До друку підготував Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-05-21
{mosimage}
Восени 2009 р., під час журналістської поїздки Західними землями, я опинився в середовищі переселенців зі Шляхтівщини – мешканців сіл Шляхтова, Біла Вода, Чорна Вода та Явірки. У місцевості Свіняри я познайомився з родиною Шляхтівських. Згодом Ярослав Шляхтівський передав мені копії споминів свого батька, колишнього мешканця села Шляхтової, Андрія Шляхтівського.
На сьогодні завдяки Я. Шляхтівському відома також основна інформація про життя автора спомину. Андрій Шляхтівський, син Павла та Пелагії (дівоче прізвище Василькович) народився 21 серпня 1931 р. у селі Шляхтовій Новоторзького повіту.
Там закінчив чотирикласну початкову школу. Під час гітлерівської окупації два роки навчався у відкритій тоді в Шляхтовій українській школі (імовірно, це була середня сільськогосподарська школа). Унаслідок депортації під час акції “Вісла” 1947 р. опинився в селі Свіняри нинішнього Любуського воєвідства. Став лісовим працівником. Закінчивши лісовий технікум у Роґозні, працював багато років лісничим у Кроб’єлевку, а відтак – у Мєндзиході. Помер А. Шляхтівський 10 березня 2004 р., похоронений на цвинтарі у Сквежині Любуського воєвідства.
Причини написання А. Шляхтівським спогаду про рідне село Шляхтову добре передають слова про батька з листа сина Ярослава, написаного на потреби цієї публікації: “Він був лемко, який ніколи не примирився з мотивами та наслідками акції “Вісла”. Його пристрастю були історія та політика, імовірно тому, що мали такий великий вплив на його життя. Дуже добре вивчив історію Русі-України, чудово орієнтувався в питаннях політики”.
Автор стежив за публікаціями про Шляхтову в пресі та в книжкових виданнях, фраґменти з них використав у своєму матеріалі (у публікації вони виявлені в примітках упорядника). Результатом його зацікавлення минулим є публікована поруч ориґінальна “Автобіографія” автора, а відтак друкуватимемо “Спомин про село Шляхтову”. Ці тексти – єдині відомі на сьогодні письмові спогади про Шляхтову.
Світоглядно А. Шляхтівський пройшов дорогу від русинства до українства, причому пройшов її без особливої напруги. У тексті він, наче сперечаючись із невідомими нам особами, вживає сполучень “русини (українці)” або “лемки -русини-українці”. Він почувався спадкоємцем культурної та національної традиції, яка свої джерела вбачала в Київській Русі, дорожив шляхтівською церквою, збудованою за зразками давньоукраїнського сакрального будівництва.
Хронологічно “Спомин про село Шляхтову” охоплює період десь від 1900 р. по 1945 р. Автор не встиг описати всіх подій окупаційного часу, а також чергових депортацій. Тематика спогадів зосереджена на культурі та побуті шляхтівських русинів, виразно виділяються ті місця, де автор дорожить своєю національною окремішністю, критикує культурні і національні обмеження, накладені ІІ Річчю Посполитою на мешканців Шляхтівщини. Він – руснацький демократ і автономіст.
Крім спогадів, А. Шляхтівський уклав кілька важливих списків, у яких відбита доля шляхтів’ян. Це списки мешканців разом із вказівкою частин села, де вони проживали, та з їх сільськими кличками, списки жертв акції “Вісла” й тих, кому вдалося її уникнути, список вояків дивізії “Галичина”, Червоної армії та членів Української допомогової поліції, осіб, вивезених на роботи в Німеччину, в’язнів концентраційного табору в Явожні, топоніміка частин села та сільських ґрунтів і лісів, списки споріднених. Усі вони будуть підготовані до публікації в “НС”.
* * *
Спомин А. Шляхтівського про Шляхтову має 4 варіанти, значною мірою наближені один до одного. Публікувати їх окремо, означало б повторювати близько 80% тексту з раніших і неповних варіантів. Не виявивши окремих змістовних стратегій чи стратегій викладення, я вирішив створити компіляцію: укласти один текст, у якому не будуть повторюватися ідентичні речення, а заразом він убере в себе всі неповторювані. Таким чином, сподіваюся, я зберіг як послідовність викладу, так і не вилучив нічого зі змісту. Якщо в давніших варіантах – що бувало рідко – траплялася інформація, не внесена в останній список, то я все- таки її вніс, зокрема тоді, коли ні в чому не суперечила останньому варіантові .
Основу компіляції склав найпізніший варіант як найповніший. Його можна було виділити за збільшуванням розміру чистопису, куди автор вносив дописки з багатьох ручних доповнень, коментарів. Перший варіант вручну закреслений навхрест чорним олівцем, з чого можна зробити висновок, що цей текст потім був призначений для перероблення.
У тексті збережено більшість авторських прикмет тексту, інколи навіть попри їх помилковість, оскільки вони становлять окрему характеристику як автора, так і обставин, у яких він жив і писав, зокрема, збережено українізм “wijny” замість “wojny”. Виправлено форму родового відмінка “Szlachtowy” на “Szlachtowej”. Не публікуються наявні в ориґіналі широкі фраґменти з газетних публікацій, їх місце зазначено квадратними дужками та коментарем у примітках, куди винесено також ті фраґменти, які автор наводив з огляду на їх суголосність його поглядам. Ориґінальний текст не має тематичної структури чи розділів. Наявний в публікації порядок подачі тексту, його поділ на розділи та їх заголовки здійснені упорядником. Місцеві слова або особливості авторського слововжитку виділено курсивом.
Щиро дякую Ярославові Шляхтівському, синові автора “Спогаду про село Шляхтову”, за надання матеріалів свого батька до публікації в “НС”. (бг)
Андрій ШЛЯХТІВСЬКИЙ
[Autobiografia]
Minęły lata i minął czas, pozostało jednak ludzkie cierpienie, smutek, krzywda i żal za Ojcowizną, za stronami Rodzinnymi, za tym, co swoje – Rodzinnym Krajem. Pozostały wspomnienia z przeżytego życia, z lat dzieciństwa w Rodzinnych Stronach, lat beztroskich i lat wojny, cierpienia i smutku, jaki spotkał moje pokolenie.
Pozostały w pamięci szczególnie lata wojny i bezprawia Władz, wysiedlenia niewinnych ludzi, Akcja “Wisła” i dokonane czystki etniczne. Rozproszenie wysiedlonych ludzi z Rodzinnych Stron po 2-3 rodziny na Ziemiach Odzyskanych pomiędzy ludnością polską było szczególnie przykre.
Było to skazanie wysiedlonych na szybkie wynarodowienie się. Taki był nasz los, ludzi wyrzuconych z Ojcowizny, była to tułaczka, poniewierka, cierpienie, krzywda, smutek i żal.
Taki był nasz los i życie na czużyni!
Taki był los wszystkich wysiedlonych Łemków (Ukraińców).
I to się Władzy udało!
Wszystko to nastąpiło w złowrogim czasie w 1947 roku.
To, co napisałem powyżej, powoduje to, że trzeba by pozostawić chociaż małe wspomnienie o tym, co spotkało nas, moją Rodzinę, krewnych, krajanów, wszystkich Łemków.
Czas podobno leczy rany, czas także powoduje to, że zaciera ślady, a pamięć jest ulotna. Dlatego też dla samego siebie chciałem choć w małej namiastce zostawić wspomnienie o czasie, który minął, o Przyjaciołach, którzy już odeszli i o tym, co jeszcze pamiętam.
Szereg wydarzeń uciekło z pamięci i wiele spraw poszło w zapomnienie. Wspominając czas sprzed 55 lat, nie sposób wszystko, co się działo w tamtym czasie, pamiętać.
Są jednak sprawy, które wryły się w pamięć na całe życie. Sprawy te będę chciał choć częściowo opisać w dalszej części.
Urodziłem się 21. 08. 1931 roku w Szlachtowej, gmina Szczawnica, powiat Nowy Targ, a więc Podhale – na tak zwanej Rusi Szlachtowskiej. Były to cztery wsie łemkowskie, zamieszkałe przez Rusinów (Ukraińców), teraz nazywają nas Łemkami. Wsie te to Szlachtowa, Jaworki, Biała Woda, Czarna Woda. Wsie te zamieszkiwało łącznie około 2500 osób1. Około 70 % mieszkańców tych wsi wyjechało w ramach repatriacji (dobrowolnie) na Ukrainę. Część mieszkańców pozostawiono na Ojcowiźnie do 1947 roku, by następnie wysiedlić pozostałych, tym razem przymusowo, na Ziemie Odzyskane.
Jak to wyglądało życie w Szlachtowej w latach dzieciństwa, do wojny i w latach po 1945 r.? Napiszę o tym w dalszej części, teraz wracam do wspomnień lat najmłodszych, sprzed 1939 roku. Pamiętam lata przedszkolne, mieszkaliśmy w domu nowym, od ulicy podwórko było zabudowane, oszalowane wysokimi deskami i bramą, i górą zadaszone. Na szczycie domu od ulicy było umieszczone duże serce. Dom miał się nazywać “Pod sercem” (była taka moda).
Mieszkaliśmy w Szlachtowej. Rodzina nasza składała się z 6 osób: Mamy, Taty, Dziadka i nas 3 dzieci – Marysi, mnie i Stefana. Były lata, że Rodzice najmowali tez na służbę służącego, który pasł bydło i pomagał w gospodarce. W 1939 r. służącym był T. Baran, był ze wsi Przesiecznica za górami.
We wsi mieliśmy dużo rodziny. Obok dziadka Pawła mieliśmy dziadka Szymona ze strony mamy. Była także nasza prababcia, babcia naszej mamy – Szczerbicka Katrusia (Katarzyna), był jej syn Jurko, wujek Mamy.
Rodzina Mamy to: siostra Anastazja, bracia Stefan, Grzegorz, Teodor – był w niewoli w Rosji, pozostał tam, mieszkał w Odessie, tam założył rodzinę, w 1937 roku zesłany na Sybir, tam zmarł. Mama miała jeszcze stryka Jana – prowadził karczmę i miał 2 córki. Janka wyszła za mąż za Malika. Malik był Polakiem z Krakowa. Jano miał jeszcze syna Stefana, mówili na niego Szczepka.
Mieszkaliśmy w środku wsi, około 100 metrów od Cerkwi i Szkoły. Sąsiadów mieliśmy bardzo dużo, bo wieś była zabudową zwartą i był dom koło domu. Jak było dużo sąsiadów, to było i dużo dzieci, to było się z kim bawić. Życie dla dzieci było wesołe i beztroskie, w dodatku zawsze ktoś ze starszych nad dziećmi czuwał. Dzieci bawiły się na podwórkach i ogrodach. Wzdłuż wsi płynęła rzeczka (sylski potok), który płynął po dużych głazach, to i tam znachodziliśmy miejsca zabaw. Było dobrze, wesoło i radośnie. Dzieci w górach – obok swego dzieciństwa – w tamtych czasach byli pomocni w gospodarstwie: przy pomocy wypasu bydła, krów i owiec. Nie było to regułą, ale tak bywało.
Pamiętam, że z dziadkiem Pawłem czasami pasłem krowy w pobliskiej Jarmucie, miałem w ten czas 5-6 lat. Paszenie bydła z Dziadkiem nie zawsze było wesołe i radosne, bo Dziadek miał ze sobą siekierę o coś zawsze siekierą w lesie robił, a ja pilnowałem krów. Gdy przygrzało słońce i zaczęły latać muchy i bąki, to krowy poczęły gzić, zadarły ogony w górę i uciekały głęboko w las, wtedy był krzyk, płacz i próba zawracania krów, i nawoływania Dziadka.
Dziadek, słysząc płacz lub wołanie, po dłuższej chwili przychodził do mnie, chwile postał i potem znowu odchodził, a ja pozostawałem sam z kilkoma sztukami bydła. Paszenie bydła nie było dla mnie obowiązkiem stałym, było to zajęcie od czasu do czasu, do wypasu bydła rodzice mieli wynajętego służącego i ten był zatrudniony do wypasu bydła.
Do szkoły rozpocząłem uczęszczać w 1939 r. w Szlachtowej. Do 1939 r. ukończyłem 1 klasę szkoły podstawowej. Nauczycielem był Nowak od Nowego Sącza.
Tak się skończyła sielanka lat dziecięcych i beztroskich.
Wybuchła wojna!
Продовження в наступному номері
1 За станом на весну 1945 р., усього в цих селах проживало 2675 людей, див: J. Pisuliński, Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944-1947, Rzeszów 2009, s. 292.
“Наше слово” №21, 23 травня 2010 року {moscomment}
