РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №4, 2019-01-27
Автор роману «Люди в гніздах» Олег Коцарев більш відомий як поет, перекладач і літературний критик. Він належить до плеяди молодих авторів, вихованих видавництвом «Смолоскип» та Семінарами творчої молоді, які відбувалися на базі Будинку письменників у Ірпені під Києвом. Роман «Люди в гніздах» – данина родині, історію якої Коцарев «розкопав» від середини XVII століття і до сьогодення, коли він і сам разом з дружиною та донькою стає героєм книги. Але роман, звісно, більше розповідає про предків, передусім – про буремне ХХ століття. Думаю, ви б теж замислилися над написанням такого твору, якби ваш рідний прадід був, приміром, бургомістром Харкова при німецькій окупації, а його син, брат бабусі – служив у радянській розвідці. До слова, писати про власних предків і через їхні долі передавати відповідний дух епохи є досить непоганим трендом останніх років. Приміром, прекрасно з цим справився роман екс-киянки Каті Петровської «Мабуть Естер» про життя євреїв у Польщі та в Україні, що вийшов спершу німецькою, або роман «Ляля» Яцека Денеля про українсько-польські кровні зв’язки; чи світовий бестселер Марини Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи», написаний спершу англійською.
Роман Олега Коцарева треба читати передусім тим, хто переконаний, що на схід від Збруча ніякої справжньої України нема. Вона є не тільки у Харкові, де народився наш автор, вона є навіть за східним кордоном нинішньої України в прикордонному селищі на Курщині, звідки походить ще одна частина Олегової родини. Це – історія про цупке тривання, виживання цієї сім’ї у революційному буревії, що прокотився Україною сто років тому; про життя, повне страху перед комуністичним терором і нацистською окупацією. І попри те, що Олеговій бабусі Валі не надто солодко велося через вчинок свого батька, що погодився бути мером при нацистах і висилати євреїв з їхніх помешкань, щодо комуністів вона теж була непохитною. Як розповідала Олегові уже його мама, «радянських патріотів у тій родині не було».
Попри те, що тлом до родинної історії слугують не надто веселі часи, книгу написано з легкою, ненав’язливою грайливістю, і це є певним відображенням характеру самого Коцарева. Над цим романом можна і поплакати, як над кілька разів врятованим від лихої влади і врешті забутим на пероні вокзалу у Києві піаніно; і посміятися, особливо коли Коцарев вплітає у мову героїв елементи східно-українських говірок – сам він нерідко бував на Сумщині і Курщині і цілком вправно їх освоїв. Ось, приміром, діалог п’яного сусіда і баби Валі:
– Де ця марамойка?
– Ти, паскуда п’яна, чого лізеш, іди к чортям собачим, гадина, сукин син! – запропонувала вона йому відійти від дверей. І він її пропозицію прийняв.
Як нащадок багаточисленної родини, дерево, чи то пак «кущ» роду якої ледве вмістився на внутрішньому розвороті палітурки, Олег не лише шанобливо ставиться до всіх своїх близьких і далеких родичів, а й дозволяє собі посміюватися з їхніх чинів. Один із драматичних моментів книжки – винесення вироку смерті Олегові Крамаренку, брату баби Валі. Олег був, за родинними оповідями, дуже гарним та вродливим хлопцем, за яким умлівали дівчата в інституті, але характер мав різкий і задерикуватий. Приміром, у романі є чудова сцена, коли Олегову персону збираються «розбирати» на засіданні комсомольського активу, але він знов виходить сухим із води. Тож коли прийшла війна і довелося якось виживати, Олег приймає рішення стати подвійним агентом. За що він і був розстріляний. І що ми читаємо від вдячного внучатого племінника? «Ну, аякже! 1909 рік народження, Олеже Олексійовичу, накладає свої обов’язки. Героєм тут мало кому випаде стати, а от актором універсального плану має бути практично кожен». Втішив, називається. Або ось як описана сцена, у якій під час відступу німців голодні жителі Харкова грабують склад з консервами: «Люди вискакували на вулицю, гублячи трофеї, вслід їм лунала автоматна авангардна музика. Але діти експериментальної доби більше не хотіли експериментів – навіть без правильних вказівок згори їм тепер милішою була струнка класика з лагідним романсом».
Вочевидь, годі спойлерити, себто переказувати книжку. Дещо про її оформлення. Оскільки це таки літературний твір, брати все написане на віру не варто. Запам’ятовувати всіх родичів шанованого автора також – вони є елементами, які разом творять книгу. Так само як і численні фото, розкидані сторінками, що радше покликані створювати ауру та занурювати в дух епохи. Світлини навіть не підписані, бо, як приватно зізнається Коцарев, всіх людей з родинних альбомів він просто не знає. Розібратися в хронології і географічних манівцях «Людей у гніздах» допоможуть заголовки розділів, які безпосередньо вказують на місце дії – від прикаспійських степів до Лондона, а також роки, проставлені на полях сторінок, – такий собі мистецький хід. Насамкінець зазначу, що більшу частину книги Олег Коцарев написав, перебуваючи на письменницькій стипендії у Латвії, за що балтійським колегам від нас вдячність.
