Ігор Ісаєв ■ ГРОМАДА ■ 2011-07-15
{mosimage}
Польське президентство в Раді ЄС є останнім у далекозорому майбутті головуванням, коли європейська дорога України отримає виразну підтримку – ці слова Павела Коваля можна визначити як лейтмотив дискусії політиків, яка відбулася під час Фестивалю української культури в Кошаліні. Окрім представників политичної еліти України та Польщі, про двадцятиріччя української незалежності тут говорили також відомі в обох країнах публіцисти.
І хоча, згідно з задумом організаторів, дві частини дискусії мали бути підсумком недалекого минулого, політики, не забуваючи про грядущі парламентські вибори в обох країнах, вирішили сконцентрувати більшу увагу на справах сьогодення. “Нинішня дискусія – це найголовніша подія сьогоднішнього дня польського головування в Раді Європейського Союзу”, – підкреслив один з учасників дебати, маршалок Сейму Польщі Ґжеґож Схетина. Голова нижньої палати польського парламенту пригадав про те, як 20 років тому уряд з Варшави першим у світі визнав українську незалежність:
– Це досить обдумане рішення, яке відкрило нам дорогу до багатьох речей, попри все важке ярмо історії наших контактів. Сьогодні ми просунулися набагато далі. Може, це тому, що обидві наші країни зазнали трагічної долі протягом своєї історії, особливо у двадцятому столітті.
Однак найбільшим досягненням двосторонніх відносин, на думку Ґжеґожа Схетини, є те, що обидві держави навчилися відокремлювати історію від політики:
– Ми сьогодні робимо багато речей разом, і вони насправді є спільними, польсько-українськими. Це, зокрема, організація Євро 2012. Наша спільність проявляється навіть у тому, що нас розділяє. Так, Польща є членом Шенґенської зони, а Україна – ні. Проте Варшава протягом останнього періоду намагається в усьому допомогти Києву, щоб той опинився і в ЄС, і в Шенґені.
Продовжуючи думку спікера Сейму, євродепутат Павел Коваль підкреслив: єдність між двома народами відчувається тому, що Україна, це те саме що й Польща – тільки “більше”:
– Насправді усе те, що є в Україні, є також і в Польщі. Певні риси, пов’язані з останнім двадцятиліттям, виразно відрізняють нас від німців, росіян чи французів. По- перше, і поляки, і українці отримали власну незалежність без крові. Отож, і польські, і українські політики – на відміну від німців чи росіян, – досить часто виносять свої внутрішні конфлікти на міжнародний рівень. Коли поляки й українці оцінюють свій народ, то підходять до себе досить критично, що, хоч це і парадоксально, поєднується з великим почуттям гордості.
Почуття гордості, на думку голови Верховної Ради України Володимира Литвина, має допомогти українським політикам сконцентруватися навколо однієї ідеї: тобто європейської інтеґрації. Спікер українського парламенту загалом звертав велику увагу на європейський напрямок київської політики. П. Коваль натомість висловив переконання, що ці слова – не прості декларації політикуму з над Дніпра:
– Попри всю готовність українців показати всі свої внутрішні клопоти, варто зараз зосередитися над однією метою. Якщо тепер не вдасться підписати умову про асоціацію або принаймні домовитися про її підписання, тобто вирішити процедурні питання, – пізніше це буде набагато важче зробити. Нам необхідно сьогодні зосередитися над цим пріоритетом – як українським, так і польським політичним силам, – зазначив П. Коваль.
Натомість відомі самоврядники Мирон Сич та Станіслав Ґавловський звертали велику увагу на співпрацю муніципалітетів. “Саме завдяки польській муніципальній реформі, яку називають однією з найуспішніших реформ нашої країни, зав’язалося чимало контактів з партнерами з України”, – заявив М. Сич. Висловивши жаль через те, що найчастіше партнерськими містами для поляків стають населені пункти Західної України, М. Сич закликав найвищих українських чиновників допомогти налагодити таке партнерство також зі Східною Україною.
Натомість журналісти, які дебатували після політиків, зуміли чудово підсумувати 20 -річчя української незалежності. Войцех Мазярський, головний редактор тижневика “Newsweek” і відомий польський дисидент, підкреслив, що Україна неповоротно відокремилася від Москви, однак “питання в тому, куди саме прямує незалежна Україна – я досі не можу відповісти на запитання про те, чи політична еліта в Києві сама усвідомлює, яким є напрямок руху України”, – сказав В. Мазярський, наголошуючи, що ця думка промайнула в нього під час дискусії політиків.
Петро Андрусечко, публіцист і головний редактор видання “Український журнал” пригадує: всередині 90-х в українському суспільстві відбувся злам:
– 1993 – це рік найнижчої підтримки української незалежності: тоді в країні з’являється чимало сепаратистських рухів. Однак уже 1994 р. українці зуміли порадити з кризою: тоді відбулися вибори і суспільство зуміло досягти консенсусу. Тимчасом у Росії відбувалися страшенні конфлікти, російське суспільство було фактично в афекті.
Публіцист видання “Gazeta Wyborcza”, Марцин Войцеховський продовжує – найбільшим переможцем останнього 20-річчя в Україні є суспільство країни:
– Це несамовито, що українське суспільство зуміло пережити стільки проблем, які випали на його долю. Спочатку це був масовий ентузіазм після референдуму про незалежність, пізніше – велике розчарування через економічний хаос, а відтак – покращення ситуації під кінець 90-х. Мені здається, що саме економічне зростання України, яке розпочалося після російської кризи кінця 90-х рр., спричинило те, що 2004 р. українське суспільство піднеслося.
Однак Войцеховський також запитує: що ж сталося з позитивною енергетикою того часу?
– Є певний різновид суспільної фрустрації в Україні. Однак невідомо, чи це все стане приводом для громадської пасивності, чи підставою для нових суспільних зрушень. Сьогодні, на жаль, ще не можна відповісти на це запитання. Наступного року в Україні відбудуться парламентські вибори, що стануть певним тестом.
Отож, немає сумнівів щодо самої української незалежності – Україна як держава відбулася. Усі публіцисти згідні в тому, що актуальним досі залишається питання: що українці захочуть із цією незалежністю зробити?
“Наше слово” №29, 17 липня 2011 року {moscomment}
