Жанна Кузнєцова ■ УКРАЇНА ■ №29, 2020-07-19

Очевидно, що «Суспільне» – це те, що належить суспільству. Але чи впливають українці на його редакційну політику? Хто формує контент українського суспільного мовника і хто, зрештою, за нього платить?

Фото авторки статті

Ще у 2014 році Верховна Рада прийняла Закон «про Суспільне телебачення і радіомовлення України», в якому регламентується діяльність мовника. В 2017-му у конкурсі на посаду керівника Національної суспільної телерадіокомпанії України серед восьми кандидатів переміг журналіст та медіаменеджер Зураб Аласанія, запропонувавши свою стратегію розвитку. Варто зазначити, що з 2014 по 2016 роки він вже очолював компанію, але ще не реформовану, тому добре розумів проблеми і виклики, які перед ним постануть.

«Суспільне» досі реформується і продовжуватиме це ще не один рік. З’являються нові структурні підрозділи, натомість скорочуються інші, змінюється програмна сітка, величезна частина телепрограми складається із покупного-подарованого контенту та повторів власного виробництва, змінюється менеджмент компанії, скорочується штат – й іноді це все виглядає як різкі рухи в агонії. Але реформи – вони такі.
Болючі, часто непопулярні, іноді навіть травматичні. І вдалися вони чи ні – розсудить тільки час, напівдорозі, на жаль, результату не видно.

«Суспільне» – незалежне медіа, фінансоване з держбюджету

Якщо коротко: раніше мережа теле- і радіоканалів була підпорядкована державі і фактично обслуговувала органи влади, висвітлюючи в позитивному світлі їхню діяльність. За новим законом, «Суспільне» стало незалежною медіакомпанією, підзвітною лише українському суспільству, але кошти, як і раніше, отримує з державного бюджету.

Хто не розбирається в темі, часто плутає «Суспільне» і «Громадське» (Hromadske), хоча це різні мовники, з різною структурою і формою власності. Феномен «Громадського» в тім, що в 2013-2014 роках вони стали фактично єдиним незалежним медіа, яке без купюр транслювало події на Майдані і висвітлювало їх неупереджено. Фінансування «Громадського» здійснюється за рахунок міжнародних грантів (у «Суспільного» частково, до речі, теж), реклами й інвестицій.

Але після того, як інтерес до прямих трансляцій у післямайданівський час згас, «Громадське» так і не стало серйозним гравцем на українському медіаринку. У «Суспільне» теж вливаються грантові кошти, і завдяки цьому в мережі теле- і радіоканалів мовника можна знайти більше проєктів, необмежених лише бюджетним фінансуванням. У «Суспільного» є редакційна рада, в якій присутні фахівці компанії з обласних філій та центральної дирекції. Також політику формує правління, головою якого є Зураб Аласанія. На даний момент єдиний прямий зв’язок з глядачем відбувається лише через вимірювання рейтингів, і це можливо лише на всеукраїнських телеканалах. Наскільки цікавить глядачів контент регіонального мовлення – на даний момент вирахувати неможливо, оскільки це дороге задоволення, а в бюджет «Суспільного» воно не закладене.

Бюджет «Суспільного мовлення»

На комерційних каналах іноді чуємо питання: куди щороку витрачається такий величезний бюджет – від одного до двох мільярдів гривень, якщо на каналі (мається на увазі «UA:Перший», телеканал «Суспільного») так мало власного контенту? В цій думці (яку, перефразовуючи, повторював, зокрема, і президент Зеленський) криється необізнаність і головне – незацікавленість «четвертої влади» (та і першої, зрештою) покопатися у реальному стані речей і усвідомити, що цей канал лише один з півсотні. За законом, фінансування «Суспільного» відбувається з державного бюджету України і комерційних надходжень від діяльності компанії.

Сума, яку має давати держава, – 0,2% видатків загального фонду держбюджету. У 2020 році вона мала би складати приблизно 2 мільярди гривень, але, як і в попередні роки, народні обранці «впливають» на «Суспільне» недофінансуванням. І хоча нова команда Офісу президента пообіцяла цього року видати кошти компанії в повному обсязі, розвиток незалежних медіа в Україні не в пріоритеті, тому фінансування «Суспільного» в повному обсязі досі залишається міфом.

