Проф. Юрій Макар ■ ІСТОРІЯ ■ №16, 2014-04-20
Українські села тієї скорботної весни 1944 р. палали по всій Холмщині. Люди гинули просто так. Але були й села, яких не спалили. Серед них виявилося і заможне, гарне українське село Городиславичі, яке розкинулося обабіч дороги з Томашева до Грубешева, неподалік від Лащева. Село мало давню багату історію. Перші достовірні відомості про нього датуються початком ХV ст., а перша згадка про церкву – 1564 р. Нову муровану церкву, замість згорілої дерев’яної, у Городиславичах збудовано 1905 р.
Відтворімо долю Городиславичів в основному за спогадами уродженця села Олександра Боровика, нинішнього мешканця міста Рівного, голови всеукраїнської громадської організації «Конґрес українців Холмщини і Підляшшя». З теплотою та заразом і з тугою пан Олександр згадує свої рідні Городиславичі: «Мали свою молочарню, тартак, два магазини (крамниці – ред.), активно діяла кооператива. Була справжня українська школа». У цій школі він починав здобувати освіту.
Згадуючи про передвоєнні часи, О. Боровик пише, що в його селі «не з’являлися кракуси (так називали поляків ззовні – ред.), не було пацифікації, не відчувалось полонізації». І висловлює припущення: «Здається мені, що в тривожні часи бандитських нападів на українські села наше село вистояло б і його мешканці вбереглись би. Але доля розпорядилася по-іншому – в долю нашого села втрутились німці».
Мова про горезвісні переселення, затіяні німецькою окупаційною владою восени 1942 р., які фактично продовжувалися до осені наступного року. То був широкомасштабний план звезення на Холмщину етнічних німців з різних європейських країн. Вони мали б онімечувати край, а для того потрібно було створити «життєвий простір». Це передбачалося здійснити таким чином, щоб заодно поглибити протистояння між поляками та українцями. Про це свідчить і чимало архівних документів з Бібліотеки й архівів Канади. На прикладі мешканців багатостраждальних Городиславичів можна проілюструвати схему і методи цих переселень.
О. Боровик ретельно описав цей процес у своїх спогадах, підготовлених на наше прохання авторським колективом тритомника «Від депортації до депортації». Родину О. Боровика, як і інших односельців, переселили на Білгорайщину, до села Буковини, з якого попередньо виселили поляків, а до Городиславичів заселили німців. Ось як наш очевидець запам’ятав нове місце проживання: «По селу блукали собаки, бігали кролі. Двері домівок були відкриті. В помешканнях збереглося дещо з домашньої утворі. Відчувалось, що зовсім недавно тут жили люди. Було непривітно і підозріло тихо, від чого ставало важко на душі».
Спокійно переселенці переночували дві ночі, а на третю «почалася стрілянина, запалали хати, над селом стояли крики і зойки людей, усі тікали, хто куди міг». На ранок «відкрилось страшне видовище. Валялись трупи біля догораючих хат. Віра Левчук лежала з розпоротим животом, Йосип Дишник лежав біля хати напівобгорілий». Далі О. Боровик перелічує прізвища своїх загиблих односельців. Унаслідок пацифікації польськими підрозділами ті з городиславичан, хто залишився живим, розбрелися хто куди. Потім тільки доходили чутки, хто з них загинув у Жерниках, Лукові, близьких до Городиславичів Лащеві, Пинінах тощо.
Після погрому в Буковині родина отця Михайла Боровика, який до того був настоятелем православної церкви Чесного Хреста в рідних Городиславичах, перебралася до поблизької Біщі, але й тут не було спокою, продовжувалися напади, серед білого дня вбили місцевого священика отця Ключа. Тому восени 1943 р. родина перебралася до Тарногорода, в якому було відносно спокійніше. Отець Михайло очолив місцевий храм. Проте й тут спокій не був тривалим, бо десь за два тижні після хрещенських свят 1944 р. настали, за словами нашого очевидця, «рокові дні і ночі». Ось що мав на увазі тоді ще малолітній Сашко. Одного дня «мати розпалювала грубу, а ми зі старшою сестрою сиділи за столом і грались сірниковими коробками. Раптом до приміщення увірвались три бандити. Той, що був з сокирою, підняв сестру за волосся і приклав сокиру до шиї. Сестра несамовито заверещала. Другий бандит крикнув: „Idziemy w drugie pokoje, tam potrzebna siekiera”. Бандит залишив сестру і пішов у другу кімнату, у якій знаходився мій старший брат Микола і тарногородський священик». Скориставшись миттєвим замішанням, мати з двома дітьми втекла і сховалася з ними у напівзасипаному колодязі, де всі троє просиділи цілу ніч, трясучись від холоду й страху. Коли ж уранці повернулися до будинку, то побачили згарище від нього. Брата Миколу нападники попередньо розділи, щоб не втік, а самі нишпорили по інших кімнатах. Однак Микола таки втік, хоч і був роздягнений.
Родина Боровиків, як пише пан Олександр, «залишилась під відкритим небом, без будь-яких засобів до існування». Втрачати вже, крім власного життя, було нічого. Тому Боровики вирішили перебратися до рідних Городиславичів. Добралися до поблизького Лащева. Але «переконались, що й тут життя не буде, бо кожної ночі були напади». Вирішили, що батько, мати і найменший син Олександр зупиняться в знайомої у Вульці-Пукарівській, а двоє старших дітей – у Петра Наума в Пинінах. Додому в Городиславичах не могли йти, бо там була німецька комендатура, а господарство Боровиків займав новий власник – німець.
Кілька тижнів частина сім’ї Боровиків провела у Вульці-Пукарівській, частина – в Пинінах. Наближався Великдень – одне з найбільших християнських свят. Але Великдень 1944 р. виявився для православних жителів Холмщини зовсім не радісно-веселим, а навпаки – був він важко-трагічним. Напередодні свята посередині дня «польська банда напала на Пиніни, постріляла багато людей, а потім зібрала тих, котрі залишилися живими». А братові О. Боровика Миколі прилюдно відрубали голову. Як пізніше родині розповів очевидець тих подій, мешканець Пинін Леонтій Гмитрук, нападники копали відрубану голову ногами і кричали: «Niech się patrzy bydło, jak się gra w piłkę nożną». М. Боровику виповнилося 22 роки…
Далі О. Боровик згадує: «А через два дні настала Великодня ніч 1944 р. Саме на цю ніч поляки запланували винищувальну акцію по всіх українських селах, щоб якомога більше завдати болю і страждань. Опівночі постукали у двері, в одну мить схопили батька, а коли мати заступилася, то отримала сильний удар по голові. Виводячи батька, бандити промовляли: „Więcej nie będziesz śpiewać Szcze ne wmerła Ukraina”. До лісу було спроваджено 17 чоловіків, їх катували й закопали напівживими. Коли почали закопувати, батько крикнув: „Христос воскрес”, усі відгукнулись: „Воістину воскрес”».
Син загиблого 70 років тому священика підсумовує:
«У Великодню ніч оскаженілі католик-християни живцем закопували православних християн. І ті, і ті були визнавцями одного Ісуса Христа».
Ганка, жінка, в якої родина Боровиків знайшла прихисток, довідалася на ранок, коли проходила екзекуція, і порадила паніматці, доньці і синові негайно тікати. Але куди? До рідних Городиславичів рукою подати, але там – німці. Як дізналися потім, наступної ночі нападники приходили по решту родини. Втікачам діватися було нікуди. Подалися до свого села. Спочатку переховувалися в пустих хатах. Потім їх зловив німецький патруль і привів до комендатури. Перекладач пояснив, що їх з матір’ю розстріляють, бо вони не мали права повертатися до свого села. Але, на щастя, з’явився німецький власник їхнього господарства і, заявивши, що йому потрібні робітники, забрав їх з комендатури. Їм доводилося виконувати різні господарські роботи, а потім ще й «пакувати скрині і різні лантухи, які бауер відсилав до Німеччини. А незабаром зник і сам».
Ось таким був Великдень 1944 р. для українців з Городиславичів… Село не згоріло, але десятки його мешканців утратили життя в інших селах. ■
