Мирослав Левицький ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №21, 2014-05-25
Ніхто з нормальних людей не стане заперечувати, що для українців Тарас Шевченко – знакова постать. Його слова не менш актуальні тепер, у дні путінського приступу божевілля, яке виражається в намаганні змінити нинішній світовий порядок, ніж тоді, коли вони були написані. Тому й не можна його вважати поетом епохи, у якій він жив. Шевченко – поет нації, а не епохи. Хоч не вся нація і розуміє це. Тут маю на увазі не стільки покидьків, які не лише в дні земного буття Т. Шевченка, а й сьогодні його висміюють, як у першу чергу тих, хто начебто й розуміє роль Шевченка у формуванні стрижня нації, проте далеко не все від нього залежне робить, щоб це розуміння стало парадигмою життя всієї нації.
Яскравий приклад – тиражі, якими нині (маю на увазі після трагічного для України вибору 2010 р.) виходить «Кобзар». Наклади такі же, як і перших, прижиттєвих випусків Шевченкового «Кобзаря» – 1000, щонайбільше 2000 примірників. В одному з західноукраїнських видавництв розповіли, що спонсори, до яких вони зверталися, відмовляли в підтримці і пробували доводити, що ринок насичений «Кобзарем». На жаль, це не так, хоч інколи цифри бувають обманливі.
За даними енциклопедій, станом на 1985 р. в Україні «Кобзар» виходив 124 рази загальним накладом понад 8 мільйонів примірників. За даними Всеукраїнського товариства «Просвіта», яке існує від весни 1989 р., їхніми зусиллями видано понад мільйон примірників «Кобзаря». Враховуючи те, що цю книжку випускали також не пов’язані з «Просвітою» видавництва, можна сміливо сказати, що загальний тираж «Кобзаря» в Україні, починаючи з його першого видання (1840 р.), в яке увійшло всього 8 віршів (хоч і царська цензура порізала твори, їхня поява стала великою літературною подією того часу), становить близько 12 мільйонів примірників. Цифри, може, й вражають (виникає з них, що кожного року виходило більше як 69 тисяч примірників «Кобзаря»), та беручи до уваги те, що рідко коли книжка передається з покоління в покоління, мрія українських просвітителів, щоб «Кобзар» став настільною книгою в кожній українській хаті, поки що надалі залишається мрією.
Тим паче, що в цифрі загального накладу «Кобзаря» помітні доволі цікаві нюанси. Багатьом з нас «Кобзар» асоціюється з грубою книгою. Проте, за твердженням шевченкознавців, чимало «Кобзарів» появлялися тоненькими книжечками, в яких було кілька або кільканадцять поезій. У царську добу доволі часто вже надруковані наклади (навіть по кілька тисяч) конфісковано зі складів друкарень. Їх нищили, за винятком тих, які лишалися в архівах. З цього факту однозначно виникає, що кількість «Кобзарів», яка доходила до читацьких рук, була значно меншою.
Великі задуми на те, щоб «Кобзар» таки став настільною книгою українців, виносилися на цьогорічних шевченківських слуханнях у Верховній Раді України 5 березня 2014 р. Було у планах масове видання «Кобзаря» на простому папері, подібно як це робили просвітяни зламу XIX і XX століть. Передбачали запровадження тематичних шевченківських передач у радіо і телебаченні такою порою, коли перед телевізором збирається найбільша аудиторія. Мала бути реклама з Кобзаревими цитатами й картинами Шевченка в найбільш людних місцях українських міст. Однак ситуація в Україні діаметрально інша від тих великих сподівань, які були на зламі лютого й березня. І знову Т. Шевченко, як стрижень українського національного та політичного відродження, витісняється повідомленнями з охопленої війною зони. Отже, гонінням Т. Шевченка – не видно кінця. Хоч влада, яка після втечі Януковича сформувалася в Україні, не боїться Шевченка, як це було раніше (за винятком періоду президентства Ющенка), проте їй нині не до поета. Він знову залишається з народом, бо ж для народу він живий. І це не пафосні слова. Задовго до того, як його невеличка збірка віршів «Кобзар» стала літературною подією 40-х рр. ХІХ ст., він уже думав про народ.
Перша збірка шевченкових поезій, наголошують шевченкознавці, мала найпривабливіший вигляд з усіх прижиттєвих видань (було їх 4) «Кобзаря» – гарний, як на ті часи, папір та виразний шрифт. Донині в бібліотеках збереглося всього кілька його примірників. Дуже цікава історія назви збірки. Її ілюстратор Василь Штернберг, після прочитання підготовлених до друку поезій, вивів узагальнений образ народного співака – кобзаря з хлопчиком-поводирем. Той офорт і дав назву збірці. Її сприйняв не тільки автор, а й народ, який став називати Шевченка Кобзарем. Т. Шевченко не тільки не заперечував, що його так величали, а й після своїх деяких повістей почав підписуватися «Кобзар Дармограй».
А ще за два роки до виходу першої своєї збірки, 1838 р. Т. Шевченко погодився стати разом з Євгеном Гребінкою співредактором першого суто українського журналу «Ластівка». Щоб здешевити видання, була спроба зробити його щоквартальним додатком до російських «Отечественных записок». Проте російські шовіністи задавили цей задум. Літературознавці твердять, що найзапеклішим противником згаданого проекту був скандально відомий Віссаріон Бєлінський, який по-чорному ненавидів і Шевченка як уже яскраву особистість, і українське слово взагалі. Характерний і нині брак грошей на українські видання став причиною того, що задум з «Ластівкою» вдалося реалізувати аж навесні 1841 р. І це була дійсно перша ластівка – і остання, бо появився лише один номер журналу.