«Суспільне мовлення» – це десятки каналів, радіо і навіть хор

Це два всеукраїнські телеканали «UA:Перший» і «UA:Культура», а також регіональні – по одному на кожну область (їх 23, а не 24 як областей, бо Луганську і Донецьку філії об’єднали у «UA:Донбас») та канал «UA: Крим», який переїхав з Сімферополя до Києва і нині мовить кримсько-татарською та українською мовами. Також в структуру входять три канали загальнонаціонального радіо («Українське радіо», «Промінь» та «Культура») і регіональні хвилі за таким же принципом, як і телеканали.

Окрім цього, «Суспільному» належить цифрова платформа, яка стрімко розвивається, а ще: оркестр, хор, ансамблі та Будинок звукозапису. Коли бачиш картину повністю, стає зрозуміліше, чому передбачені законом видатки здаються завеликими для одного каналу, але для такої махіни – це мізер. Адже крім всіх витрат на виробництво контенту, ця сума має перекрити заробітну плату 4180 працівників (на початок реформи їх налічувалося близько 7500).

Виважений і збалансованийконтент «Суспільного»

Говорити щось конкретне про програмну сітку – рано, оскільки структура і стратегія компанії досі зазнають змін. Іноді вдалий з точки зору медіаекспертизи проєкт просто не знаходить свого глядача, бо профінансований грантом на короткий термін або йде у незручний для аудиторії час. На жаль, українські учасники медіаринку звикли до швидких результатів і вимірювань рейтингів – але це добре працює лише із комерційними каналами, де нерентабельний проєкт можна швидко закрити і перестати витрачати на нього гроші.

Що стосується суспільного мовника, такий підхід є вкрай небезпечним, бо критерії сильно відрізняються. Глядач звикає до яскравої картинки, але часто однобокої чи вигідної власнику каналу подачі інформації. Тоді йому стає складно розібратися в контенті, який зроблено виважено і з дотриманням світових стандартів журналістики. Коли інформацію подають збалансовано, висновки доводиться робити самостійно, а олігархічні канали роблять ці висновки за глядачів самі.

Ускладнює нинішню ситуацію з досить низькими рейтингами на «Суспільному» ще й багаторічна репутація компанії, про яку йшлося вище. За інерцією вважається, що фінансовані державою медіа обслуговують владу і обмежені її цензурою. Політичне шоу «Зворотній відлік», яке стартувало під час президентської передвиборчої кампанії, викликало справжній суспільний інтерес, що підтверджують рейтинги. Також зацікавив глядачів розважальний музичний проєкт «UA:Фольк», де сільські музичні колективи виконують народні пісні різних регіонів у сучасному аранжуванні і під керівництвом професійних продюсерів.

Скандали навколо «Суспільного»

Через державні кошти і практично відсутність контролю над контентом, навколо компанії час від часу спалахують гучні скандали. Один з останніх стосується ведучого ток-шоу «Зворотній відлік» Павла Казаріна і його російського паспорта, виданого в Криму під час російської окупації.

Минулого року великий скандал був навколо Євробачення і співачки MARUV, тоді, зрештою, на конкурс від України так ніхто і не поїхав. Ще однією популярною «зрадою», що триває вже кілька років, є непідтверджена інформація про вплив міністра МВС України Арсена Авакова на редакційну політику компанії.

У суспільстві невдоволення також викликають високі зарплати менеджменту у порівнянні з журналістськими ставками. Зарплата членів правління і одночасно генеральних продюсерів телебачення та радіо (Ярослава Лодигіна і Дмитра Хоркіна) 98 тисяч гривень + 3% від рекламно-спонсорських доходів (на засіданні, де вирішували питання зарплат пролунало, що ці 3% на серпень 2019 року для телебачення складали приблизно 76 тисяч гривень, і в сумі дохід генпродюсера телебачення на той момент становив більше 170 тисяч гривень. До порівняння: тарифна ставка журналіста регіонального каналу на той же 2019 рік (коли була опублікована ця інформація) становила 8,3 тисяч гривень. Цього року ставка журналіста збільшилась на 15%, тобто 9,5 тисяч гривень. Всі цифри вказані без віднімання обов’язкового оподаткування, тобто на руки фахівці отримують ще менше.

Поділитися:

Категорії : Погляди, Україна

Схожі статті

Після виборів: про попередню та прийдешню каденцію Анджея Дуди

Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2020-07-19 Перемога Рафала Тшасковського у президентських виборах могла би привнести у польську політику альтернативний погляд на низку питань. Могла...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*