Лист в редакцію.

Регулярно зустрічаю в соцмережах вислови щодо негативного ставлення поляків до українців. Маючи деякий досвід у спілкуванні з поляками, хочу поділитись своїми враженнями.

Автор: Дмитро Коновалов з Берислава на Херсонщині.

Спершу трохи про себе. Мені сорок один. Маю вищу освіту та близько 15 років стажу роботи юристом. Вперше їхавши до Польщі, мав 40 років, ніколи не працював фізично (окрім підробітку в студентські часи). Отже, в 40 років, розуміючи, що заробітки юриста в обласному центрі України [без хабарів – Ред.] стають «все кращими», я наважився на поїздку до Польщі. Те, що називають поляки «фізичним працівником», тобто виконувати некваліфіковану фізичну роботу. Поцікавився у знайомих-моїх-знайомих телефоном посередника з працевлаштування (українка, яка мешкає у Кракові), погодили вакансію, отримав візу на шість місяців і поїхав працювати.

Слід відзначити, що у запрошенні до праці було вказане не те місце роботи, на яке фактично я претендував. Дівчина-посередник це пояснила тим, що поки оформлятиму візу, тієї вакансії вже не буде. Треба отримати візу, а потім подивимось, які з’являться вакансії.

Моїм першим місцем праці була столярна майстерня, де я мав працювати помічником теслі. Приїхавши, я дізнався, що колектив це десяток поляків та двоє українців – один з яких я. Перш за все я переймався мовним бар’єром, але колектив сприйняв добре нового працівника, який польською геть не розмовляв! Другий же українець доволі добре опанував мову – тлумачити було кому. В цілому робота виявилась не важкою, але, беручи до уваги, що я нічого подібного ніколи не робив, працювати було незвично… Поляки терпляче показували, що та як слід робити, тож праця пішла.

Найцікавіше почалося за два місяці – коли я став більш-менш спілкуватися із колективом. Помаленьку почав помічати, що на перервах поляки з більшою охотою спілкуються зі мною, аніж з українцем, який добре розмовляє польською.

Спочатку гадав, що взагалі відбувається, оскільки хлопець тут працює кілька місяців, а я людина нова – тож їм цікаво взнати, що я за людина. Та з часом почав розуміти, що цікавість викликана іншим. Приміром, захват викликало моє питання: «Хто такий Владислав Оркан?» У відповідь почув, що це знаменитий польський поет, що я й сам зрозумів з написів на стенді в будинку-музеї. Та я допитувався, чому він всім відомий. Виявилось, що знаний наскільки, що його творчість вчать у школі. Закономірне питання до мене: звідки ти про нього чув. Розповів, що був у горах у Горчанському національному парку, де побував у будинку-музеї цієї особи. Зрозумів, що саме надихало поета – адже мешкав в такій гарній місцині. Моя розповідь викликала масу емоцій – згадували його творчість, намагались мені декламувати… Згодом запитали, що я роблю у вихідні. Я розповів про свої піші прогулянки околицями – 20-25 км за день. Навіщо? Бо хочу побачити, як живуть поляки, трохи більше зрозуміти культуру… Після такої розмови щопонеділка мене розпитували, де я був, що бачив і наввипередки допомагали планувати наступний вихідний – повідомляючи, де на чий погляд можна побачити щось цікаве.

Методично обходячи навколишні населені пункти, я відвідував костели. На питання, «Чому ти ходиш до костелу, адже ти православний?», я відповів, що таки православний, але мені цікаво, як проходить служба у католиків. І самі храми гарні – їх архітектура завжди неповторна. Тут запитали Артема, якої він віри: «Мені все одно. Хочете сьогодні буду католиком?» Для колективу, який поститься по п’ятницях, це був шок!

Якось, під час перерви в п’ятницю, працівник поцікавився у колеги українця, чому ти сьогодні не постишся? Хлопець сказав, що у нас рибний день – четвер. Його перепитали – чому, а інший поляк (поважного віку) махнув рукою, та каже – та що ти його питаєш? Він нічим не цікавиться, як всі українці, он, запитай краще у Діми (тобто в мене)… Я пояснив, як знав – що то не релігійна традиція, а відголоски радянської планової економіки. І серйозно замислився про враження поляків про українців. Виявилось, що на рівні простих працівників думка про українців зводиться до того, що це люди, котрі нічим не цікавляться, у вихідні вдома п’ють і на тому інтереси закінчуються. Щодо цього якось прозвучало відверто – «Діма, чому ти не такий, чому тебе цікавить польська культура, польські люди, як то Вельзевул так глибоко оселився в головах українців?». Спробував переконати чоловіка, що багато українців цікавляться життям поляків, культурою, ходять до церкви і взагалі мають хобі. Втім, зрозумів, що за враженням, викликаним кількома особами, мають думку про всіх українців.

Відтак, отримав чудовий досвід спілкування з поляками і зрозумів, що їхнє ставлення до українців – цілком нормальне! Жодного негативного вислову на свою адресу я не отримав та побачив, що негативне ставлення викликане скорше за все поведінкою українців.

Моя друга поїздка до Польщі – чималий завод, де українців працює багато. Праця відбувається в одному цеху, де є окремі польські та українські бригади. Зустрів українців, які працюють у Польщі не один рік, але не можуть висловитись польською щодо елементарних речей – бо ж можна всі питання вирішити з українцями!

Їдучи, хвилювався, бо наслухався-начитався, що поляки вже навіть не вітаються з українцями. І це помітив з приїздом та вийшовши до праці. Але!!! Пропрацювавши тиждень-другий, побачив, що й українці не вітаються з поляками! Тому діалог і не відбувається! Якось довелося працювати в парі з поляком: підійшовши до нього з початку роботи я привітався, запитав як звуть хлопця, представився, почали працювати. У  процесі поляк виконує свою роботу і допомагає мені, бо я не встигаю. Колеги-українці мене питають: що сталося, що тобі поляк допомагає (тут такого не спостерігалось)?! Я й сам не зрозумів…

Наважився та запитав – чому ти мені допомагаєш? Відповідь вразила: «Ти гарна людина… Ти перший українець, котрий запитав, як мене звати…».

Спілкуючись з хлопцем з України, розповів про те, що сталось. За тиждень він розповів, що став вітатись з поляками та знайомитись – каже і дійсно, помітив, як змінилось ставлення, з нашою «гарною» польською, ми почали потроху спілкуватись з поляками не лише в праці, а й під час перерви в їдальні, та в курилці… І виявилось – зовсім поляки не пихаті люди – просто з ними треба спілкуватись!

Отже, на мій погляд, якщо українці стикаються з негативним ставленням поляків до них – то або через власну поведінку, або через поведінку інших українців, яка справила враження на поляків і таке враження можна змінити! Можна знайти спільну мову, незважаючи на мовний бар’єр та віросповідання!

Поділитися: