Павло ЛозаПОДІЇ№24, 2017-06-11

Іванові Шпунту бажати 100 років – це вже неактуальність, адже в серпні йому виповниться 102 роки. Він – найстарший українець у Перемишлі, а може й у Польщі.

<strong srcset=
Іван Шпунт та зроблене ним взуття. Фото автора статті” width=”247″ height=”300″>Іван Шпунт та зроблене ним взуття. Фото автора статті

Генетики стверджують, що довголіття зумовлене спадково. Іншими словами, коли у вас у сім’ї були довгожителі, то є багато шансів і вам прожити років 90 або 100. Однак у родині пана Івана Шпунта не було довгожителів. Його батько помер після І Світової війни, коли Іванко був ще малим. Тому він ледь пам’ятає батька. Мати померла 1945 р. Старшого на 5 років брата не стало в 70-ті роки минулого століття.
– Їх немає, а я живу, – говорить І. Шпунт.
Перемишлянин проживає у невеликій хатинці з городом, на якому сам вирощує овочі і фрукти.

«Добре, що пройшов дощ»
І. Шпунт пережив дві світові війни, німецький полон і багато життєвих катаклізмів. Народився 26 серпня 1915 р. у селі Брюховичах. Тоді ця місцевість належала до Перемишлянського повіту на Львівщині. Він 1944 р. потрапив до радянського війська.
– Совєти входили до села і насильно забирали на фронт. Хто не хотів, того вбивали. Я не мав виходу. Мусив іти, – зізнається І. Шпунт, який служив недовго, оскільки попав до німецької неволі. – Ми були десь на Закарпатті. Мене засудили на розстріл, однак потім вирішили посадити за дроти. Приділили нас до одного господаря бульбу копати. Звичайно, я зразу собі подумав, що це буде добра нагода, щоб втекти. Але у щирому полі куди втечеш? Добре, що пройшов дощ, і нам щасливо вдалося втекли. Тому я вижив.

Мандрівка по Польщі

– Після закінчення війни моїй першій жінці написали, що я загинув безвісти. Потім виявилося, що я вже не маю чого повертатись додому. Родинного маєтку вже на було, а до колгоспу йти я не хотів, – згадує українець.
Літом 1945 р. він опинився в одному з сіл під Перемишлем.
– У місті в цей час не було чого сидіти. В Перемишлі був голод, не було роботи. Як закінчилася зима, я виїхав на західні землі Польщі, – каже І. Шпунт. – Протягом багатьох років я проживав у Тушині Дзержонівського повіту (Нижньосилезьке воєводство). До Перемишля вирішив переїхати 1968 р., де проживаю до сьогодні.
Не один перемишлянин ходив у чоботях, які виготовив пан Іван. Взуття робив у майстерні, на яку призначив одне приміщення у своїй хаті.
– Крім взуття, інколи люди приносили якийсь одяг з полотна, щоб його підшити. Робота була, – розповідає швець. – Але з кожним роком кількість клієнтів зменшувалася, бо й менше людей хотіло замовляти нове чи ладнати старе взуття. Останнім часом я майже не заходив до майстерні.

Нові чоботи на 100-ліття!
– Чоботи я почав робити сам із себе. Здається, мав тоді 13 років, – пригадує собі довгожитель, який ще підлітком уперше спробував ремонтувати старі черевики, купив копито, стару шкіру, порізав її і поладнав старе взуття.

– Це було якось зимою. Прийшов до нас один чоловік, приміряв чоботи. І вони йому сподобалися. За першу продану пару чобіт я отримав 8 зл. Тоді у крамниці взуття коштувало 13 зл. Звичайно, за кожне наступне продане взуття я купував нову шкіру і шив нове, – продовжує розповідь пан Іван. – До Великодніх свят зробив вісім пар. І так почалася моя шевська професія.
Після війни, як згадує І. Шпунт, у Тушині, де проживав, не було жодних шевців.
– У нас була одна людина в селі, яка вміла шити, але не вміла кроїти шкіру. З часом я став робити взуття для мешканців п’яти сіл, – ділиться спогадами нинішній перемишлянин.
Останню пару чобіт пан Іван виготовив 2015 р. Вирішив, що мусить зробити собі нове взуття, бо на своє 100-ліття не личить приймати гостей у старих чоботях. З нагоди 100-річчя він отримав листа з побажаннями від президента Польщі, а на прийом, який він організував удома, прийшов навіть мер Перемишля.

Що робити, щоб так довго жити?
– Треба працювати, здорово жити і добре харчуватися, – дає свій рецепт на довге життя українець і відразу додає, що він уже не може багато з’їсти. – Здоров’я тепер не таке, як колись. Останньої зими сів я за швейну машину і хотів щось собі пошити. Але вже не можу. Вже майже не бачу.
Сьогодні в буденних справах допомагає довгожителеві пан Чеслав з Бірчі. Його теща кільканадцять років жила по-сусідськи з І. Шпунтом. Мешканець Бірчі реґулярно приїжджає відвідати й допомогти в деяких справах сусідові.
– Пан Іван усім каже, що я йому допомагаю, але насправді на городі він усе робить сам. Цієї весни він сам перекопав лопатою всю ділянку, – говорить пан Чеслав. – Нещодавно телефонував мені, що хоче перемістити кущі винограду в іншу частину городу. Коли я приїхав, уже все було зроблене.
І. Шпунт надалі сам їздить на базар купувати насіння та необхідні речі для городу.
– Траплялося, що сніданок їв щойно пополудні, бо сіяти і садити мусив, – сміється житель Бірчі, розповідаючи про пана Івана. – Торік хотів на хаті дах міняти. Плани і сили ще є в нього.

Список найстарших людей у Польщі, яким понад cто років, нараховує 4933 прізвищ. Найстарша жителька має нині 111 років, а чоловік – 107.
Згідно з даними Головного статистичного управління (GUS – поль.) за 2016 рік., у Підкарпатському воєводстві, у якому мешкає Іван Шпунт, жителів, яким більше як сто років, 181 особа.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*