Григорій Сподарик ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №36, 2020-09-06

Пермакультура – це натуральний спосіб вирощування рослин. Десять років тому нею зацікавився Сергій Петриченко – журналіст української редакції Радіо Ольштин.

Із чого все почалося?

Я живу в селі майже тридцять років. Ще у Києві я виростав у багатоповерховому будинку. Ми мали дачу, на яку батькові не дуже вдавалося мене затягнути. Молоді люди мають важливіші справи. Проте – і я не перший це говорю – з віком земля починає приваблювати людину. Тому зараз я маю свій город та сад. Вони – без хімії і штучних добрив. Згодом я дійшов до пермакультури. Спочатку почитав трохи книжок, подивився матеріали в інтернеті. Назва походить з англійської – «permаnent agriculture» – тобто спосіб обробки землі, максимально наближений до природнього. Ключові тут – натуральні процеси, наприклад, перегнивання листя. Навіть тварини, вмираючи, певним чином живлять собою рослини. Пермакультура намагається наслідувати такі процеси. Згідно з її правилами, поруч садять ті рослини, які «допомагають» одне одному, яким добре рости разом: наприклад, квасолю і гарбуз. Перша вбирає з повітря і віддає до землі азот, а він є добривом для другої. Гарбуз, зі свого боку, прикриває землю і не дає рости бур’янам, а цього потребує квасоля. Третім елементом тут може бути кукурудза. Вона росте вгору, квасоля пнеться по ній, а гарбуз створює тінь для землі і захищає її від пересихання.

А які рослини одне одного не люблять?

Це та ж сама квасоля і часник. В інтернеті можна знайти приклади таких пар – як одна рослина співіснує з іншими. Треба також пам’ятати про чергування. Відомо, що не можна садити на одному й тому ж місці постійно одні й ті ж рослини. Вони забирають із землі конкретні 2-3 складники, через що вона виснажується. І за якийсь час їх може просто не залишитися.

Чи натуральне вирощування означає, що за рослинами не доглядають і не удобрюють їх?

Коли рослинки маленькі, про них, звичайно, треба дбати: полоти чи захищати від заморозків. Для протидії бур’яну землю навколо можна прикрити соломою, сіном або скошеною травою. Розкладаючись, вони стають добривами, а до того ж – не дають випаровуватися воді, земля залишається вологою і не твердішає. Пермакультура має також біологічні способи боротьби з червами, комахами чи грибами. Кожен із них має у природі свого конкурента. Якщо створити відповідні умови, шкідники не розповсюджуватимуться так сильно, хоча стовідсоткової ефективності радше не буде. Наприклад, можна запустити курей під дерево, з якого впали заражені сливки. Кури виберуть ці плоди і перервуть життєвий цикл метелика, який «виробляє» червів. Наступного року цих шкідників уже буде менше. Ще один класичний приклад – це качки і слимаки. Білл Моллісон, який винайшов пермакультуру, говорив: «Не буває забагато слимаків, буває замало качок».

Останні, здається, можуть знищити не лише слимаків, а й весь город.

Тому качок ми пускаємо не скрізь і не в кожну пору. Можливо, слимаками займеться птах або їжак, для яких ти можеш створити у кутку свого садка затишне місце. Або ящірки, яким ти наскладаєш десь каміння. Просто корисно створювати на ділянці багато різноманітних закутків, на лисій і голій землі ніхто не живе. Трохи дерев, кущів, купа каміння, трава чи дикі квіти – усе це може заохотити «помічників», які
виконають за нас багато роботи. Кожен елемент у пермакультурному «пазлі» має свої вимоги, потреби і користь, яку приносить. Курка гребеться в землі, бо має таку потребу, але при нагоді збирає черв’яків. Ну, й дає нам яйця. Ми зі свого боку маємо забезпечити курник. Якщо, наприклад, поставити його стінка до стінки з теплицею, кури можуть гріти її своїм теплом.

Що ще важливо у пермакультурі?

Це – не тільки город. Це – така система організації життя, у якій ефективно взає-модіють різні чинни-ки. Наприклад, з південного боку ми залишаємо відкриту частину ділянки, щоб сонце світило туди і все нам нагрівало. Якщо дме вітер із заходу – садимо живопліт, щоб захиститися від холоду. Пермакультура – це спосіб буття, філософія, що вчить, як найменшим коштом організувати функціонування довкілля у найбільш доцільний спосіб. Ми не їдемо за 10 кілометрів по дрова, бо вони виросли у живоплоті, і їх можна зрізати та спалити. Коли потребуємо гною – восени пускаємо курей. Їм вистачить місяця, щоб добре перекопати землю. Усю ділянку ми ділимо на зони. У першій – хата і найближче оточення. Тут можна посадити базилік чи петрушку: виходиш, зрізаєш і вкидаєш в суп. Наступна зона – це город, де так само ростуть інші потрібні рослини. Далі – пасовисько або поле, а ще наступна зона – ліс. Загалом пермакультура – це протилежність промислового сільського господарства, де лани, наприклад, кукурудзи тягнуться аж до горизонту. Така монокультура, яку щороку сіють на одному й тому ж місці, вимагає хімії та добрив. Такий спосіб ведення сільського господарства не є корисним для людей.

З чого може почати людина, яка зацікавилася пермакультурою?

Її принципи можна використати навіть на балконі, поставивши кілька горщиків з помідорами чи базиліком. Я знаю, що в містах перед багатоповерхівками замість трави люди висаджують грядки з квасолею, буряками чи морквою. Наприклад, у Варшаві існують громадські городи, на яких мешканці спільно працюють, вирішують, що садити, і встановлюють правила розподілу плодів. Думаю, на фейсбуці можна знайти групи, створені для тих, хто цікавиться пермакультурою. В Україні віддавна існують клуби органічного землеробства – там можна дізнатися, наприклад, де купити екологічне насіння чи знаряддя. Останнє, до речі, люди часто винаходять самі. Є така штука – пласкоріз. Вона трохи схожа на мотику. Пласкоріз створив чоловік, який пережив інфаркт і не міг важко працювати на землі. Це знаряддя дозволяє виконувати окремі види роботи при меншій затраті сил. Варто відзначити, що вже довший час існує тенденція: не перекопувати землю глибше, ніж на 10 сантиметрів, щоб не порушу вати її структуру. Бо далі знаходяться корисні бактерії, які не люблять тепло. Перекопувати землю з ними – це все одно що закинути ескімосів у Африку. Тому нам потрібні інші знаряддя, а не звичайна лопата.

Ти купуєш овочі у магазинах?

Купую, бо не все вирощую в себе. Іноді буває недобрий рік. У мене цього разу нічого не вийшло з петрушкою. Може, було погане насіння, а може, не було відповідної вологості та тепла? Звичайно, якщо я маю можливість виростити для себе кабачки чи гарбуз, то просто це роблю.

Як сталося, що ти змінив київське помешкання на будинок з городом біля Ольштина?

Під кінець 80-х років я повернувся з армії і почав займатися театральним мистецтвом та співом у Хоровій капелі ім. Левка Ревуцького у Києві. Тоді я познайомився з акторкою і співачкою Оленою Леоненко. Ми разом працювали в театральній групі, їздили на Гуцульщину та Буковину. Тоді був час ренесансу зацікавлень народним побутом, співами, колядками, які влада дозволила виконувати. Олена познайомилася з людьми з сільського театру «Венгайти» біля Ольштина, який мандрував також Україною. Це вона першою почала їздити до Польщі, потім запропонувала це мені. Зрештою у 1991 році я опинився у Венгайтах. За тиждень після проголошення незалежності України я сів у поїзд і поїхав у незнане. Спочатку працював у тамтешньому театрі, паралельно ми займалися традиційною музикою – і польською, й українською. Наприклад, колядували на Лемківщині у Бортному. Від 1994 року і до сьогодні ми в Схолі «Венгайти» реконструюємо літургічні драми. Я також граю на колісній лірі. Це – особливий інструмент. Він має корбу, колесо та струни. Колісну ліру можна побачити, приміром, у фільмі «Вогнем та мечем». Іноді мене як лірника запрошують на заходи української громади. Тому моє життя тісно пов’язане з музикою.

Знайшлось у ньому й місце для журналістики.

Я почав співпрацювати з українською редакцією Радіо Ольштин на початку 2000-х років. Повернувся до неї у 2015 році. Може, це прозвучить трохи патетично, але після подій 2014 року я подумав, що варто щось робити для України. Зараз я переважно займаюся матеріалами, пов’язаними з українською музикою та культурою. Рідше – суто інформаційними. Спочатку я не знайомився тісніше з місцевим українським середовищем, зосередився на роботі в театрі та нових виставах. Щодо громади – очевидно, що відбувається асиміляція. Старші ще говорять українською мовою, молодші – рідше. Часто трапляється, що, коли я прошу в когось коментар, людині важко зв’язати два слова. Це – проблема, якщо ти готуєш передачу для радіо. Попри це, організаційна та культурна активність місцевих українців необхідна. Без цього за кільканадцять років ми взагалі зникнемо. Проте найстрашнішим і найсильнішим асиміляційним фактором є те, що ми не говоримо українською у своїх родинах. Добру справу в боротьбі з цим роблять наші школи, які діють у Ґурові-Ілавецькому та Бартошицях, а також пункти навчання. Там умови для спілкування рідною мовою значно кращі, до того ж в останні роки там з’явилося багато дітей, що приїхали зі своїми батьками з України.

Поділитися: