Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №8, 2020-02-23

Нова книга письменниці, науковиці, видавчині Марини Гримич – про історії звичайних людей, подекуди боягузливих, іноді меркантильних, без супергеройських рис та неймовірних здібностей. Авторка дає нам можливість підглянути за творчими представниками української літератури 1940-х років, їхніми інтригами, розмовами, поглядами й роздумами. Спостерігати за закуліссям радянської Спілки письменників та буднями РОЛІТУ («Кооператив „Робітник літератури”» – житловий будинок письменників, споруджений 1934 року в Києві на вулиці Леніна (нинішній вулиці Б. Хмельницького 68) ми будемо очима секретарки Спілки письменників Клавки.

Клавка – 26-річна дівчина зі, здавалося б, досить звичайним життям, якщо врахувати час і обставини, у яких розвивається сюжет. Героїня сама собі забороняє думати про страшні події 1937 року, коли спокійній, мирній юності настав кінець. Її батьки – «вороги народу» – потрапили під сумнозвісні чистки, а Клавка залишилася з бабусею та дідусем. З евакуації до Ташкента героїня повернулася сама й оселилась у комунальній квартирі в підвалі будинку, більша половина якого колись належала родині дівчини. Але Клавка не надто жаліє себе та свою долю. Вона дивиться на життя досить спокійно й оптимістично (хоча іноді видається, що надто поверхнево й наївно), розуміючи, що зараз усім непросто. Дівчина дружить, а точніше опікується своїми сусідами по підвалу, фронтовиком-інвалідом дядь-Гаврилом та сліпою пенсіонеркою-піаністкою Еммою Германівною. До своєї роботи на посаді секретарки у Спілці письменників Клавка має дуже відповідальний підхід. Вона виконує свою працю чесно, віддано й завзято. А у вільний час підпрацьовує друкаркою в письменниці Єлизавети Петрівни Прохорової. Тож Клавка постійно опиняється в епіцентрі літературних подій, пліток та розмов, адже проводить свій робочий час часто як секретарка у Спілці або ж просто гостя в РОЛІТІ у Єлизавети Петрівни.

Книга дуже насичена датами, прізвищами, подіями, діалогами, у яких багато історичного фактажу, правдивих і вигаданих подробиць. Розмови персонажів переплітаються цитатами із творів тогочасних поетів та письменників, уривками пісень. Через це сприйняття тексту може бути для читача дещо складним, над романом треба розмірковувати, уважно стежити за потоками інформації, щоб нічого не пропустити.

Наповненість тексту історичними деталями та відсиланнями до певних прізвищ чи поясненнями деяких речей і подій виправдана. Усе це зроблене для того, щоб ми могли відчути тогочасну атмосферу, стати повноцінним учасником описаних літературних розмов, з’їздів і конфронтацій, що з них виникають. Та чи вдасться нам це зробити? Чи не загубимось у вирі дат, офіційних документів, до якого маємо повний доступ завдяки Клавці?

Літературна частина роману – ключова, нас занурюють з головою в непростий світ радянських українських письменників, у якому хтось пише замало, хтось забагато, хтось пише не так, як треба, а когось більше цікавить, що написали інші. Конкуренція, виживання під пресингом системи, атмосфера настороженості, лицемірства, двозначності, доноси… Цей інтелектуальний світ освічених, творчих людей, що спочатку так манить і захоплює Клавку, потрохи розкриває перед нею свої темні сторони. Кульмінацією краху ілюзій героїні стає Пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому митці втоптували в багно одне одного із особливим завзяттям. (Найбільше постраждали тоді письменники Юрій Яновський та Максим Рильський).

Ми йдемо з Клавкою її дорогою повільних розчарувань у ідеальних письменниках і часто не розуміємо, чому ця дівчина така наївна. Бо ж іноді виникає враження: вона настільки просто дивиться на світ, який її оточує, що взагалі не розуміє підтекстів поведінки та мотивації дій не завжди добросовісних людей довкола.

На цьому шляху до певних висновків із дівчиною навіть трапляється любов. А точніше дві. Той любовний трикутник, який створила авторка поміж героїнею, відповідальним працівником ЦК Олександром Сергійовичем 40+ та молодим письменником Борисом Баратинським, мав би внести певну інтригу в описи буднів Спілки та РОЛІТУ, можливо, також розкрити більше саму Клавку як персонажа. Але в підсумку цим любовним перипетіям бракує яскравості, конфлікту, логічної розв’язки.

Протягом усього роману окремим героєм виступатиме Київ 1947 року. «Клавка» не є історичним романом, тож книга не мусить передавати події того часу в подробицях. Але атмосферу післявоєнного міста з усіма недолікованими, відкритими ранами на його топографії та такими ж докорінно зміненими, часто скаліченими духовно й фізично мешканцями, авторці вдалося відтворити дуже добре.

Окремої уваги заслуговує фінал книги, який спочатку начебто випадає з основної фабули роману, а насправді багато що підсумовує, символічно підкреслює та загострює. Не будемо «спойлити» (розкривати всі підводні течії роману), а просто скажемо, що на останніх сторінках твору прориваються всі емоції, які стримувалися чи приховувалися до цього. У мене виникає паралель із падінням залізної завіси або скиданням масок. Так, начебто все, що ми прочитали до цього, – це була лише вигадка, ілюзія, удавання нормального функціонування картонного будиночка з паперовими чоловічками, який у будьякий момент можуть закрити, знищити, а його мешканців просто спалити. Протягом усього тексту, нас наче відволікали від такої насправді страшної реальності повоєнної радянської України, де людське життя і гідність майже нічого не вартували. Ми поринули у світ літературних інтриг, непростих людських відносин і забули, яким страшним тлом для цього всього став тогочасний політичний режим.

Клавка» – досить вдалий зріз із клаптиків життів правдивих і вигаданих персонажів. Можливо, саме тому прочитане сприймається близько до душі, звучить реалістично,і особливо фінал книги закарбовується в пам’яті живими емоціями – міцно й надовго.

***

МАРИНА ГРИМИЧ «КЛАВКА», КИЇВ: НОРА-ДРУК, 2019, 336 СТ.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*