Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №33, 2013-08-18
Волинь 1943
Розмова з доц. Андрієм Козицьким, істориком, викладачем Кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського університету ім. Івана Франка
Богдан Гук: У Вашій книжці «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ столітті», що вийшла друком 2012 р., події на Волині 1943 р. не стали одним з прикладів геноциду. Чому?
Андрій Козицький: Причиною є різниця дискурсів: у Польщі більшість людей переконані в тому, що 1943 р. на Волині відбувся геноцид, а в Україні такого переконання нема, і люди ці події сприймають як взаємну боротьбу між поляками та українцями. Але немає також і формальних підстав, щоб класифікувати Волинські події 1943 р. в категоріях геноциду.
У назві мого дослідження не випадково появилася формула «політика масового винищення», тобто осмислена, скоординована, тривала в часі дія. Історія знає багато випадків, коли під час збройних конфліктів жертви серед мирного населення були численними, проте вони ставали наслідком фатального збігу обставин, який не можна назвати політикою, тому що ніхто не планував наперед вчинити саме такі, а не інші кроки. У своєму виданні я аналізував політику держав, оскільки підтримую загальне переконання, що геноцид може вчинити тільки держава: щоб його підготувати й здійснити, потрібно мати суттєву перевагу в силах, організованості, мати можливість переслідувати людей, представників певної групи, тривалий час і на великій території, забезпечити, зрештою, «інформаційний супровід» геноцидних дій.
У ХХ ст. ще не було випадку, щоб винним у геноциді визнали народ, який не мав своєї держави. Якщо переможе погляд тих польських кіл, що вважають Волинські події зумисною політикою, скерованою на масове винищення поляків, то українці стануть першим недержавним народом, який визнають винним у злочині геноциду.
Як я розумію, підходи світових дослідників, що виникли в результаті вивчення різних геноцидів, викликали у Вас низку серйозних сумнівів щодо того, чи справді будь-хто здійснив його щодо волинських поляків.
Геноцид передбачає, наприклад, односторонність аґресивних дій, а тимчасом на Волині, незважаючи на різницю в кількості жертв, люди масово гинули як з польського, так і з українського боку. Щоб краще зрозуміти значення якраз двосторонніх, а не односторонніх жертв на Волині, я наведу такий приклад: уявіть собі, що в нацистській Німеччині під час Голокосту у відповідь на вивезення євреїв з якогось містечка до концтабору, ті євреї, котрі ще залишалися на волі, вчинили збройний напад на своїх німецьких сусідів і частину з них повбивали… Якби такі події повторилися бодай кілька разів, наші сучасні оцінки геноциду євреїв були б під великим сумнівом.
У випадку Волинських подій 1943 р. ми бачимо картину суттєво відмінну від гіпотетичної моделі «класичного геноциду». Поляки не лише мали можливість оборонятися, але дуже часто ставали атакуючою стороною. В цьому контексті неприйнятною є пропозиція Еви Семашко говорити про превентивні відплатні акції польських озброєних загонів, себто напади, вчинені на озброєних чи навіть неозброєних українців, з метою упередити їхні аґресивні дії. Це означає: українці ще нічого не вчинили полякам, а поляки їх уже повбивали «з превентивною метою». Такі вбивства також можна класифікувати як геноцидні акції, проте аж ніяк не як самооборону. Серед українських свідчень про Волинь є чимало таких, які показують акти обдуманої аґресії з боку поляків щодо українців, і навпаки – убивства поляків, скоєні українцями як помсту за дії польського збройного підпілля.
Я не вважаю Волинських подій геноцидом і не умістив їх у свою книжку з огляду ще й на те, як люди згодом поставилися до цих подій. У класичних випадках геноцидів ХХ ст. (наприклад, нацистського чи турецького) держави-виконавці замовчували ці події, приховували їх. У випадку Волині є багато прикладів того, як самі сусіди-українці хоронили вбитих поляків, ставили хрести на місці їхніх поховань. Сам особисто знаю кілька таких дій. Волинський злочин є злочином, скоєним у стані афекту, а не внаслідок тривалої цілеспрямованої й запланованої політики. Волиняни не замовчували й не замовчують убивств поляків, не мають відчуття того, що їхні предки вчинили там запланований злочин – вони не поводяться як злочинці-співучасники. Навпаки, серед мешканців Волині маємо справу з етичним засудженням убивства поляків, а не його виправданням чи замовчуванням. Це дуже важливий момент!
Наскільки Волинь функціонує в польській свідомості як твір та власність польської Римо-католицької церкви?
Я погоджуся з твердженням, що польська Римо-католицька церква причетна до нинішнього функціонування й розуміння «волинського геноциду» як у Польщі, так і в Україні. Можна виділити кілька причин такої ситуації. По-перше, це природне бажання увічнити пам’ять жертв, серед яких були й священики. Польська РКЦ, починаючи від козацьких часів, має велику традицію вшанування, а згодом – цілеспрямованого використовування культу таких жертв. Наприклад, у Львівській єзуїтській колеґії в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. з’явилося кілька масштабних праць про єзуїтів, які загинули під час повстання Богдана Хмельницького. У роки Другої світової війни на західноукраїнських землях серед польських священиків знову були жертви. Ризикну припустити, що публікація Вінценти Урбана «Droga krzyżowa Archidiecezji Lwowskiej w latach II wojny światowej, 1939–1945» (1983) цілком вписується в канон тих давніх єзуїтських «досліджень». Ця праця, до речі, водночас і задала певний напрямок інтерпретації подій на Західній Україні в дусі мучеництва польської Церкви та польського народу загалом.
По-друге, римо-католицьке священство в Польщі, безперечно, склало у своїй уяві та належно оцінило придатність аналогії з тим, як євреї ставляться до Голокосту. Варто відзначити, що пам’ять про Голокост стала для сучасних секуляризованих євреїв своєрідною квазірелігією та панацеєю проти різних неґативних суспільних явищ. Відчуття спільних жертв допомагає утримати хоч якусь єдність і солідарність серед розрізнених єврейських громад, що втратили інтеґраційну роль релігії. У польському випадку можна говорити про щось подібне. Поляки у ХХ ст. зазнали колосальних жертв, більшу частину – внаслідок політики Третього Рейху та СРСР, але й через конфлікти з українцями чи литовцями. Пам’ять про ці жертви є дуже травматичним суспільним досвідом. Водночас, на початку ХХІ ст. в Польщі почалася дуже гостра дискусія про те, чи самі поляки в певних ситуаціях не ставали катами своїх сусідів. Цю дискусію відкрила книжка Яна-Томаша Ґросса «Сусіди» (2001). Згодом постало питання провини поляків за жорстоке вигнання німців з тих територій, що після 1945 р. увійшли до складу польської держави. Висловлюючись метафорично, польський національний організм пережив потужний психологічний шок, здригнувся і пролунало: «Які ж ми кати? Ми жертви!».
Тому «геноцидна інтерпретація» Волинських подій 1943 р., на мій погляд, для суспільної свідомості може мати своєрідне «терапевтичне значення». Оповідь про Волинь як геноцид поляків відновлює традиційне уявлення про себе як про жертву. Крім того, Польща не надто може впливати на Німеччину чи Росію, які не збираються повертатися до переоцінки своїх давніх провин супроти поляків. Тож вибір об’єкта до «замінного звинувачення» зупинився на Україні, на яку тиснути куди легше.
