ПОГЛЯДИ ■ №6, 2019-02-10

Новий 1966 рік у Варшаві. Гості з України та варшав’яни. Фото з архіву Ірини та Богдана Боберських

Пригадую перші свої варшавські забави у середині 60-х років, коли я приїхала до столиці на навчання в університеті. Розважальні вечірки завжди організували лідери місцевої ланки Українського суспільно-культурного товариства. Сьогодні декого може здивувати, що тоді проводили насамперед новорічні забави, відтак «Маланки» та інші карнавальні вечори.

Злам 1965 і 1966 року, ми святкуємо Новий рік. Зал прикрашений завдяки ідеям та руками митців – Богданом і Ольком. До нас прибувають несподівані гості з України: відомий композитор Анатолій Кос-Анатольський, молодий диригент симфонічного оркестру Львівської філармонії Ігор Сімович та молода диригентка Стрийського хору (ім’я і прізвища я не пам’ятаю, «НС», пишучи про це, також не назвало гості). Організатори, крім вишуканих страв і доброї музики, про яку подбав пан Федор, працівник Головного правління УСКТ, підготували також цікаві конкурси. Серед них – змагання за найкраще виконання танцю. Так склалося, що мені у парі з львівським диригентом призначили друге місце. Про новорічну забаву написало «Наше слово». У січні, після зимової сесії, я поїхала додому на Мазури. А батько несподівано почав мене сварити: як я сміла у час посту, за п’ять днів до святвечора, танцювати! Жодне моє пояснення, що це був тільки конкурс, не допомогло. Батько стояв на своєму, а я мовчала і переживала. Таким носієм інформації була тоді наша газета – вона мала вплив навіть на сімейну атмосферу. Чи нині таке можливе?

Хочу зазначити ще одне: в ті роки танцювальні вечірки проходили у світлиці УСКТ на вулиці Черняківській. Зал на приблизно 50 м – повний молоді і старших людей. Розважатися до нас охоче приходили й білоруси, а потім ми йшли до них. Нині я дивуюся, як у такому залі всім вистачило місця – по боках сідали до столів, а середина була призначена для танців. Дівчата і жінки заздалегідь шукали відповідніх вечірніх довгих суконь, а чоловіки приходили у чорних костюмах, елегантних мештах (часто лакованих), у білій сорочці з метеликом. Усі сяяли, ніби на великому балу, і були в піднесеному настрої. Ми не тільки танцювали (звичайно, якщо омріяний хлопець запросив на паркет), але й співали на всю околицю українських пісень. Усі знали, що двічі на тиждень (у віторок і п’ятницю) у пополудневі години ми приходили до світлиці та співали або проводили репетиції хору. Королевою розважальних вечірок, співів і танців завжди була незабутня Віра, яка ще й запрошувала своїх друзів-підляшуків на всі наші забави.

Тут усі почувалися як у сім’ї, а збиралися так охоче ще й тому, що в помешканнях (найчастіше не в своїх) не було телевізорів, і всі щиро хотіли знайомитися та зустрічатися у рідній атмосфері. Ба, там утворилася навіть не одна пара. Пригадую собі, що на одній із «Маланок» взаємне кохання витанцювали собі Оля і Адасько… А може, й інші?

Вже у 70-80-х роках карнавальні розваги перенеслися у центр міста, у великі ресторани «Дім жовніра», «Софія», «Акваріум» та «Тройка». Усе, від декорації до меню, готували працівники ресторану, офіціанти нас елегантно пригощали, а добру українську музику грали оркестри з Ельблонґа, Венґожева та Дзежґоня, які діяли при гуртках Українськоuо суспільно-культурного товариства. З-за столів теж лунали українські народні пісні, але у просторих залах нам все ж бракувало атмосфери близькості і спонтанності з черняківської домівки. А тепер моє покоління вже багато років не вибирається на «Маланки», які пропонує нам варшавська молодь. Нам видається, що там верховодить насамперед голосна музика… А може, це тільки так здається? Не знаємо, бо там не буваємо.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*