Людмила Лабович ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №42, 2019-10-20

Кароліна Хмур працює вчителькою української мови у Початковій школі св. Кирила і Методія в Білостоці (т.зв. православній) вже одинадцятий рік. З листопада 2018 року вона також є методисткою з української мови. Кароліна Хмур розповідає «Нашому слову» про свою роботу та шлях до українства.

Ти багато років працюєш у Білостоці вчителькою української мови, однак сама родом не з Північного Підляшшя.

Я з Південного Підляшшя, з місцевості Голубля між Сідлцями та Бугом. Включилася в українське життя на Північному Підляшші кільканадцять років тому, але сюди шлях мене привів через Краків, де я закінчила українську філологію.

Чи у твоєму рідному селі зберігалися українські традиції?

Певні елементи української традиції були, але не до кінця було зрозуміло, яка саме це традиція. У минулому в нас було православне населення, згодом уніати, які в 1905 році стали католиками. Однак цей католицизм був специфічний, в ньому і донині лишилося багато з колишніх звичаїв.

Ні православних, ні греко-католиків у нас у селі не було. Всі були католиками, однак ми виразно відчували поділ на своїх і на «шляхту». Наші люди не вважали за можливе женитися на «шляхтянках», хоча всі ж були католиками. Це був неформальний поділ, і лише пізніше я зрозуміла, що йшлося про колишній поділ на поляків і українців.

Чи старші люди знали українську говірку?

Ні. У нас розмовляли по-польськи з елементами мазурення. Однак у цій мові лишилися ще певні українізми: «боявся», «стояв», «ні писати, ні читати». А я, наприклад, ніколи не мала проблем зі звучним «г».

Або сама назва села. Люди пояснювали, що вона взялася від того, що колись на «gołębia» говорили в нас «голуб». Ніхто однак не казав, що це українська мова, та й я сама про це не знала.

Коли ти зрозуміла, що ваша традиція – українська?

У ліцеї я багато читала, мала зустрічі зі студентами в Сідльцях, які відкрито говорили, наприклад, що гарнізонний костел у Сідльцях був колись церквою. Так само з нашим костелом у Голублі – він виник за часів війни, а раніше там була церква. Довго я не розуміла, чому найстаріша могила на цвинтарі неподалік від села була датована лише 1927 роком. Потім довідалася, що все біля костелу (церкви) було знищено.

Я жила в Голублі і знала, що наші предки були православними, згодом греко-католиками, що вони були українцями, але – не знаю чому – я думала, що всюди в Польщі все вже вмерло, ніде нема нічого українського. Тому для мене був шок, коли я поїхала на першу розмову на україністику до Кракова і зустріла людей, які жили в Польщі, говорили українською і ходили до церкви. Я була вражена, бо ж думала, що всюди є так, як в нас.

Коли я вчилася на українській філології, інші студенти як почули, що моє прізвище Матейчук, одразу стали говорити до мене українською, тому я дуже швидко стала нею розмовляти. Я брала участь в українському житті та вже під кінець першого курсу говорила про себе, що я українка. Мала на це вплив і поїздка на Гуцульщину. Хоча Підляшшя і Гуцульщина – це різні регіони, однак виявилося, що тамтешнє село для мене не чуже, тож я стала сприймати все українське як своє.

Ти закінчила навчання у Кракові, але не вернулася на Південне Підляшшя.

Я мала епізод праці в Сідльцях, але це мені зовсім не підійшло. Ще коли я вчилася у Кракові, то приїжджала до Білостока і вже тоді подумала, що хотіла б сюди потрапити. Прочитала, що є кастинг до «Радіо Білосток» і спробувала свої сили. Так вийшло, що я почала там працювати і лишилася в Білостоці. Деякий час я готувала передачі для «Української думки». Запропонував це мені тодішній директор Єжи Мушинський, який сказав, що добре було б почути в українській передачі жіночий голос.

До того, як почала працювати в православній школі, зовсім не мала роботи за профілем. Це був дуже важкий час, коли не було легко знайти місце для україніста. Ніхто не потребував спеціалістів з українською мовою. Тож деякий час я працювала в Англії і Данії.

Яким був початок твоєї праці як вчительки?

Українська мова в школі Кирила і Методія в Білостоці з’явилася на другому році існування школи. Це була ініціатива ні шкільна, ні українського середовища, а одного з батьків, який заявив, що запише свою дочку до школи, якщо в ній буде українська мова. Я тоді якраз шукала роботу, подзвонила до школи – тодішня директорка, пані Лена Лавнічук, була дуже зацікавлена уроками українською та співпрацею зі мною, тож я одразу і почала працювати.

Скільки років ти вже викладаєш?

Почала у 2008 році, а загалом працюю – з перервами на народження дітей – 11 років.

Ти також вчила в Комплексі шкіл у Більську і в міжшкільному пункті в Білостоці?

Так, заміщала там вчительок.

Яке у тебе враження від роботи у цих трьох місцях?