Таким чином, можемо припустити, що йдеться зовсім не про справжність чи несправжність геноциду поляків на Волині, а про засіб самолікування нації після ментальних травм, завданих звинуваченнями з боку євреїв, німців, а також образи, спричиненої поведінкою російської сторони у справі розслідування злочину в Катині, а почасти, можливо, й авіакатастрофи у Смоленську 2010 р. I саме тут роль орієнтації «на Волинь», яку обрала польська РКЦ, чи не вирішальна. Однак ця справа стосується не лише пам’яті про минуле – це також реальна політична гра, отож польські ієрархи мали би поставити питання про співвідношення можливих здобутків і втрат такого політичного курсу. на мою думку, нинішні спроби польської РКЦ доволі різко впливати на внутрішню ситуацію в Україні, користуючись «пам’яттю» про 1943 р., можуть виявитися контрпродуктивними, й польська РКЦ більше втратить, ніж отримає.
Чи Волинь може виявитися надійним способом рятування позиції Церкви-гегемона в польському суспільстві в контексті беззастережного шукання засобів для боротьби з європейськими впливами?
Величезні людські жертви часів Другої світової війни є постійним потужним чинником впливу польської РКЦ на вірян. Волинь у цьому плані може відіграти важливу роль, оскільки навіть молодий поляк-європеєць, який скептично налаштований до Церкви як інституції, чи навіть поляк-некатолик, за певних обставин змушений стати моральним союзником церковних ієрархів. Це відбувається в тій ситуації, коли Церква відіграє роль захисника пам’яті про велику людську трагедію, хоча при цьому вона може реалізовувати й свої партикулярні інтереси. Виникає ситуація вибору «або–або», тобто: або ти вшановуєш пам’ять невинних жертв, або ти ставиш під сумнів себе як моральну й цивілізовану людину, і зрештою, європейця. Польська РКЦ змушена приділяти таку пильну увагу Волині, оскільки для неї це одна з перепусток у майбутність, особливо, якщо зважати на жахливе протистояння між віруючими й невіруючими людьми в сучасній Польщі. Для Церкви це реальна боротьба, для якої потрібні сильні засоби, отож вибір Волині тут, на жаль, є зрозумілим.
Крім того, для Церкви важливим є момент персоніфікації зла й перетворення конкретної історичної трагедії у сферу метафізичного зла. Зокрема, це корисне тоді, коли клір апелює до почуття справедливості серед своїх вірних. Мені здається, що опис подій на Волині в категоріях геноциду може бути пошуком такого метафізичного зла. У часи комунізму Церкві не дозволяла цього зробити влада, тим більш переконливо виглядає тепер апелювання до пам’яті волинських жертв у свідомості нинішніх вірних. Колись комуністи обрали своїм головним ідеологічним ворогом нацистів, і Церкві важко було тут сперечатися з ними. Можна припустити, що почасти як прихований антикомуністичний зворотній концепт з’явилося 1965 р. послання польського єпископату до німецьких єпископів. Проте нині Німеччина стала добрим сусідом, тому Церкві довелося пошукати свого «волинського союзника» в законодавчій та виконавчій владі Польщі. Дуже не хотілося б, щоби саме українська держава стала тією територією метафізичного зла, яку хоче створити частина ієрархів польської Церкви.
«Полегшенням» для українців могло би бути те, що українське зло в історії польської нації персоніфікується як один-єдиний Степан Бандера. Хоч і як дивно, але на погляд польських священиків, публіцистів та істориків, православна Волинь не перешкодила Бандері звити гніздо греко-католицького українського інтеґрального націоналізму та втілити його проект самостійної України як території метафізичного зла. Тут видно, що з метою досягти приголомшливий ефект ці автори іґнорують основи культурної логіки й реальну постать «українського зла» у «священній» польській історії (якщо воно взагалі появлялося).
Перші напади на поляків сталися на Поліссі, території неймовірної бідності, цивілізаційної відсталості й майже повної безграмотності. Націоналістичні структури організації, яку очолював С. Бандера, були там дуже слабкими. Звідси випливає цікавий висновок про сатанинські дії тамтешніх людей, котрими оволоділо зло як таке. Напади почалися не як наслідок тривалої пропаґандистської підготовки, що її буцімто вели українські націоналісти. Я не впевнений, чи, пояснюючи людям на Поліссі потребу вигнати поляків, націоналісти взагалі могли апелювати до українського державного інтересу.
