Рукотворні храми з Лемківщини в Лігниці

Богдан ГукКУЛЬТУРА№7, 2013-02-17

Дорога русина до Канта

Михайло Вархіл під час виставки своїх робіт у Народному домі в Перемишлі, 13.01.2013 р. . Фото автора статті
Михайло Вархіл під час виставки своїх робіт у Народному домі в Перемишлі, 13.01.2013 р. Фото автора статті

Місто Лігниця архітектурою лівобережного Закачав’я не викликає зацікавлення. До речі, не лігничанам це казати. От житлові масиви П’єкари чи П’єкари-Великі: останні поділені на дві частини довгою – від Качави аж по край міста – вулицею Вроцлавською або ж дорогою № 94, тобто в міру швидким асфальтом до Вроцлава й далі на схід. Якщо хтось з правого берега міста, де мешкає як переселенець або нащадок Акції «Вісла», вибирається автомобілем на Лемківщину, то нормально, що поїде Вроцлавською. У середині дороги в межах міста він з лівого боку неодмінно побачить збудовану кілька років тому сучасну греко-католицьку церкву. Праворуч – житловий масив. Будинки – у кілька разів вищі від святині. Вони приховують цікавих пожильців, а серед них Михайла Вархола – людину, яка, не виїжджаючи з Лігниці, живе на Лемківщині. На подобу Іммануїла Канта: німецький філософ казав, що мудрець мандрує по світі, не покидаючи своєї кімнати…

Церковний мінімалізм
Щоденна дорога М. Вархола нагадує щось із ритму давніх молільників. Якби він і нині жив у Крампній на Лемківщині, де народився 1941 р., а ще був би сусідом церкви і був богомольним, то кожного ранку йшов би до Косми і Дам’яна. Та він не у Крампній живе, а у високому будинку недалеко Вроцлавської, тому кожного ранку, вмочивши бороду в запашну склянку чаю, мандрує до кімнатки у своїй квартирі. Кілька позирків на дерев’яні стружки, кілька глибоких подихів свіжою сосниною з учорашнього дня. Сідає за стіл, щось бере в руки… Що бере? Щось таке мале, що далеко не завжди можна в пальці взяти, треба щипчиками притримувати. Більше силою пильного погляду, ніж руки, спрямовує «щось» до «чогось». Однак проминуть три місяці і з цих мінімалістських рухів постане нова церква-мініатюра. На Лемківщині нові церкви після 1947 р. на пальцях однієї руки можна порахувати – тим часом на котромусь там поверсі в Лігниці триває мурашина праця будівельника. Краєвид не так рідного краю, як квартири, заповнюється новими храмами – бородатий мінімаліст наближається до тридцятого…

Не інженер, але…
Правда, він не прославлений на весь світ Микола Сергійович Сядристий з Києва. Цей створює-бо мікромініатюри. Він навіть не інженер, хоч кожна друга особа не сумнівається: такі «споруди» може будувати тільки хтось з технічною освітою… Тим часом доля в майстра – звичайна. Вигнаний з сім’єю з Крампної у пеґеер Оґард біля Стшельців-Краєнських. Одна школа, друга. Понад 15 років працював у фірмі, яка досліджувала врожайність ґрунтів. Потім у геодезії. Про себе самого каже: «рільник».

Храм у  у Біличній. Фото автора статті
Храм у у Біличній. Фото автора статті

– Від малого тягнуло мене до майстрування, і то ні з чогось іншого, а з дерева. Люблю запах соснової дошки… Як подумати: звідки в мене міг узятися нахил до тонкої роботи, то першою була б моя мати Марія, дівоче прізвище Турчик. Мама завжди сама малювала хату та вміла зробити все для дому, можна б сказати: як архітектурного об’єкту, – розповідає мені в себе вдома пан Михайло, устає і показує жіночий кептарик. – Бачите, скільки тут бісеру? Намистини дрібніші від моєї деталі!
Його батько, Андрій, сам робив з дерева все, чого вимагало господарство. До часу, як Акція «Вісла» вигнала їх з дерев’яної Лемківщини в залізну Німеччину західних земель Польщі. Однак син, Михайло, вибрався з післяакційного села і 1963 р. поселився в Лігниці. Одружився з Оленою Клепач, дочкою вигнанців з Береста на Лемківщині. Має сина і дочку.

Невдала церква… пішла на сміття
Першу церкву виконав на початку 70-х рр. у кімнатці на піддашші. Була більша від нинішніх, але технічно невдала – і «пішла на сміття», як сам каже. На довгий час майбутній майстер перестав тоді длубатися в дереві. Узявся заразом до ліквідації причин першої невдачі. Появилися паперові студії, креслення, детальні плани. Ішлося про те, щоб зберегти всі пропорції ориґіналу, зменшеного у… 25–30 разів. Може й дивно, але пропорції він і донині встановлює… «на око». Зразки бере з різних видань, напр., з греко-католицьких календарів.
Я подивився в очі майстра, знаючи, що в усьому світі немає других очей, так наповнених церковною архітектурою, як очі Михайла Вархола. Побачив, щоправда, здорові радісні зіниці, благородні зморшки та бороду: міні-пейзаж Лемківщини… Все інше таїться або глибше, або деінде.
Другу церкву, з Бардієва, виконав у середині 80-х рр. Ця «не завалилася». Виставив її в костелі Св. Яцека в Лігниці 1988 р. Почав також їздити на Лемківщину, щоб на місці брати виміри храму. Інколи в цьому помагав йому син, інженер-будівельник, який вмів на основі довжини та ширини вирахувати висоту храму. І все ж згадує, що й після 1988 р. бували невдалі роботи.

Будівничий
– Як будуєш свої церкви? – спитав я в Михайла.
– Це починається з фотографування й вимірювання. Коли документація готова, виготовляю основу з дошки, – розповідає майстер, кожного разу встаючи, щоб зняти зі стіни якусь церкву та показати детальніше. – Малюю на ній обриси підвалин. Каркас стін виконую з дерев’яної склейки та обшиваю ґонтою з тонесеньких смужок деревини. Кожен елемент склеюю добрим клеєм. Нема ні одного цвяшка. Правда, метал є – хрести на куполах. Дах також з ґонти, але як буває «бляха», то це насправді є алюмінієва фольга. Насамкінець малюю, але не якимось лаком – протравою.
Готовий об’єкт працює повністю так, як церква in situ (тут: справжня на місці – ред.). Натуральний матеріал і натуральні, як на Лігницю, атмосферні умови. Майстер що якийсь час знімає пилососом з мініатюри пилюку, потім поливає водою, наче справжнім дощем. Каже, що лак перетворив би його працю на китайську іграшку. Китайці китайцями, їх багато, але й ґонти на церковному даху немало – на одному приблизно 10 000, та бувають і такі, де є 13 000 мініґонтин. Він ніколи не рахував кількості шматочків дерева у всій споруді. Прилади для своєї праці часто вигадував і робив сам.
Біля храму він «садить дерева», «сіє траву», «огороджує» свій храм і дбає про порядок довкіл нього. Як добрий ґазда. Виготовив церкви з Брунар, Котані, Береста, Ганчової, Сквіртного, Квятоня, Лелюхова, Ставиші, Солотвин, Крампної, Біличної, Ждині, а також нелемківські – з Творильного, Улюча. Кілька з південної Лемківщини – з Бардієва, Дубного, Дальної Розтоки. Зокрема, прагне виконати всі ті храми, які не існують. До таких належать мініатюри з Нової Веси, Незнайової, Чертижного, давні з Панкної та Зиндранової.
Удома в «будівельника» – 26 об’єктів, але вже 16 інших подарував родині. Не продав ні однієї церкви – не хоче. Тут же й одна з різниць між старим і новим часом: Вархолової церкви не купиш і не поставиш в іншому селі, а давніше їх купували та переносили будь-куди.
Цікавою працею є церква з Біличної. Там-бо в ориґіналі – муровані стіни. Майстер не взявся мурувати – виготовив стіни з дерева та побілив під мур. Однак ця його церква особливо подобалася. Придивлявсь я до церкви в Лігниці. Дивне: однак хоч як старанно вона виконана, але дух тієї праці відповідає духові храму на чужині. Це бездушність або навпаки – важка задуха.

Бачити Лемківщину
Друга половина 80-х, усі 90-ті до середини 2000-х рр. проминули на тихій праці. Колекція ставала щораз більшою. Першу виставку мініатюрних церков М. Вархола улаштував 2006 р. Щецинський відділ ОУП. Місце було престижне: Замок поморських князів у Щецині. Представив тоді пан Михайло 23 праці. Церкви запакував, кожну в окрему картонну коробку, та привіз своїм автомобілем. Так вони їздили й потім на інші виставки. Ось і 2007 р.ними поцікавилося ОУП з Ґожова-Великопольського. До тамтешнього музею ім. Яна Декерта запросив майстра Мирослав Пецух. Потім була виставка в музеї в Познані. У Лігниці на зламі 2008 й 2009 рр. – у театрі ім. Гелени Моджеєвської, 2010 р. – в архиєпархіальному музеї в Познані під час «Ночі музеїв». Кількість глядачів була немала: церковна архітектура – це марковий продукт українства у Польщі. Її, але як церковну архітектуру, найкраще без священиків, вірян та парафії, щасливо обминають нині звинувачення в «українському націоналізмі», хоч стан багатьох святинь свідчить про те, що не так давно вони були ще в списку «винуватців». Тепер – відокремлені від живих людей, отож мертві – вони стали достойним надбанням «споконвіку толерантного польського народу» і представляють так звану «культуру багатоетнічного пограниччя», хоч Лемківщина пограниччям до 1947 р. ніколи не була: там майже взагалі не жили поляки.
При нагоді цих виставок телебачення виготовило телепередачі про роботи лігницького майстра, з’явилося кілька інформацій у пресі. Проте мала руко­творна Лемківщина М. Вархола ще не побувала ні разу на великій справжній Лемківщині.
– Як Бог дасть дожити, то зроблю мініатюри всіх церков Лемківщини… – каже М. Вархіл. У його очах вони вже існують… ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Коментарі

  1. Як хтось у церкві бачить лише архітектуру, то всюди буде відчувати “задуху”. Церква є щоб з Христом зустрітися а не щоб перевіряти чи там задуха чи ні.
    Так собі думаю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*