ІСТОРІЯ ■ №5, 2019-02-03

Моє особисте знайомство з постаттю та творчістю Василя Стуса розпочалося доволі традиційно зі шкільного курсу української літератури за 9 клас. Тоді 14-річному підліткові, мені було вкрай важко зрозуміти його поезію й ту епоху в якій він творив. І вже у випускному класі я відкрив поезію Стуса зовсім по-новому, але найбільше мене, вже тоді, вразила його незламна сила волі та велич його слова.

Стус та його епоха

Народився Василь Стус 6 січня 1938 року на Вінниччині в селі Рахнівка. Через рік багатодітна родина Стусів переїхала на Донбас, у місто Сталіно (сучасний Донецьк). Там майбутній поет закінчив школу та історично-філологічний факультет педагогічного інституту. Під час навчання активно долучився до роботи літературного гуртка «Обрій». Виш закінчив з відзнакою та пішов працювати шкільним вчителем на Кіровоградщину. Далі була служба у війську, де він почав писати свої вірші. Опублікував перші проби пера на сторінках «Літературної України» за рекомендацією Андрія Малишка. Після армії повернувся до педагогічної роботи, був вчителем української мови та літератури в місті Горлівка на Донеччині. Непросто було йому в зросійщеному середовищі. Як згадує його колега, під час обідньої перерви він зі Стусом зайшли до шахтарської їдальні і Василь звертався до продавчинь українською, що не сподобалося місцевим шахтарям, інцидент закінчився бійкою. Вже тоді було видно, що він має тверді переконання.

1960-ті роки – це особливий період не лише для України, але й цілого світу. Покоління sixty не лише хіпі, вільний секс та рок-н-рол, це також потужні протести повоєнного покоління проти усталених правил та порядків. Західну Європу трусили студентські протести в Парижі та Римі, що характерно, під комуністичними гаслами, СРСР здавався їм якщо не еталоном, то чимось вкрай привабливим. В той самий час за залізною завісою їхні ровесники були ситі під саму зав’язку соціалістичною дійсністю та її «принадами». Так, хрущовські спроби покращити імідж країни на міжнародній арені принесли певні результати і в самому Союзі. Творча інтелігенція молодого покоління повірила, що зміни справжні, а не бутафорні, їм вільно творити те, що вони хочуть і як хочуть. Серед тієї неперевершеної плеяди був і Василь Стус.

Від наукової діяльності до табірного ув’язнення

Хрущовська відлига дозволила талановитому молодому поетові вступити до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР в Києві. Там Стус познайомився з однодумцями і долучився до Клубу творчої молоді на чолі з Лесем Танюком. Київський період був одним з найактивніших у його творчості. Він перекладав німецьких класиків: Ґете, Рільке та інших. Активно писав і власні вірші. Підготував до видання свою першу творчу збірку «Круговерть». Але видавництво відмовилося її публікувати. Причина крилася у громадянській позиції автора. 1965 року в кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», після показу розпочалося її обговорення. Василь Стус промовив фразу: «Хто проти тиранії та диктатури – прошу підвестися!». Після цього епізоду його було виключено з аспірантури і закрито шлях до офіційних публікацій на теренах СРСР. Другу збірку творчого доробку «Зимові дерева» – опубліковано в самвидаві та за кордоном, у Лондоні. Попри поневіряння на різних некваліфікованих роботах, друзі поета стверджують, що він не втрачав оптимізму. в тому ж 1965 році він одружився з Валентиною Попелюх, яка стала йому надійною підтримкою на все життя. Через рік у родини народився син Дмитро. Родинне щастя тривало недовго, за свою активну позицію та видання творів за кордоном був арештований 12 січня 1972 року, слідство тривало 9 місяців. Київський обласний суд виніс вирок: 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання за «антирадянську пропаганду та агітацію». В своєму останньому слові він не розкаявся, хоча саме цього прагнула партійно-державна система, перш за все, зламати морально, показати свою силу і міць. Але саме тут вони прорахувалися – не всіх можна зламати. І саме це її посіпак лякало в Стусові найбільше.

Терміни покарання відбував у Мордовських таборах та Магадані. Після проголошення Україною незалежності однодумці поета зняли про його життя документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992 р.), де подано спогади комендантки гуртожитку, в якому жив поет на засланні, вона зберегла про нього дуже теплі спогади, що був він ввічливий та спокійний, не вживав алкоголю й не лаявся, як інші мешканці. Але… він був ворогом народу за тодішньою класифікацією комуністичної системи. навіть в тих важких для нього умовах він продовжував писати вірші та перекладати німецьких класиків. Перебуваючи в ув’язненні, Василь Стус наважився на ще один виклик системі: він виступив із зверненням позбавити його радянського громадянства з наступним формулюванням: «мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…». Таке звернення було нечуваним зухвальством, генерала Григоренка, наприклад, позбавили радянського громадянства, попередньо виславши його за межі країни, як показове покарання.

Тюрма не доросте до неба,

Ще землю гризтиме тюрма… Після повернення в Україну 1979 року поет повертається також до активного громадського життя, приєднуючись до Української гельсінської спілки. Це був мужній крок тому, що за ним далі стежило КДБ причому практично відкрито. А участь у правозахисному русі фактично гарантувала новий арешт та вирок, питання лише було в часі. Так, Стус товаришував з Іриною та Ігорем Калинцями, Семеном Глузманом, Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом та іншими дисидентами. З таким послужним списком на волі він був менше року. У травні 1980 р. поета знову арештовують, чергове судилище визнає його небезпечним рецидивістом та призначає покарання на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

Вже на Уралі поет дізнається про серпневі страйки в Польщі та занотовує у своєму щоденнику наступні роздуми з цього приводу: «Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть волонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають; робітництво, інтелігенція, студентство – все, крім війська і поліції. Коли так ітимуть події, то завтра полум’я охопить і військо. Що тоді робитимуть Брежнєвирузельські?

У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя.

Але режим СРСР і офіційної Польщі, відважившися боротися з власним народом найгрубішим поліційним тиском, знову виявив свою антинародну деспотичну суть. Після Польщі – так мені здається – вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник. На жаль, не знаю, яке враження справила Польща на народи СРСР і цілого табору… Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк». В тому ж таки таборовому зошиті гостро критикує правозахисний рух який називає «боягузливо – респектабельним» та далеким від потреб широких верст суспільства. Василь Стус умів дивитися в корінь проблеми та не ховати голову у пісок.

Під час другого терміну у пермських таборах тюремна адміністрація вилучала його твори і правдоподібно знищувала, останню його збірку «Птах душі» не знайдено й до сьогодні, на жаль. У Мордовії ситуація була не кращою, але там тюремні побратими вчили його вірші на пам’ять, а як виходили на волю то з пам’яті їх відтворювали на папір. Саме так його творчість, як і багатьох інших потрапляла в самвидав. До речі, частина його творів публікувалася в соціалістичній Польщі на шпальтах «Народного календаря».

Серед друзів поета був Євген Сверстюк і він його характеризував, як особистість, котра вирізнялася цілковитою непримиренністю і безкомпромісністю. Так, його цькували, намагалися зламати, хотіли, щоб мовчав. Але вільну людину неможливо купити, її можна лише вбити. Що і зробила радянська каральна машина. У 1985 р. Василя Стуса за абсолютно надуманими звинуваченнями кинули до карцера. У відповідь він оголосив своє останнє голодування. Вночі з 4 на 5 вересня за нез’ясованих по сьогодні обставин поета не стало. Бездушна репресивна система не дозволила рідним бути навіть на його похованні на табірному цвинтарі. Лише в розпал перебудови 1989 р. його разом з Юрієм Литвином та Олексою Тихим перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

«Народе мій, до тебе я ще верну…», – пише Василь Стус у своєму вірші. І він повернувся силою свого слова, прикладом своєї позиції і в смерті повернувся до життя.

В Україні в багатьох містах є вулиці, названі його іменем. Після російської агресії на Донбасі і переїзду Донецького національного університету до Вінниці виш з 2015 р. носить ім’я Василя Стуса. У Варшаві, рішенням Ради міста, сквер в середмісті польської столиці носить поетове ім’я від 9 лютого 2017 р.

Поділитися: