Явожно: розповідь про квіти, голод і чиряки

РОЗМОВА ■ №39, 2018-09-30

Кілька років тому у Явожні підійшла до мене пані й каже: «Аааа, то ти! То ми тебе так пильнували в Явожні! То ти молилася, а ми плакали всі!»

Під час цьогорічних явожнянських відзначень. Перша зліва – Ірина. Фото Ігоря Юзв’яка

Щодня у світі гинуть люди і стається непоправне. Щодня ми читаємо (або чуємо) про кількість жертв чи загиблих у конфліктах у різних куточках світу. Це відбувається настільки часто, що іноді проходить повз. Серце і далі б’ється рівно. Ми звикаємо.

Понад три тисячі – це багато чи мало? А якщо сформулювати не так? Понад три тисячі зламаних, знищених українських доль – це багато чи мало? Історія Ірини та її матері Марії, які були запроторені у центральний табір праці у Явожні в 1947 р., – одна з багатьох. Але ми мусимо пам’ятати.

З пані Іриною ми познайомилися в Явожні 15 вересня, під час вшанування українських жертв табору. Їй було два з половиною роки, коли її разом із мамою забрали з потяга (вони їхали зі спаленого під час операції «Вісла» села в іншу частину Польщі) і повели до концтабору. Хтось розповів, що батько Ірини був партизаном. Тому її і маму Марію забрали. Вже значно пізніше Ірина довідалася, що її батька розстріляли в тому ж 1947 р.

Щодо спогадів матері про табори, жінка говорить: «Тільки при нагоді, а так мама не дуже згадувала. Бо ми не хотіли. Вона переживала, кожен такий спогад пропускала через себе. А зараз тиск, тяжко, тому як щось – ми перебивали, щоб забагато не говорила», – каже Ірина. Жінка погодилася розповісти те, що чула від матері та інших в’язнів раніше.

«Ой, пані, забирайте її звідси якнайскоріше»

Знаю, що хотіли віддати мене до дитячого будинку. Ми сиділи й чекали на завідуючу, бо вона десь поїхала. І мама чекала.

Вийшла якась пані з кухні й питає «А та дитинка що, не має ані батька, ані матері?». А мама каже: «Як так, має». А жінка відповідає: «Ой, пані, забирайте її звідси якнайскоріше!». і пішла, бо вони ж також боялися. А мама і плакала, і молилася, поки чекала.

Приїхала завідуюча, прийшла до нас, подивилася й каже: «Ми тут таких малих дітей не приймаємо, забирайтеся». Мене це врятувало. Ми з мамою посиділи там два тижні, й нас перевезли до Явожна на залізничну станцію, а потім – треба було пішки йти. Мама розповідає: «Трохи йшли, трохи несла тебе, трохи люди помагали». Бо я, мала,
плакала, що в мене ноги болять. Так і дійшли до брами.

«Я їла таку скислу зупу, що вона аж шипіла»

Мені тяжко говорити про це (про Явожно – ред.), хоч я не пам’ятаю. Точніше, і пам’ятаю, і не пам’ятаю. Я маю на плечах сліди по чиряках. Коли нас випустили з Явожна, всі плечі були в них. Такі умови. Мама каже, що я їла таку скислу зупу, що вона аж шипіла! А я була голодна, тому і їла.

Ми з мамою отримували по дві порції хліба. Чорного, такого, що не вдавалося його вкусити. Він був твердий, липкий, недопечений. Ми його не з’їдали. Але такі самі порції давали й чоловікам, і їм було цього замало. Вони просто голодували!

Мама давала мені хліб, що лишився. Коли чоловіків виводили або вони йшли по каву, то я з тим хлібом бігла до них. Уміла його сховати. Не знаю як, але вміла. Ішла, плуталася між ними, а потім приходила й казала: «Дядько
вхопив і за пазуху сховав!» І так я віддавала їм хліб, поки могла.

«Так має стояти рівнесенько, бо сальова буде кричати»

Ми колись були в Освенцимі, дивилися. Мама каже: «От бачиш, такі самі бараки в Явожні, такі самі причі (двох-
поверхові ліжка, на яких спали в’язні – ред.), майже на таких самих дошках спали». У нас були сінники з якимись рештками соломи або без неї. Якийсь коц подертий або був, або ні – не всім давали.

Мама розповідала, що була дівчина, яку дуже часто викликали на допити. Її били, катували. Просто в ковдрі приносили назад, бо вона вже не мала сили стояти на своїх ногах. Треба було порядок тримати. Коли ми повернулися з мамою з Явожна, пізніше мені розповідали, бо сама не пам’ятаю того, що я всі чоботи в хаті залишала біля дверей і казала: «Так має стояти рівнесенько, бо сальова буде кричати» (від «sala» – наглядачка в жіночому бараці – ред.).

Я, дитина, яка на селі жила й мала повно рослин коло хати, знала: якщо щось цвіте, то можна зривати. Посадили коло бараків квіти. А мене випустили. Я зірвала ті квіти й принесла. Мама потім мусила «жабки» скакати (треба
було присісти, руки вгору і так стрибати, як жаба – ред.).

«Ти молилася, а ми всі плакали»

Кілька років тому у Явожні підійшла до мене пані й каже: «Аааа, то ти! То ми тебе так пильнували в Явожні! То ти молилася, а ми всі плакали!»

Я справді сідала й молилася: «Боже, дай, щоби тато Марії (я просто імена дітей говорила, чий тато там був) вернувся, дай, щоби всі вернулися додому!» Нам просто пощастило. Був такий час, коли вони позбувалися дітей. Матерів із дітьми висилали додому. І нас вислали. А пізніше, кажуть, через два дні знову нас почали шукати. Як випускали, то в мами хтось із завідуючих запитав: «Що, добре вам тут було?» Мама каже: «Добре». «Ну, то пам’ятайте!» – і приклав палець до уст, щоб нікому не розказували.

Завезли нас до Кракова, там купили квиток до Бранєва. Довідалися, що транспорт зі спаленого села поїхав туди,
на північ. З Бранєва пішли до села, де були рідні. Треба було йти майже 30 кілометрів. То трохи пішки йшли, трохи нас підвозили якимись підводами.

На ремонті дороги працювали люди з нашого села, з Вербиці, то знайома мами помогла донести мене до хати, де були дідо, баба й моя прабабця. І там ми потім у такій колонії, хуторі, жили.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*