Кожна школа, де я вчила, має свою специфіку. Найбільш ґрунтовною є ситуація в Більську. Коли я там працювала, ще не було українських класів, а заняття відбувалися на початку або наприкінці учбового дня, але діти були найбільш свідомі, і ситуація була найбільш стабільною.

Православна школа має свою специфіку. Уроки відбуваються тут в об’єднаних групах, тобто найчастіше в одній групі є учні з різних класів. Часом буває дуже важко працювати з учнями різного віку. У цьому році вперше вдалося створити групу на рівні одного класу, тому що з першого класу на уроки української мови записалося аж восьмеро дітей. Це чудово, бо з цими дітьми можна набагато більше зробити.

На мою думку, найгірше бути вчителем міжшкільного пункту. Хтось може сказати, що там мало учнів, але все-таки це найбільш виснажлива праця, яку важко порівняти з працею в школі. В пункті заняття відбуваються пополудні, діти після цілого дня навчання в школі вже втомлені, і треба так повести урок, щоб діти чого-небудь навчилися, але й так, щоб їх не перевтомити, бо не будуть ходити.

Рік тому ти стала також методисткою з української мови.

Центр навчання вчителів у Білостоці шукав методиста української мови, тож я почала працювати там. Думаю, що в моєму випадку роль методиста – це бути таким зв’язком поміж нашими підляськими вчительками. У нас кожен пункт має різні проблеми, а кожна вчителька є спеціалісткою у своїй школі. Вони всі багато чого роблять поза своїми уроками, і кожна знає, як найкраще вирішувати питання у своєму середовищі.

Що намагаєшся робити як методистка?

Перш за все, ми не маємо предметного конкурсу з української мови. Я запропонувала в Підляській кураторії освіти, щоб ми зробили такий конкурс разом з Підкарпаттям, однак це не вийшло. Тут, на Підляшші, найбільшою проблемою є те, що української мови немає ні на рівні ліцею, ні на вищому рівні, тому поки що в нас такого конкурсу не буде. Однак кураторія запропонувала, щоб ми організували воєводський тематичний конкурс з української мови, так що напевно проведемо конкурс з української літератури.

Зараз ми, вчителі, придумуємо формулу цього конкурсу. Він буде для дітей 4-8 класів початкової школи. Важливо, що переможці отримають додаткові бали, коли будуть поступати в ліцей. Думаю, що в наступному році цей конкурс вже повинен бути на кураторійному рівні.

У цьому році я також залучена до конференції Підляського наукового інституту, яка буде присвячена 25-літтю відновлення навчання української мови на Підляшші.

Чверть століття навчання – це досконала нагода зробити певні підсумки. Яким ти бачиш стан навчання української мови на Підляшші?

Думаю, що на Підляшші є потенціал і великий. Українська мова розвивається, що видно на прикладі Більська, де гарно працюють групи в садку № 9 та українські класи в Початковій школі ім. А. Міцкевича.

Добре ситуація виглядає в Черемсі, однак малі місцевості на Підляшші мають зовсім інші проблеми, тому що там взагалі щоразу менше дітей. Проте стан навчання української мови в Черемсі є наразі доволі стабільним.

Великий прогрес видно на прикладі Білостока, де протягом десятьох років все йде вперед. Що важливо, українська мова є вже не лише в Початковій школі св. Кирила і Методія, але також у Початковій школі № 9, де цього року вчиться понад 20 учнів, і саме там я бачу потенціал. Виник також новий пункт у православному садку «Ангелятка». Там якраз усе почалось з моїх дітей, пізніше виявилося, що є вже шестеро маляток, а тепер десятеро. Дуже гарно працює з дітьми Оля Іванюк, що було видно на сімейному пікніку, на якому наші дошкільнята виступили з найбільш професійною програмою. Тобто батьки бачать, що їхні діти дійсно вчаться, що їм подобається – і це чудово та надихає оптимізмом.

Думаю, що дещо міняється у ставленні батьків до української мови. Деякі батьки починають говорити, що хотіли би, щоб дитина писала атестат зрілості з української мови.  Атестат – це дійсно підтвердження навчання, та думаю, коли дитина ходить з першого класу на уроки, це не буде для неї чимось страшним.

Які твої плани як вчительки та методистки?

Надалі буду працювати та постараюсь, щоб українська мова була доступною та цікавою для дітей. Важливим викликом, наприклад, у Білостоці, є поширювати інформацію, тому що деякі батьки навіть не знають, що існує можливість записати дітей на заняття.

На Підляшші кожного року прибуває дітей. Видно це навіть останнім часом. Гімназії ліквідували, але незважаючи на те, що української мови немає на рівні ліцею, кількість дітей не зменшилася, а збільшилася. Думаю, що ми всі, вчителі на Підляшші, будемо старатися, щоб навчання розвивалося, та щоб діти хотіли ходити на заняття з української мови.

Фото авторки статті

Поділитися: