Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №48, 2019-12-01

Праця на свіжому повітрі – ось рецепт Лариси Мацієвич, як дожити до 100 років. Українка, яка мешкає зараз у Мілянувку біля Варшави, 3 грудня відзначатиме століття. Життя, як і в кожного з її покоління, не було легким. Ювілярка, з огляду на свій вік, бачила й пережила не одне горе: зокрема, біженство, війну, виселення.

Або в поїзд, або будете «рускі»

– Мама в добрій формі. Ми – як одне ціле, бо обидві знаємо те саме, – зазначає дочка ювілярки Аніта Гнап.

Пані Лариса Мацієвич (з дому Рудь) народилася під Москвою в родині біженців під час Першої світової війни. Нагадаємо, що в 1915 році понад два мільйони людей, в основному православних, покинули тоді Холмщину і Підляшшя. Серед них були й батьки пані Лариси. Під час подорожі на схід помер її дід. Подібна історія сталася й у чоловіка ювілярки, Володимира Мацієвича: він народився в дорозі на схід, а його мати померла.

– Мої дідусь та бабуся познайомилися в Московії. Там 3 грудня 1919 року народилася моя мама, – пояснює дочка ювілярки. – На нас постійно говорили «бєженци». Не давали навіть корови пасти на рові, бо ми біженці. Сказали – або виїжджаєте, або будете руськими, – розповідає пані Лариса.

До рідного Гонятина (тепер Грубешівський повіт) вона повернулася в 1922 році, в свої три роки, пізніше за інших односельчан.

Два роки в одному класі

– Мій батько помер, коли я мала два роки. Коли ми повернулися до Гонятина, нас, тобто невістку з дітьми, вже не хотіли прийняти до батькової хати. Як говорилося тоді: «вмерла Палаха – я тобі не сваха». Такі були часи, – пригадує пані Лариса.

Жінка ходила в селі до польської школи, бо тільки така тоді була, – двічі до того самого класу. У 1924 році в Польщі ухвалили закон Грабського, який регламентував питання про освіту національних меншин. Він передбачав перетворення окремих українських та польських шкіл на двомовні (утраквістичні). Унаслідок запровадження цього документа кількість українських шкіл у Польщі істотно скоротилася.

– Був обов’язок ходити до школи до 14-го року життя. Українці могли закінчити тільки чотири класи. Тому мусили до одного класу ходити два рази. Молоді, здібні люди не могли вчитися, – говорить пані Аніта. Дочка ювілярки розповідає, що в мешканців села – вроджене усвідомлення своєї національної приналежності.

П’ять осіб з Гонятина забрали до БерезиКартузької. Серед них – прадід пані Аніти. Нагадаємо, що табір був створений польською владою в 1934 році, в місті Береза-Картузька на Берестейщині як місце позасудового інтернування супротивників влади ІІ Речі Посполитої.

Церковне життя в міжвоєнний час

Як розповідає дочка ювілярки, у міжвоєнний час служби божі в церкві треба було відправляти польською мовою. – У нас не було церкви. Ми ходили до Павлович або Долгобичова. Під час літургії у святині ззаду завжди стояв польський поліціант і пильнував, щоб не відправляли літургію своєю мовою, – каже Аніта Гнап. Її мама підказує, що церкві в Павловичах було триста років. Її завалили ще перед 1930 роком.

– Моя тітка стала свідком цього. Побачивши, як розтягують церкву, почали разом із іншими жінками кричати: «Триста років стояв дім Божий. Турки, татари йшли – не завалили, а ви, християни, таке робите?!». Тітку та інших жінок арештували, – розповідає ювілярка й продовжує: – Ми одружилися з чоловіком у 1937 році. Поки він був кавалером – ходив до церкви в Долгобичові.

Якщо хлопці мали на сорочках вишивані елементи, поліціанти наказували їх зривати. Це було ще перед 1938 роком, коли відбулося масове руйнування церков. Такою була тоді політика.

Війна зовсім близько

Перед війною відчутно не вистачало роботи. Ювілярка розповідає, що до села приїжджали люди навіть з-під Кракова. – Ночували в нас під скиртами сіна. Дітей там народжували. Казали нам, що прийде час, коли кров буде рікою текти, – зізнається столітня жінка. Коли почалася ІІ Світова війна, польський вчитель провів збори в селі й інструктував, як захищати себе під час військових дій. – Інструктаж захисту був простим. Ми мали взяти коцюби, лопати й не пускати німця в село, – сміється ювілярка.

Під час війни Гонятин не сильно знищили, на відміну від села Сагринь. – Ми бачили, як горить Сагринь, коли напали поляки. Було чути крики й плач людей. Потім ми дізналися, що дуже багато наших людей убито, – згадує жінка. І зазначає, що коли після відступу фронту до Гонятина прийшли росіяни, то вони говорили: «здєсь будєт Польша, а ви поєдєтє к нам».

Післявоєнний час

– Краснистав, Серадз, Вронки – я змалку знала напам’ять, де на карті Польщі знаходяться ці міста. Там у тюрмах сидів тато,– розповідає дочка ювілярки. Частина їхньої родини у 1946 році спробувала виїхати в Україну, проте по дорозі їх побили. Забрали все, зокрема коней, а дідо пані Аніти потрапив до лікарні. Одного з викрадених коней вдалося повернутися.

– Мій дідо вертав на коні 30 кілометрів до хати, – говорить українка. А потім цю ж саму кобилу у червні 1947 року на станції в Ґіжицьку знов вкрали. Коня забрали польські військові й продали одному з лісничих. Кобилу вдалося вдруге повернути сім’ї. – Ця тварина теж багато пережила. Зрештою, ми тоді боялися, що нас усіх будуть топити, а озера ніколи досі не бачили, – зізнається Аніта Гнап. Родина Мацієвичів приїхала до села Пілаки-Великі (Венгожевський повіт), а потім опинилася в Пілаках-Малих.

До пенсії жили з господарства. У 1996 році Лариса та Володимир Мацієвичі перебралися до Мілянувка, до дочки Аніти та зятя Володимира Гнапа.

Дожити до століття – не лише завдяки генам

Члени родини Володимира та Лариси Мацієвичів доживали до 90 років. Але ніхто не дожив до ста. Першим був Пан Володимир. Він помер у 102 роки. Подружжя прожило разом 79 років.

– Життєвий уклад був колись простий. Доводилося дбати про господарство: щоб більше моргів поля було, більше засіяти й більше зібрати. Усе йшло на продаж. Були гроші, й знову можна було думати про купівлю землі. Усі тішилися, як багато збіжжя вродило. Так ми жили, – говорить пані Лариса. – Змалку пасла гуси, корів і вишивала – то була моя відрада. Багато часу проводила на свіжому повітрі. Може, в тому секрет довголіття? – замислюється ювілярка.

Пані Лариса є сьогодні однією з трьох представників української громади в Польщі (про яких ми знаємо у редакції – прим. ред.), яким бажати дожити до ста років – вже неактуально. Ще один довгожитель – пан Микола Герман, який проживає в Ілаві. Йому сто років виповнилося в лютому цього року. Найстарший українець у Польщі, Іван Шпунт проживає в Перемишлі. Він у серпні відзначав 104 роки.

Поділитися: