Записав Орест ЛопатаКУЛЬТУРА№12, 2018-03-25

Кожного року в березні в українців зростає зацікавлення поезією. Це з огляду на Тараса Шевченка, звісно. Поточні сірі дні не сприяють читанню рядків «Кобзаря». Однак березень в українській національній традиції має свої права.

▲ Лірична барикада на захист поезії – часопис «Провулок». Фото Павла Лози
Лірична барикада на захист поезії – часопис «Провулок». Фото Павла Лози

Чи поетичні рядки на щодень, та не лише в березні, наявні в нашому житті? І де іх творці – поети? Щоб відповісти на ці питання, варто згадати про Конкурс молодих митців, який відбувся 35 років тому у Кракові. Зі своєю поезією дебютували тоді Ярослава Хруник (Ольштин), Юрій Гаврилюк (Більськ-Підляський), Олена Дуць (Краків), Мирослав Чех (Краків), Іван Киризюк (Більськ-Підляський), Іван Хамуляк (Тольч, Щецінщина). Почесні грамоти отимали Стефанида Мачуга (Вєнцки, Сувальщина), Роман Крик (Вроцлав). Ми вирішили поцікавитись долею цих поетів. Отож надаємо їм слово. Вони згадують свої молоді роки і доводять, що українська поезія в Польщі не пропала, бо вірші можуть стати панацеєю на сьогоднішні злиденні дні, війну і мову ненависті. (ОЛ)

Мирослав Чех. Історик, колишній головний редактор «Нашого слова» (1994–95 рр.), депутат Сейму Польщі ІІ і ІІІ скликань (1993–2001 рр.), політичний коментатор «Газети виборчої»
Той краківський конкурс я сьогодні згадую дуже сентиментально, тому що це була зустріч певного творчого середовища, яке почало формуватися у 70-ті роки минулого століття. Тоді ми були ідейними спадкоємцями таких велетнів українського творчого духу в Польщі, як Остап Лапський, Іван Киризюк та Іван Златокудр, які писали у 50-60-ті роки. Пізніше у Польщі був застій, з огляду на політичний контекст національної політики ПНР стосовно національних меншин. Ми, у свою чергу, функціонували у студентському середовищі поза межами Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). В академічних осередках часто проводилися зустрічі, на яких ми обговорювали національні справи, дебатували про історію, читали поезію. При певному зацікавленні нашими ідеями з боку активістів УСКТ нам вдалося довести до того, що у Кракові відбувся творчий конкурс. Велике значення в цьому відіграло також «Наше слово», на шпальтах якого друкувалися наші твори. В редакції українського тижневика створився своєрідний дискусійний центр нових творчих ідей. Слід згадати при цій нагоді про прихильних молодим творцям редакторів: Мирослава Вербового, Романа Галана та Анатолія Кобеляка. Вони розуміли вагу друкованого слова і знали, що треба всіляко підтримувати молодих українських поетів.
Ця теза, на мою думку, не підлягає сумніву. Наприклад, сьогодні ми бачимо в Україні неймовірний спалах поезії як жанру. У Польщі це явище менш помітне, однак вистачить подивитися на видання українського журналу «Провулок», видавцем якого є Тадей Карабович, і ми отримаємо доказ того, що поезія жива, а поети різних поколінь заявляють про свою присутність у нашій громаді. Це значить, що є перспектива українського літературного життя в Польщі. Поезія, хоч і непомітно, все ж функціонує серед людей.
Писати вірші я перестав після краківського конкурсу. Щоденне життя витісняє з нашого життя поезію, але це, на мою думку, велика втрата. Тому нам потрібно давати молодим людям можливість друкуватися в українських виданнях, як-от «Альманах» чи «Провулок». Молоді творці повинні відчути, що українська громада в Польщі зацікавлена їхньою творчістю, і вони мають своїх читачів.

Ярослава Хруник. журналістка української редакції «Радіо Ольштин»
Я пам’ятаю той конкурс у Кракові. Пам’ятаю, що ми дуже довго їхали з Ольштина. Дуже приємно згадую також зустріч української творчої молоді у Кракові. Хоч особисто ми не були знайомі, однак знали поетичні твори один одного зі сторінок «Нашого слова». У Кракові ми нарешті мали змогу познайомитись і порозмовляти. Від такої взаємної доброзичливості зосталися дуже гарні спогади.
У сьогоднішньому світі, коли майже щодня відбуваються якісь бурхливі події, у людей з їхніми переживаннями все-таки повинно залишатись місце для поезії. Думаю, що поезія нам сьогодні потрібна навіть більше, ніж колись, бо часто стає своєрідним лікувальним засобом на людський біль, який приносить кожен день.
Ми постійно кудись біжимо, а поезія не любить поспіху. Поезія любить зупинитись і задуматися над життям людини, її корінням на землі. Адже людина завжди шукала відповідь на ці питання. Я писала вірші до тих пір, поки не вийшла заміж. Потім сила буденних справ відсунула поезію на другий план. Коли часом і з’являвся якийсь вірш, на жаль, опинявся в шухляді. Думаю, що це помилка, бо сьогодні ми маємо відкритий шлях до читачів, зокрема в мережі Інтернету. Але зручніше на щодень бути споживачем культури, ніж її творцем.

Юрій Гаврилюк. Історик, автор книжок про історію Підляшшя, редактор часопису «Над Бугом і Нарвою».
Конкурс молодих творців культури у Кракові був моїм дебютом. Він став можливим завдяки «Нашому слову», а точніше літературному додаткові до нього «Наша культура».
Ми, фіналісти конкурсу, отримали символічну в сьогоднішньому розумінні нагороду у вигляді кришталевого кубка, а також грамоту, на якій була графіка деревориту митця Тирса Венгриновича. Саме ця грамота має сьогодні для мене найбільшу сентиментальну цінність. Тоді у Кракові я вирішив стати студентом Яґелонського університету. Для мене, хлопця з Підляшшя, Краків став першим місцем зустрічі з українською творчою інтеліґенцією з усієї Польщі. Мені також вдалося показати, що Підляшшя має свою літературу (своє слово у цій справі мав раніше Іван Киризюк).
Треба сказати, що наша краківська зустріч була наслідком студентської мандрівки «Рейд Підляшшя», організованої на початку весни.
Найбільш авторитетною людиною для мене в поезії є Лідія Колянчук, яка часто аналізує мої твори. Вона є читачем часопису «Над Бугом і Нарвою». Сьогодні є чимало людей, які читають і люблять поезію, однак вони не часто цим хваляться. Це через зливу інформацій, які приносить нам кожний день. Скажімо, коли у якомусь часописі з’являється скандальна стаття, читачі відразу реаґують на неї. З поезією справа виглядає інакше. Тут нема такої реакції.
Що стосується тодішніх учасників краківського конкурсу, активно займаються поезією лише Тадей Карабович та Іван Киризюк. Я, у свою чергу, пишу повість «Хронологіон». Часом мені вдається написати й поетичний твір (коли приходить наснага). Писати «по-свому» я почав ще у середній школі. Писав так, як говорили на Підляшші. Про історію України я ще тоді небагато знав, просто висловлював місцевою говіркою свої переживання. Інтенсивніше почав писати у свої студентські роки (до 1991 р.). Потім ця інтенсивність зменшилася. Деякі мої вірші надрукував Т. Карабович у своєму часописі. Отож, при бажанні читачі мають шанс прочитати їх.
На жаль, у «Нашому слові» останнім часом я зовсім не бачу поезії. Часто так буває, що стимулом для автора є замовлення тієї чи іншої редакції, внаслідок чого і з’являється вірш. Але також це може бути результат внутрішнього радісного або травматичного пережиття самого поета.

Тадей Карабович. Засновник архітектурного скансену в Голі, науковий співробітник Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні, видає часопис «Український літературний провулок».
Я тоді не зміг поїхати до Кракова, але пригадую собі, що той конкурс був своєрідним піднесенням для творчого середовища. У Кракові до цього конкурсу додався підляський контекст. Відтоді можна було вважати, що «старі», ще уескатівського «хову» поети О. Лапський, М. Лучак мають своїх продовжувачів. Вони постійно плекали надію на український поетичний рух у Польщі, на те, що залучені будуть нові молоді сили і запрацює свіжа енергія. Після Кракова виявилося, що ці сподівання збулися.
Сьогодні ситуація досить складна. Нема дебютів молодих авторів. Я знаю, що вчителі української мови в ґурово-ілавецькому та білобірському ліцеях пробують зацікавити молодь поетичним жанром, але, на жаль, роблять це самотужки. Для прикладу, коли я хотів колись друкувати свої вірші, я поїхав до Варшави і зустрівся там з головним редактором «Нашого слова», а також познайомився з поетом О. Лапським. Саме вони мене тоді підтримали. Сьогодні молодь обмінюється своїми віршами в соцмережах.
Є теж поети, які роками писали «до шухляди», а нині під впливом якогось поштовху вирішили показати світу свої твори.
Проблема в тому, що «Альманах» не звертається до українського літературного середовища з пропозицією надрукувати на своїх сторінках їхні поетичні твори.
Наприклад, Іван Киризюк завжди охоче публікував свої поезії і в «Нашому слові», і в «Альманасі». У «Провулку» протягом 17 років я старався завжди помістити дебют якогось українського автора. Я переконував писати народних поетів. Наприклад, Марія Сарнацька, яка живе над Бугом, надсилає мені свої твори, бо в неї природне бажання друкуватися. Але специфіка її творчості в тому, що вона пише місцевою говіркою, а не кожен читач з інших реґіонів Польщі це сприймає. Дехто з них вважає, що українська література в Польщі має бути написана виключно літературною мовою.
Мені здається, що поезія – дуже важливий елемент нашого існування і побудови української національної свідомості. «Провулок» та «Альманах» – це річні видання, а тижневик «Наше слово» – живе тіло української спільноти в Польщі, тому воно повинно бути відкрите на поетичне слово. ■
_____________

МІЛЯ ЛУЧАК

● ● ●
Стара скриня
Сорочка мамина з льону
Де червоні калини цвітуть
І пахнуть як в садах
Хоча минуло їм сто років
І батька сірий капелюх
І бабусині коралі
І спідниця трояндиста чиясь
Кого не знаю
А усе дорожче мені
Від брильянтів…смарагдів яспісів
Бо це книга роду
Від прароду козацького

______________________

ЮРІЙ ГАВРИЛЮК

● ● ●
Віднині
Відносини на
Відстань далеку
За час цей
Що сметана
Кисне у глеку

● ● ●
Великі міста
Напухлі від поглинутих
Людських доль
Малі містечка
Але історичні
Як зачахлі ембріони
Завмерлі в утробі
Примхливого
Демографічного прогресу

Усі ж люди самі такі
Вітають світ криком
Опарених киснем легенів
Прощають стогіном
Або і знов криком

Усі ж люди самі такі
Перса округлі
І засмоктливі уста
Лікті тверді
І болячі ребра
Тіла котяться
Із дня у день
Бетонними кущами
Ночі
Коли самотні
Як тріщини в життєписі
Через які стрибаємо
Із вечора у ранок
Ночі
Коли в них жах
Як чорні леза
Що ріжуть
Наше життя на дні

У великих містах
В яких ніколи випадково
Не зустрічаємо знайомих
У малих містечках
Але історичних
Де нас каміння
Очима щупає
А цеглини тисячолітні
Перемелюють наші життя

Більськ, 22.09.2006 р.

● ● ●
Коле – мої очі й уяву – ніж
З місячного сайва ізкований
Імлою темної ночі згартований

Зойк серця весною пробудженого
Бродінням у піску снів втомленого
Й шкутильгаючого на каменях надій

Кривавить сподіванням
Що може ось – за обрієм травня
Проколюється зі шкарлупи –
– Щастя!

Більськ, 04.11.2013
Юрієві Гаврилюкові це написалося

_____________

ТАДЕЙ КАРАБОВИЧ

● ● ●
Поезія

Поезія для мене
це як дотик молитовний до ікони
любовна зустріч з твоїми устами
уявна тому вічна
поезія це дощ на безгомінні
що б’ється краплями
об вікно домовинне
і будить з непам’яті трухляві верби
калини
руту

це як зцілення сліпого
піском і слиною
коли незрячі очі починають бачити
твоє оголене тіло
серед ночі

● ● ●
Спас на Холмщині

На Спаса стояли рядами кошики
З яблуками
А ти тримала яблука в руках
і вони пахнули серпнево та нагадали
що відлетіли у вирій наші лелеки

що безповоротно у безвісті
наші прагнення
наші мрії
і наша любов

● ● ●
Кохання
Олені Пашук

Я до тебе писав вірші про кохання
і ти подумки їх розуміла

ти також надсилала мені
любовні вірші подумки
щоб я не чекав на тебе даремно
і не тужив серед ночі

твої ненаписані листи
вирій
полоще подумки над Стиром

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*