У розмовах зі знайомими поляками мене завжди дивувало їхнє ставлення до С. Бандери. Часто інтеліґентні та виховані люди делікатно пробують довідатися, як я можу ставитися до нього з повагою й не засуджувати цієї постаті. Це саме стосується й УПА. Інколи мені видається, що в Польщі дехто й справді думає, що пам’ятники героям УПА українці ставлять за те, що українські партизани вбивали поляків. Нонсенс! На питання про Бандеру я зазвичай обережно відповідаю, що я йому щиро вдячний за те, що він – як лідер Організації українських націоналістів – усе своє життя намагався збудувати Українську державу.
Звичайно ж, і в Україні є люди, що вороже ставляться до Бандери, проте вони здебільшого роблять це за старою радянською звичкою. Так, наприклад, є такі люди на сході України, де панує радянсько-російський історичний дискурс.
Є ще один важливий аспект ставлення до спадщини українського націоналізму. Мої польські співрозмовники часто не усвідомлюють собі того факту, що в сучасній Україні антитезою Бандери є не якийнебудь маловідомий ліберал середини ХХ ст., а Йосиф Сталін. Це випливає з сучасної ситуації України, в якій українська культурна традиція змушена протистояти радянсько-російській. На користь Йосифа Віссаріоновича його прихильники знаходять також «убивчі» арґументи в дусі національного прагматизму: він дав Україні сучасні кордони, повернув нам Львів, вигнав решту поляків. У Польщі таких нюансів української ситуації, звичайно, не помічають. Один поважний польський політик недавно навіть написав про польську трагедію як про результат «спільної справи Сталіна та українських націоналістів». Насправді такої «спільної справи» ніколи не було. Виступаючи з критикою «духовних спадкоємців Бандери», польські політики чи журналісти тим самим посилюють в Україні позиції тих, хто підтримує Сталіна. Польським борцям проти бандерівщини потрібно зрозуміти парадокс: в Україні той, хто за Бандеру – зазвичай і за Європу.
Бандера і Сталін представляють дві форми української державності: незалежну та залежну. Сталін – це давня УРСР, а Бандера – нинішня Україна. Отож, реальною проблемою для польських і російських недругів Бандери є не він сам, а факт виникнення самостійної української держави.
Насамперед, висловлю сумнів у тому, що С. Бандера був би задоволений тим, як нині виглядає омріяна ним українська державність. Але це не є винятково українською проблемою. Роман Дмовський чи Юзеф Пілсудський, напевно, також би не втішилися з сучасного стану Польщі.
Що ж стосується української державності як проблеми для «польських недругів Бандери», спробую припустити, що це не зовсім так. Кожен відповідальний політик скаже, що існування української держави вигідне для Польщі. Інша справа, що багато хто з поляків розчарований тим, що Україна як держава живе своїм життям, має власних героїв, не проявляє сентименту до спільного минулого, не захоплюється польською спадщиною Кресів…
Це типова травма колонізатора, який уявляє себе батьком і примушує дитину весь час бути недозрілою.
Справді так, поляки часто ставляться до українців не як до рівних їм партнерів. З огляду на історичний досвід, не всі поляки спроможні сприйняти те, що українська дитина давно виросла з коротких штанців і промовляє власними, а не запозиченими словами. Зрозуміло, що з такої перспективи усе сказане цією дитиною виглядає недозрілим або смішним. А дещо навіть лякає.
Поляки задовольняють почуття самоповаги образами не на високоцивілізованих убивць Третього Рейху, які позбавили життя мільйони польських людей, а на менш цивілізованих українців чи бандерівців, котрі вбили кілька десятків тисяч поляків? Як я розумію, за цими трупами сучасні поляки вираховують вартість культурного статусу вбивці й оцінюють самих себе. І таким чином змагаються за своє місце в Європі.
Поляки зазнали великих жертв там, де вони не сподівалися. Навіть на початку 1940-х років польський «стан посідання» в Галичині та на Волині вважався непорушним – багато хто вважав, що це справжня питома Польща, хоч і з певними етнографічними особливостями й невеликими групами українців-націоналістів.
У Польщі існує переконання, начебто на Волині поляки вели справедливу боротьбу проти нацистів та націоналістів, й ця війна була битвою за кращу демократичну Європу. І от в умовах цієї майже епічної битви добра зі злом поляки зазнали класичного «удару в спину» від недолугих селян та провінційних чвертьінтеліґентів, які почали фантазувати про якусь українську державу. Частина поляків сприймає це як додаткове приниження, бо сталося це так, ніби шляхетний лицар готувався до відкритого бою на турнірі проти рівних собі противників, довго гострив меча, чистив обладунки, а при виході з замку його підступно убив… свинопас.
Успіх пропаґанди «волинського геноциду» – це для деяких польських католицьких кіл добра нагода зашкодити й Українській греко-католицькій церкві. Тут прочитується така конструкція: УГКЦ не спромоглася спинити вбивства в Галичині, тому вона є «Церквою вбивць», опікуном якої є митрополит Андрей Шептицький, а от польська РКЦ – справжня «Церква мучеників»… І тому-то якраз вона повинна мати виключне моральне право повноцінного існування в Галичині та на Волині.
Насамперед скажу, що мене вражає вперта необізнаність освічених поляків у тому, що митрополит А. Шептицький ніколи не був головним розпалювачем української ворожості до поляків. Не лише в польських наукових та науково-популярних працях, але й у сентиментальних спогадах про Креси, чомусь постійно зустрічається така картина: зловісний старець на святоюрському престолі веде змовницьку діяльність проти Польщі та поляків. Такого не було, проте поляки свідомо не хочуть цього визнати.
А щодо суті питання: після недавнього не цілком дружнього обміну посланнями між Греко-католицькою та Римо-католицькою церквами з приводу річниці Волині, на порядку денному опинилося питання про те, чому польська РКЦ так неприхильно ставиться до українців? Здається-бо очевидним, що німецькі провини щодо поляків більші від українських, та все ж 1965 р. польський єпископат перепросив німців за польську частку вини у взаємному конфлікті. Але за таким самим зразком чомусь не може відбутися примирення з українцями. Можливо тому, що дехто зважає на тактичні й стратегічні моменти: УГКЦ у контексті політичних інтересів польської Церкви може сприйматися як спроба українців підірвати статус і силу Церкви поляків.
Це може стати підставою для звернення до Ватикану та Західної Європи з тим, що нібито нове українське католицтво сіє розбрат на території мирного й давнього польського католицтва. Доки польська РКЦ управляла європейським Сходом, злочин був злочином, а от українська Церква замість засудити його – мовчить, чим показує своє несправжнє християнство.
Православних, значною мірою завдяки позиції польської РКЦ, в Європі сприймають не зовсім як європейців. Узагалі люди зі Сходу для Європи – це трохи як представники дикого світу. З точки зору частини поляків, навіть з греко-католиками вже кілька століть є постійний клопіт. Хоча греко-католиків і треба вважати «своїми», проте вони весь час якісь не такі. У спілкуванні вірян різниця статусів не спостерігається, проте існують поважні відмінності на рівні ієрархів Церков. Інколи мені видається, що римо-католиків чомусь турбує перспектива появи Української помісної церкви…
Листівка-звернення. Готовність УПА до спільної боротьби з польськими громадами проти німецьких окупантів та польських провокаторів, що співпрацюють з німцями. Організація-видавник: Загін «Січ», УПА, Дата створення: 17.07.1943, Місце створення: Постій.
Джерело: Електронний архів Українського визвольного руху: http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/2731/ , ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 34.