Історія з «Ластівкою» – це прелюдія до великої історії гонінь Т. Шевченка. В цьому процесі першими пішли в наступ критики. Найбільш відомий запис (грудень 1847 р.) уже згаданого Бєлінського: «Здоровий глузд у Шевченкові мав би бачити осла, дурака і підлу особу… Цей хохлацький радикал написав два пасквілі – один на монарха імператора, інший – на царицю імператрицю…». Те, як Бєлінський «топив» «Ластівку», свідчить, що це не перша його атака проти Шевченка.
Не без «авторитетної» думки критиків того же 1847 р. керівник таємних служб імперії Олексій Орлов радив цареві Миколі І якнайважче покарати Шевченка, бо він може стати батьком української незалежної держави.
Ця «порада» 1847 р. вилилася в розгром Кирило-Мефодіївського товариства, який для Т. Шевченка обернувся десятирічною солдатською каторгою з «забороною малювати та писати». Це була поширена практика правителів російської імперії, що застосовувалася до талановитих, а відтак схильних до неприйнятного всіма тоталітарними режимами вільнодумства. Якщо про розгром кирило-мефодіївців написано багато, то значно менше говориться про наказ цензорам, який зобов’язував пильно стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». За особистим повелінням царя Миколи І, міністр внутрішніх справ заборонив продаж таких творів, як-от: «Кобзар», «Повесть об украинском народе», «Украина» й «Михайло Черимшенко» та «Украинские баллады» і «Ветка» Костомарова. У книжці В. Сарбея «Національне відродження України» наведено розпорядження полтавського губернатора (М. Салецького) від 7 липня 1847 р., дане поліції, про конфіскацію вище названих книжок у мандрівних продавців. Згадані твори були зараховані до «шкідливих», бо «вони використовувалися при вихованні юнацтва й могли сіяти в молодому поколінні зіпсованість і готувати майбутні заворушення». І цей наказ полтавського губернатора, як показують пізніші події, був не винятком, а нормою поведінки.
Якщо і в часи Шевченка, і в наступні десятиліття (до падіння царату) «Кобзар» відверто називали «шкідливою книжкою», а багато його віршів – «кримінальними», отож і знищували видання, то в роки неукраїнської влади робилося все, щоб «шкідливі» книжки мали мінімальні тиражі та щоб знищити систему розповсюдження книжок, хоч офіційно їх ніхто не конфісковував. У результаті такої політики маємо нині страшну, дику аномалію, коли прояв здорового патріотизму багато хто називає «фашизмом».
Перше та друге видання «Кобзаря» побачило світ ще до солдатчини, а на третє треба було чекати, поки 1855 р. зміниться режим у Росії. Хоч царя Олександра І, за якого звільнено Шевченка з солдатчини, вважали лібералом, проте третє українськомовне прижиттєве видання «Кобзаря» (у ньому поміщено 17 творів і портрет поета), що вийшло 1860 р. в друкарні Пантелеймона Куліша на кошти цукрозаводчика і мецената Платона Симиренка, також було спотворене цензурою. Цього року появилася і збірка Шевченкових віршів під назвою «Кобзар» у перекладі російських поетів. Чи і їх торкнулася рука цензора? Не думаю, бо поки твори Шевченка опубліковано друком, їх уже ретельно врізала ота цензорська бритва. нині крапки в рядках Кобзаревих поезій, за твердженням шевченкознавців, означають, що в цьому фраґменті вірша було цензурне вилучення. І там, де не вдалося віднайти автографів, донині стоять крапки.
хоч цензура була нормою російського існування як царського, так і радянського періоду, однак знавці теми про цензуру наголошують, що «з усіх кривд і знущань, яких зазнало українське слово від імперської цензури, найбезжальнішими були, мабуть, заподіяні творам Т. Шевченка. (…) До читача доходили лише покалічені, знекровлені та збездушені уривки Шевченкової поезії». І так було не тільки за життя поета, але й ще тривалий час по смерті, коли його творчість стала об’єктом полювання великодержавних «цензурних скорпіонів», – читаємо у статтях шевченкознавців.
Часто наголошують, що за Олександра І Т. Шевченко був звільнений зі служби, однак не можна забувати, що за панування цього імператора видано Валуєвський циркуляр та Емський указ. Росіяни у своїх матеріалах наголошують, що в період дії Емського указу були надруковані багато творів Шевченка. Ця констатація – або нерозуміння того, що тоді насправді відбувалося, або, як ще 2004 р. писав український публіцист і науковець Ігор Лосєв, уперте небажання росіян визнавати, що вони також винні перед іншими націями… Ані словом у російській довідці не згадується, що 1884 р. «Кобзар» включено до списку нелеґальної літератури. А за розповсюдження забороненої літератури погрожувала кримінальна відповідальність (ще не забута в радянський період). Разом із тим уведено заборону на ввезення на територію російської імперії «Кобзарів», виданих у Женеві, Празі чи у Львові. Проте винахідливий український народ знаходив шляхи, як привезти «Кобзарі».
У листі російського письменника Антона Чехова, який прекрасно володів українською мовою і любив Україну, до знайомої зі Сумщини Наталії Линтварьової бачимо, що він зумів придбати «Кобзар» лише 1894 р. у Львові, коли їздив у Європу.
* * *
Виявляється, царська цензура не тільки зарізала твори Т. Шевченка, а й старалася стерти з народної свідомості ім’я поета. Дехто з них навіть називав поета злочинцем. З падінням царату постать Т. Шевченка підняли на революційні прапори. Проте цензура була такою ж лютою, як і при старому режимі. Про все це – в наступній частині. ■
