називають себе «динозаврами» з огляду на свій «похилий» в порівнянні з іншими колядниками вік, цього року ходила містом уже вп’яте.

Проте вперше заїхала до навколишніх сіл – Поздяча та Хотинця. І саме там, де небагато українців, пригадала я цей своєрідний настрій колядування, який знаю ще з дитинства. Коли приноситься людям до хати не лише добра новина й різдвяна радість, але й частинка «свого втраченого світу».

Сію, сію, посіваю, з надією на краще вас щиро вітаю. Сію на гори, на поля, долини, щоб добро не оминало вашої родини. Щоб жили ми разом, спільно і в згоді і не сварились при кожній нагоді. Щоб від Балтики по карпатські гори лунали співи, гармонійні хори, щоб було нам добре біля себе жити і зустрічатись, співати, радіти!

* * *

Моя тітка Галя розказала мені колись один невеличкий спогад про свою маму Євдокію Філь (з дому Лашин), яка після пацифікації села Гораєць та виселення більшості його мешканців до Радянської України в 1945 році, на Різдво ходила зі своєю подругою селом, від хати до хати, ставала під вікнами, де ще горіло світло, та колядувала. Уявляю цих двох молодих дівчат, які опинилися самі на Святвечір, ідуть нічною дорогою, оминають вигорілі обійстя, де-неде зупиняються та, попри сум, своїми дзвінкими голосами співають «Нова радість стала». Щоб не знали вже розпуки наші діти і онуки… з надією на краще вас вітаю.

Поділитися: