Роздумуючи про таємниці іконопису

Петро СкрійкаКУЛЬТУРА№3, 2013-01-20

Поштовхом для написання кількох уваг на тему ікон стала виставка у Фонді Св. Володимира, відкрита у Кракові як наслідок IV Міжнародного майстер-класу іконопису в Новиці. Не збираюся писати рецензію виставки, бо це завдання для знавців мистецтва. І напевно такі фахівці знайдуться. Хочу поділитися тут своїми власними відчуттями – відчуттями глядача. А пишу про це тому, що ікона мені не байдужа. Я з іконою виховувався, можна навіть сказати, що отримав її при народженні в дарі від моєї церковці, яка знайшла прихисток серед віковічних дубів у Гломчі над Сяном. Виставку я бачив ще перед її офіційним відкриттям і відразу мені спало на думку, що іконографія, чи то пак іконопис, – це мистецтво, яке ще не сказало останнього слова, надалі живе своїм власним життям і має перспективи на дальший розвиток, а доказом цього видавалися мені виставлені ікони – гарні, цікаві. Проте я вчасно спохватився, що допускаючи до розуму такі думки, я мимоволі згрішив.

Чому зогрішив? A тому, що важливішою для мене стала приємність споглядання, а не молитва, не роздуми, яких від мене очікує кожна ікона. Ікона зобов’язує мене до молитви й глибокого співпереживання. Та оскільки така потреба в мене не виникла, то відразу постало питання: чи переді мною дійсно ікони, чи може тільки їхні підробки, або просто якісь картини, що своїм виглядом нагадують ікони? Бо ж ікона є твором сакрального мистецтва й існує тільки в духовній сфері. У матеріальному середовищі ікона зникає з поля зору, ховається у своїй духовній сфері, а нас – котрі дивимося на неї як на матеріальний oб’єкт – залишає як дурників, що витрішки продають.
І от тепер приходжу до суті моєї (а може й не тільки моєї) проблеми. Якої саме? Проблеми з тим, як погодити між собою минуле з сучасністю, молитовну традицію з поп-культурою, естетичне задоволення з духовністю. Коротше кажучи, сучасне іконописання, якщо воно є новим явищем (але вже встигло увійти в моду), потребує нового формулювання, якогось свого визначення, своєрідного виразу й характеру. Існує вже настільки багато осередків, шкіл, курсів іконопису (і всі поза монастирськими стінами), що мимоволі виникає питання: а чим же є оце малярство? Проявом якоїсь нової релігії (?), золотим подмухом візантійського духу з-над Босфору (?), чи лише популярним, квазі-візантійським мистецтвом?
Ринок заповнився різноманітними іконами, які виблискують позолотою, спокушують кольорами. Хоч може то й добре, що тепер усі пишуть ікони і всюди їх стало повно. Чим більше ікон – тим менше різної чортівні, бо той диявольський рід боїться ікон, вони їм вадять. Тут ікона, там ікона – всюди Небо, всюди Церква, місця для пекельних сил бракує. Може таким чином знаходить вираз якась нова релігія (?) або новий світський месіанізм, нова мирська євангелізація? Хто зна… Може й так, а може ні, бо та нова ікона, хоч може так і виглядає, однак не несе з собою візантійського духу. Ніде нема стільки ікон, скільки їх тепер у Польщі появилося. І що з того виникає? Нічогісінько. Жодним чином не впливає це на покращення відносин між християнами західного обряду і східного.
Ну, але скажімо щиро й відверто, чому тепер появилося так багато нових ікон? Відповідь не треба шукати далеко. Їх кількість зросла не з побожних мотивів, але тому, що тепер світом керують гроші, всюди панує капіталізм. Розвиваючи цю тезу, можна ствердити, що сучасний іконопис так насправді з іконописом не має нічого спільного, бо не виникає з потреби духу. А назва його для цього типу малярства використовується протиправно. Додам тільки, що Юрій Новосільський, який малював справжні ікони, або дуже близькі до правдивих, і пішов у цьому дещо вперед, ніколи не називав себе іконописцем.
То чим же є це малярство? Є звичайним малярством іконоподібним, для якого ікона була тільки інспірацією, тобто є поп-візантинізмом. Так насправді, то може навіть узагалі не є жодним мистецтвом, а тільки звичайним сувенірним ремеслом, яке імітує давнє візантійське мистецтво. Люди люблять мати пам’ятки, тому й купують ікони, так як купують речі, які залишилися після Радянського Союзу, або _ІІІ Рейху. Але це зовсім не означає, що ці люди люблять Візантію, чи Радянський Союз, або ІІІ Рейх. Просто хочуть мати сувенір. Але ікона появилася не з такою метою.
Тепер виникає наступне питання: чи оце теперішнє малювання ікон не є профанацією ікони, у якій нема вже сакруму, а тільки профанум? Чи не є малярством двох суперечностей – творення і водночас нищення? Чи не є гепенінґом святотатства? І чи це мало б означати, що вся ота іконографічна попкультура не виконує жодної релігійної ролі? А яку ж тоді виконує? Для мене – жодну. Я не маю вдома ані одної сучасної ікони, хоч навіть подобаються мені деякі з них, не можу сказати, що ні. І не йдеться тут про надмірну побожність. Треба тільки бути свідомим того, що це не є сакральне мистецтво і не вимагати від нього святості. Нехай теж оте малювання не називається іконописом, бо це може ображати і традицію, і Церкву, і людей. Головним чином саме це маю на увазі.

Чим є справжня ікона – нібито всім відомо, але кожен має власну інтерпретацію. Існують відомі дефініції духовних осіб, митців та великих інтелектуалістів. Однак для мене, як звичайної людини, найцікавіше, як розуміють ікону такі ж, як я, звичайні люди. Отож, що би не говорили про ікону мудрі голови цього світу, то для людей простих (а серед них і для мене) ікона є просто живим образом Бога, Ісуса Христа і святих, є матеріальним доказом їхнього існування. А чим відрізняється ікона (в сприйнятті таких простих людей) від мирських картин? Тим, що для нас ікона є живою – і в цьому саме полягає таємниця іконопису. Вона має в собі частку Божу й людську, бо в ній проявляється взаємопроникнення двох сфер: небесної та земної. Бог обдарував ікону Духом Святим, бо правдивий іконописець довго просив Його про це. І той Божий Дух, та Божа святість дає життя іконі.
Поетичні порівняння, що ікона є записаною молитвою, листом до Бога чи святих – це звичайна пустопорожня балаканина. Бо ж навіщо кому писати листи до Бога чи святих, посилати писані молитви, коли можна особисто просто все сказати, навіть пошепки. Адже Вони є серед нас, поруч нас. А ким є іконописець? Той справжній іконописець. Портретистом святості, що показує людям, як виглядає Бог, як виглядає Ісус Христос, як виглядають лики святих. Але не тільки тому мають вони на іконах людські обличчя – мають їх ще й тому, щоб могли по-людському радіти й страждати. І це, як мені здається, найглибше розумів Юрій Новосільський. Ікони малювати може кожен, але не кожен має дозвіл, щоб бути небесним портретистом. А як же можна було інакше переконати просту людину, що Бог існує? Треба було їй дати матеріальний доказ цього. Поява ікони була чимось настільки геніальним, що могло статися тільки за Божим повелінням.
І на завершення останнє й найсуттєвіше питання – чи іконопис підлягає процесові розвитку? Підлягає. Доказом цього є народні ікони, які прикрашали небагаті лемківські та бойківські церкви. Малярства того ніде, крім музеїв, уже тепер майже нема, стало знищене. То були справжні ікони. Але був це мабуть останній етап розвитку іконопису. Було б добре, якби пленери з малювання ікон пішли дещо далі, започаткували нову традицію: нехай спочатку ті артисти збудують капличку і там спільно намалюють свої ікони – і всередині, і назовні, щоб люди здалека могли їх побачити. Нехай збудують і облаштують багато таких капличок, нехай відкуплять таким чином гріхи тих, які каплички колись руйнували (а не були то комуністи чи невірні, атеїсти). Щойно тоді стануть ці заняття справжніми пленерами іконопису. Може й Бог їх благословить своєю милістю. Може покаже їм дорогу, якою підуть вони далі й віднайдуть може сенс – справжній сенс для свого малярства. Може тоді та нова ікона виконає свою роль – стане потрібною, потрібною у вищому розумінні. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*